Сіроводиха скинула очима й ніби перелякалася: нечисті — це нечисті, хотіла сказати вона, — а хіба цього мало? Хіба мало, коли є на світі люди, які тільки й заслуговують, щоб плюнути на них? Але на вустах у Людки цвіла саркастична посмішка; здається, вона щось знає таємниче, на щось натякає, до чогось веде, щось тримає на умі.
— Хо-хо-хо-хе! — засміялася Сіроводиха. — Хе-хе!
— Знаю… Ой! — ряба Надька схопилася за щоку. Вона, будучи при здоров’ї, змогла б вичерпно відповісти на Людчинє запитання, бо прожила на світі більше від обох, а бачила тих нечистих!.. Вона б розказала, що ось уже сорок років веде завзяту війну з такими нечистими, бо вона не з таких, що терплять; вона не з таких, кому можна покласти пальця в рота… Нечисті — це всі ті, з ким вела вона словесні баталії, а не було, здається, жодного сусіда, з ким би вона тих баталій не вела… Ні, все-таки те, що оповідає Людка, невміру цікаве: і справді, як це вийшло: не ходив Рудий до тих чотирьох, а руденькі діточки пищать? Як це так: жодна з тих чотирьох не промовилася про те, де тих діточок узяли, — хіба ж таке можливо? Вона, ряба Надька, теж не в тім’я бита, і не самій Людці прийшла до голови така самоочевидь. Вона, ряба Надька (їй-богу, присій-богу!), ще раніше засікла це в умі, а її знаменита труба не від сьогодні повернута в бік отих чотирьох. Але ті четверо жили тихо й спокійно; мали досить клопоту зі своїми руденькими: моталися по дворах, вивішували сушитися пелюшки, повзунчики, сорочечки і штанці, а коли котра везла своє добро у візочку, минала рябу Надьку, задерши кирпу, і, хоч і зупинялася на лагідні оклики рябої, але в розмову з нею не входила, тобто зовсім не хотіла говорити про те, що рябу Надьку цікавило. А коли одного разу найсолодшим і найніжнішим голосом вона запитала (в Зінки), хто ж батечко такого мацюпенького, такого золотенького, такого симпатюлечка, то Зінка блимнула на неї так, ніби вона, ряба Надька, вкрала в неї годинника. Лєнка Бутенкова взагалі не зупинилася з нею побалакати, звістивши, що їй страшенно ніколи, а з чортицею Мілкою вона давно не знається, бо то така вирва, що й провізорка супроти неї янгол. Броня ж одрізала рябій, що її золотеньке, симпатюлечке й так далі того ж походження, що її, рябої Надьки, Галя. "А щоб ти скисла зі своїм дурним вилупком", — сказала тоді подумки доброзичлива Надька, бо Броня надто вже гордо повезла свого візочка. Відтоді Броня перейшла в коло неприятелів рябої Надьки.
Все це миттю пронеслося в голові цієї високодостойної мотрони, умістившись у паузу, яку багатозначно витримувала Людка перш ніж сповістити співрозмовницям, до чого вона додумалася і що здається їй безсумнівним. Але Людка не бажала так відразу викладати свої карти, отож заговорила про інше, не менш цікаве, що знову-таки стосувалося загадкового Рудька.
— А ота друга, що з ним живе, думаєте хто?
— Ота її племінниця? — спитала Сіроводиха.
— Еге-еге, племінниця! Ви дивилися їй у паспорта? По-моєму, це вони так кажуть, а насправді це ніяка не племінниця.
— А хто ж вона така!? — вигукнула ряба Надька і аж заскімліла — нелегко дався їй цей вигук, що вирвався з неї таки мимоволі.
— Я тоже не дивилася в її паспорта, — сказала Людка, — але певна, тут щось не так…
— А хто ж вона така? — вигукнула тоненько й Сіроводиха.
— Він живе з нею! — категорично відказала Людка. — 3 жінкою своєю не живе, а з цією "племінницею" от пожалуста. Така це племінниця, як я балерина…
Жінки позавмирали. Людка сиділа посередині, ряба Надька з правої руки, а Сіроводиха, чи б пак Сіромордиха, з лівої. Вони повернулися до Людки, аж роти порозтуляли: ряба Надька трошки, бо їй таки боліло, а в Сіроводихи й губа відпала. В цей час до колонки хтось підійшов, вони тільки край ока туди повели; еге ж, це із тих немилих їм; той Хтось підклав під ручку камінця, і вода тихенько подзюркотіла у відро; той Хтось стояв до них спиною (адже немилий їм був! Скажемо, що була то Марія, молода Смердиха), а вони тільки й спромоглися, що позатуляти роти, бо Людка вкинула їй до голови по такому їжачку, що вони й думати позабували, хто в цьому світі чистий і нечистий, та й чому. Жінки навіть ненавидіти почали Марію — хай би забиралася зі своїм відром, хай би ця колонка швидше надзюрчала повне відро — скільки разів дзвонили вони на водогін, щоб прислали майстра й полагодили, але звідтіля ні хуху, ні духу, ні водогінника — отож і дзюрчить вода як собі хоче, тихенько й лагідненько, і їм ще треба витримати добрих п’ять хвилин, доки Людка таки зможе оповісти: а звідки в неї така запаморочлива новина, адже той Рудий та й уся його родина достобіса потайні, а коли засвічують світло, у вікнах їхніх ані шпарини!
2
По правді, Людка й сама не відала, чому так гостро зацікавилася Рудьком. Одне те, що її мучила таємниця з чотирма рудими дітьми, які з’явилися на вулиці, а друге, що розгризти того горішка вона таки не змогла, хоч бігала до всіх чотирьох — з трьома була в стосунках добрих, а з чортицею Мілкою — у зловорожих. Як вона ластилась, як угиналася, як жебоніла, як стелилася берізкою по землі, як підлабузнювалася — ні Броня, ні Зінка, ані Лєнка своєї таємниці їй не виказали, і Людка, йдучи від останньої, ледве не розпач відчувала: невже їй на кутку доведеться лишатись у старих дівках із самою тільки провізоркою? Від такої думки холодний піт висівався на сухому Людчиному тілі, в голові їй макітрилося, відчувала, що не витримає цього випробування, а впаде у дорожній порох і заридає, закричить, як припадошна, бо и справді допекло їй до живого. Була не з дурних, отож уміла міркувати, а водночас зв’язувати в одно ті нечисленні ниточки, які все-таки в її голову потрапляли.
Перша ниточка: руді діти і єдиний на кутку рудий чоловік.
Друга ниточка: той чоловік потайний, а значить, уміє залагоджувати свої справи так, щоб усе було крито-шито.
Третя ниточка: коли в когось удома штори затуляються так щільно, що ані щілини в них, значить, до цього є підстави.
Звістка про те, що Рудий тримає не одну жінку, а дві, яка так уразила рябу Надьку й Сіроводиху, котру звуть ще Сіромордихою, реальних підтверджень, на жаль, не мала — це був результат найпростішого умовиводу, який прийшов Людці в голову, щоб пояснити дивну замкненість сусідів; а може, він з’явився в Людчиній голові через оту самозрозумілу злість, яку почала відчувати до загадкового Рудька. Її вікно виходило на вулицю так зручно, що могла оглядати її, скільки сягало око. Отож перше, що вчинила у своїй розвідувальній діяльності, — почала стежити не тільки за Рудим, а й за його жінкою та отією загадковою "племінницею". Принагідно стежила вона й за двома рудими хлопчаками, які зранку випурхували з хати й пропадали. Ясна річ, що Людка не належала до так званих "тунеядців", вона працювала продавцем у "Електротоварах", але той період, який ми тут опишемо, цілком укладався в час її відпустки. Отже, цілу відпустку Людка вирішила присвятити неоголошеному й самочинному слідству: хай там що, а цей горішок вона таки розгризе. Розуміла, що займатися самим спостереженням — річ маловартісна і багато вона з того не довідається, отож розмова на знаменитому камені, що її ми описали вище, була одним з актів її вивідувальної діяльності, але потужне джерело інформації в особі рябої Надьки тимчасово стало непридатне (через тих проклятих ос), а шкода: саме в неї Людка сподівалася поживитись, адже не було людини на кутку, про яку ряба Надька чогось не знала. Однак поки в рябої не спаде пухлина на щоці чи на язиці, а може, там і там, вона Людці безкорисна — мала шукати інформації з інших джерел.
Перше, що вчинила: подалася до своєї колишньої однокласниці Лілі Капілі, яка жила в одному домі з Рудим. До Лілі Капілі йти їй було не зовсім приємно, бо Ліля мала п’яницю-чоловіка, такого собі Шурика, та й сама не відсувала, від чого її обличчя стало ледве не чорне і старе, хоч вони з Людкою однолітки, а голос прохриплий. Дітей у Лілі Капілі не було, але навіть ця почвара дивилася на Людку зі зверхністю, зовсім так само, як подивилися нещодавно її недавні сестри по дівоцтву Броня, Зінка і Лєнка — в Лілі Капілі таки був чоловік, хай і дрантя! Ось чому Людка переболіла душею, перш ніж переступити порога Лілі Капілі; але діватися було нікуди — іншого шляху не мала. Зрештою, і тут їй посприяв добрий збіг обставин: по-перше, вона вибрала такий момент, коли Ліля Капіля вийшла з квартири і з печально-сумовитим виразом стояла біля власних дверей; по-друге, Ліля Капіля потребувала когось, щоб позичити хоч би на пиво своєму спраглому чоловікові — сусіди давно їй нічого не позичали; по-третє, в Лілі Капілі було чорно на душі, бо її чоловік-дрантя вкотре покинув роботу, а сама вона нещодавно з роботи була звільнена (причини цього акту нашої оповіді не стосуються).
Отже, розставимо дійових осіб цієї мізансцени. Побита шосівка вулиці з численними ковбанями, в яких вода висихає тільки у спеку. Самотня постать рябої Надьки у глибині вулиці, в неї й досі перев’язана щока, а погляд — сумирна печаль (погляд скорботної мадонни, якщо мадонни можуть мати таке рябе, побите віспою, зморшкувате, побабіле лице і якщо мадонни обв’язують собі щоки); Ліля Капіля з почорнілим од смутку лицем стоїть біля дверей своєї квартири, які виходять просто на вулицю. Ліля неквапно крутить головою, коли бачить якогось перехожого, але коли той відвертається і проскакує повз неї, щоб не вітатися, Ліля Капіля скрушно зітхає. Нарешті серед перехожих з’являється Людка; обличчя Лілі Капілі оживає і в її пригаслих очах спалахує промінець надії.
(Продовження на наступній сторінці)