— Я так і подумав, що бузиш, — сказав Льонька й поворушив лопатками, щоб звідтіля випав ножака жінчиного погляду. Але той був забитий по ручку, і Льонька вперше відчув малу острашку, адже не сказала йому Броня йти й лагодити дверці, знову подивився на сади, і на дерева, й на доміношників за дощатим столом — аж засумував трохи.
Мав підстави таке прочувати: Броня в дворі, біля пральної машини, не тільки закипала, вона вже кипіла, й диміла, й парувала, як те, що було в жерлі машини. Чорне й неприємне, важке й солоне, яке вже починало з неї висякати, після легкодушного Льоньчиного відходу збільшилося вдвоє чи втроє, залило її з голови до ніг; у жилах забушував замість крові вогонь, аж обличчя покрилося червоними плямами. Саме в той момент і глянула в спину чоловікові, адже покинув її, коли найбільше потребувала його присутності, кинула вогнем із вибухлих очей і їй самій здалося, що піджак на Льоньчиній спині задимів. Після того її рухи стали моторні й сердиті, губа прикусилася, сльози запеклися в очах, в душі щось перемнулося й затверділо. В такому стані й пробула весь час його відсутності, який став одноманітним, настирливим чеканням. Що буде далі не хотіла думати, але щось таки станеться, та ж бо мала якось звільнитися від незадоволення й урази, тобто від отієї киплячої у грудях смоли. Через це не бажала вже й сподіваного приходу кумась, бо тоді виговорилася б і не змогла б залишитися така нещадно тверда.
— Знаєш, — сказав винувато Льонька. — Я до тебе ненадовго. Я в неї зара в подсобниках, бо воно, сказать по-правді, помогти їй тра.
— А хіба кажу: надовго? — Олексій подивився на нього одним більшим, а другим меншим оком. — Вставимо ті дверці й шибонемо раз у шахи. А нє, то я Семенкжа гукну.
— Лучче гукни Семенкжа, — зітхнув Льонька. — Бо там буде гром і молнія!
— Ну це вже діствітільно, — хихикнув Олексій і повторив те, що й раніше варнякав: — Баби — то кодло таке. Я то дверці, може, й сам спортив, але коли б не та видрато-їсть побачила трохи зарано. Кажу: шо тобі, Галь, приспічіло з тими дверцями, давай лучче любов’ю займемся. Вставиш каже, дверці, тоді видно буде. Мені, конешно, раз плюнуть вставить; ті дверці, та я про тебе подумав. Бо ти, скать, наче на цепу біля тої Броньки був прив’язаний.
Вступили у хвіртку й побачили на ґанку гарну й повнотілу молодичку — трусила килимця. Від того подвір’я вкрилося туманом, і вони пройшли через той туман, спершу один, а тоді другий, чхнувши. Молодичка зблиснула зубами, відповідаючи на Льоньчине привітання, а приятель зашипів їй на вухо так тихо, що аж сусідка з того боку вулиці почула.
— Привів тобі, Галь, спеціаліста до тих дверець. Чось там собрази!
Галька кліпнула, тоді як Олексій широко всміхнувся і підморгнув Льоньці — вони переступили порога хати, на підлозі якої не було ані килимків, ані доріжок, світили тільки недавно пофарбовані дошки.
— У мене такий нелад, — сказала ніяково за спиною в Льоньки молодичка. — Саме прибираю, тож звиніть.
— Ще прибереш, — нетерпляче сказав Олексій. — Збігай-но, поки з дверцятами возитимемось.
Молодичка важко зітхнула — за мент її вже не було. Льонька приступив до дверець і став їх розглядати.
— Тут тільки гвинтика тра закрутить, — сказав здивовано і почув за спиною хихіт.
— А про шо тобі цілу дорогу торочу? — сказав приятель. — Це баби в цьому ні бальмеса не тямлять, я знарошна придумав. Не можу підчинить, кажу, і хоть здохни! Довше, Льонь, возяйся, довше. Я ж тебе від твоєї вирви спас, то поможи мою надуть — за те і вип’ємо!
Льонька хмикнув, але не обурився. Відкрутив кілька гвинтів, зняв дверці й почав розглядати, як ті зроблені. Олексій у цей час відкручував гвинти на другій створці.
— Тепера мебля, — сказав, — не з дерева, а з тирси, от шурупи й не тримаються.
У цей час рипнули двері вхідні.
— Стілько намучилася з тими дверцями, — сказала молодичка, ховаючи за спиною пляшку. — Мій лобур ні до чого не здатний: все йому чи гітара, чи шахмати. Втюриться в ті шахви — і як дурний. Пособіть, коли зможете, ми вже якось одблагодарим.
— Тут і могти нічого! — сказав Льонька і почав закручувати того ж гвинта, якого щойно відкрутив.
3
І крутився зі стрекотом анахроністичний кіноапарат, тінь одного з тих, котрі обслуговували колись кінопересувки, а може, то стрекотіла за вікном сорока чи кілька — останнім часом до чорногуза з його жонами-воронами доєдналися ще й сороки, які напевне осуджували того неприродного шлюба, а може, осуджували й те, що відбувалося на екрані Льоньчиної уяви, а може, в ті сороки перетворилися на мент всі кумасі околиці; факт той, що своє кіно Льонька бачив з разючою чіткістю, поглядаючи на клаптя дороги, котрий і став для нього кіноекраном Тепер у його домі мертва тиша, бо після того, що сталося, забрав подушку й ковдру й перебравсь у комірчину, де стояв столярський верстат. Тут ніжно пахло струганою сосною, але снилися чорні сни: якісь страховиська, що лізли на нього, ковтали, зжирали, злизували, чавили, може тому, що все повітря в комірчині хвилювалося від продувів — вітер заходив крізь щілини й вільно гуляв. Шибка, крізь яку дивився, була закіптюжена, може, через те не добачав довкола барв, не бачив ані зеленого листя, ні ще зеленішої трави. На один колір було йому небо й цвіт у садках, хмари й дорога. Навіть Олексієвий паркан, нещодавно вифарбований в голубе, теж був сірий, і Льонька з того не дивувався, адже погас і жив ніби у сутінках. Той сутінок не колотився й не бурунив у ньому, як бурунила в Броні її тьма, а тихо коливався, бо в жилах у нього текла тепер почорніла вода, не огрівала його й не збуджувала. Очі стояли в шибці, як дві крижинки, і це було все, що можна про них сказати.
Коли забирав подушку й ковдру, жінка гмикнула й гордо відвернулася та й пішла у своїх справах — знала-бо, що йому невзабарі припече і перший не витримає відлюдництва, бо йому треба, а їй ні, бо для неї хай би того не було, а його таки прижене до неї гарячка — такі вже вродилися ці коблі, що без того не можуть. Може, прийме його, а може, й ні; зрештою, колись-таки доведеться прийняти, бо діло це житейське. Тому була рада, що раптом здобула волю та й вільний час, тож і не гадала сидіти вдома, а чимдуж чкурнула до приятельок, бо мала що їм розповісти й що послухати — було навіть смішно на ту набурмосеність, а водночас відчувала й інтереса: чим усе закінчиться, бо хоча вони не раз вступали в змагання поміж себе, але такого ще не було…
Отож дверці було ретельно й охайно припасовано, Галька недовірливо підійшла перевірити, чи справді все на місці. Відхилила й зачинила, і так кілька разів, відтак зирнула зневажно на чоловіка:
— Бач, як люди вміють!
— Шо ти хоч! — сказав, роблячи риб’ячі очі, Олексій. — Льоня спіціаліст класний — це кожен зна. Давай сприснем це діло, хай воно западеться!
— А тобі чого сприскувать? — озвалася молодичка. — Не ти ж підчинив?
— Як так чого? — обурився Олексій. — Чи ж я не хазяїн у себе вдома?
На те в молодиці з’явився досить дивний, застиглий кислий вираз, вона поколивалася на кухню й почала готувати закуску. Пляшка вже стояла на столі.
Відтак вони і посиділи, поки випили пляшку сурогатного вина; Галька вела себе церемонно, тобто пила одну й ту чарку, та й ту замість неї змушений допити чоловік. Тоді Олексій узяв гітару, крізь вікно прямо до них перевішувалася сонячна стяга, освітлюючи стола, та пляшку, й руку Олексієву, що дримбала на струнах гітари, Льонька розглядав те, що лишилося на столі: порізана ковбаса, редиска й хліб, і на мент ніби завмер, ніби опустився в глибоку криницю, прочуваючи, що з тієї криниці не зможе вийти, а Олексій у цей час заспівав тремтливим, козлиним тенорком, при цьому заплющивши очі, й це було так зворушливо, що Галька змахнула з ока сльозу, часом вона бувала й сентиментальна, а на плече Олексію поліз невидимий малий хлопчик, трохи більший за палець, але з буйною кучугурою. Він тримав у ручці якусь паличку, чи не олівця, і писав на білому полі Олексієвої пам’яті слова, що проступили червоними п’явками, отож ті слова і зчитував співак, тремтячим, козлиним тенорком їх проспівуючи.
— Ну й співаєш ти, Альоха, — сказала Галька, коли пісня закінчилася. — Признатись, я за нього й пішла через оті співи-грання. Так уже чуствітєльно!
А тоді запитала, як там Броня, і як її здоров’я, і чи не померзла в них під час приморозків картопля, і ще щось таке, але того досить стало, щоб вистрелити з тієї глибокої криниці собою-таки в білий світ, тобто він відразу ж протверезився і спам’ятався: увіч причулося, як десь поруч, наче прив’язаний на мотузку лев, загрозливо порикує пральна машина, відтак із тієї-таки криниці, а може, з неба випливло чи спустилося пласке, ніби вирізане з картону Бронине обличчя, покрите червоними плямами, ніби того картона хтось злісно обілляв червоним чорнилом, а в спині нагадав про себе і досі втоплений ніж, про якого нерозважно забув, а тепер аж запекло.
— Добре, шо напомнили, — сказав Льонька зводячись, — бо там Броня пере, а я в неї в подсобниках.
— Такому чоловікові, як ви, позавидувать можна, не то, шо мій лобур, — солодко проспівала молодичка.
"Лобур" на те її слово задоволено ошкірився й відригнув.
(Продовження на наступній сторінці)