— І це він лазив до тієї лярви, тієї чортиці? — все ще не могла прийти до тями Марина.
— Слухай, теє! — погрозливо сказав Вася Равлик. — Прикуси язичка.
— Ах, да! — схаменулася Марина. — Я й забула, що це ти з нею. Ну й кобелюк! Ну й паскуда!
— Паразіт! — гукнула фальцетом Карташевська. — Ти йому не спускай!
— Зараз він у мене получить! — метнулася Марина до дверей, але тільки затрусила ними. — Мам, він зачинився!
— Бий вікна! — наказала мати. — Цей номер йому так не пройде!..
Вася Равлик ішов по вулиці, щодо Віталія він був уже спокійний: чого не додав він, додадуть власна жінка з тещею. Там, за спиною, лунали крики і дзвеніло розбите скло; а Вася Равлик ішов ущерть налитий темрявою, з перекривленим обличчям, з малими примруженими очима і розминав руку, яка боліла після ударів кастеткою. Віталій Корж кілька разів з’їздив по обличчі і йому, розбив губу, Вася прикусив собі язика, але це були дрібниці. Тепер він ішов у зворотному напрямку, а щоб не потрапити в поле зору підзорної труби рябої Надьки, спустився до річки і подався зарошеною стежкою вгору по Кам’янці. З Шуркою Куксою так легко, мабуть, розправитися не вдасться, бо той не такий дурний, щоб поночі вийти до Васі Равлика. Окрім того, він хитрий, той Шурка, й відразу ж здогадається, чого Вася до нього прийшов. Але Вася був упертий.
Хміль уже грав у ньому на повну силу, і чи не від того він пойнявся шаленою відчайдушністю. Окрім того, вірив, що й цього разу йому посприяє фортуна; і Корж, і Шурка раз назавжди повинні собі на носі закарбувати, як небезпечно лазити до чужих жінок, особливо до нього, Васі Равлика, хто б вона, його жінка, не була.
Вася спинивсь у завулку — попереду почувся смішець. (Сміялася дівчина, а їй вторив голос чоловічий. Вася принишк. Повільно вдяг на руку кастета і, ступаючи навшпиньки, пішов до парочки, що проглядалася на тлі світла ліхтарів Чуднівського мосту. Так воно й було: Шурка Кукса жирував із тією ж мацяпою, з якою був на проводах у Митька Гілляки.
— О, твій защитничок іде! — сказав Шурка Кукса, коли Вася Равлик до них підійшов. Маленьке, кривоногеньке захихикало.
— З роботи, Вась? — мирно спитав Шурка. — А чого сюдою?
— Я сьогодні вихідний, — сказав Вася Равлик майже спокійно. — А йду до тебе.
— Чого до мене? — голос у Шурки здригнувся.
— Боржок узять, — мовив Вася Равлик. — Чи вже забув?..
— Що ти мелеш, Вась! — відступив на кілька кроків Шурка. — Нічо я тобі не винен.
— То, може, я за боржок твою дівчину заберу? — спитав Вася, беручи за руку маленьке й кривоногеньке.
Мале вирвало руку й заверещало.
— Убірайся! — закричало. — Шур, що він від мене хоче?!
Але Шурка честі своєї дами не боронив, він дав драла, крикнувши з кавалерського обов’язку: "Тікай од цього бандита, Мусь, тікай! Він тебе знасілувать хоче!"
Але Вася не збирався чіпати маленьке й кривоногеньке, він, мов вітер, помчався за Шуркою, підсік його ногою, а коли той, репетуючи, зваливсь у траву, почав гамселити по чому попало. В Шурчиній хаті засвітилося світло, на ґанка вискочили Шурчині батько й мати і його молодший брат; Вася покинув ворога і стрілою метнувсь у город. За ним бігли, щось кричали; Вася перекинув тіло через паркана, упав у жалющого куща кропиви, а тоді помчався вулицею — до нього все ще долинав лемент у Шурчиному дворі. Губи у Васі тремтіли, зуби цокали, пішов повільно, бо не було у грудях повітря, а коли скинув голову, побачив як у небі проїхала, згоряючи, зірка. Тоді витяг тремтячими пальцями сигарету й помітив, що на руці в нього кастет. Зняв його й метнув у темряву в напрямку річки. Глухо бовкнуло — кастета ковтнула вода. Вася йшов, стискаючи зуби, до двох туалетів, з одного саме виходила темна постать. Вася почекав, поки той темний піде, але натомість з’явилася постать світла, карачкувата. Відчинила туалета й сховалася за дверима. Вася Равлик крадьки проліз до свого двору й пішов через садок додому. Тільки тепер згадав про Раю і про те, що та й досі може сидіти на ґанку. Так воно й було, вона скоцюрбилася — не людина, а груда чи купа шмаття.
— Я тобі сказав забиратися геть! — мовив Вася зупиняючись.
Купа шмаття заворушилася.
— Не проганяй мене, Вась, — пробелькотіла. — Я більше не буду!
— Все тобі міг простити, а цього ні, — сталево сказав Вася.
— Я вже буду зачинятися, — шепнула Рая. — Не проганяй мене!
— Вон! — сказав коротко й рукою показав на хвіртку.
Рая звелася на ноги, зробила кілька кроків зі сходинок і раптом упала йому в ноги, обіймаючи коліна.
— Не проганяй мене, Вась, — заридала. — Я все тобі робитиму. Я тобі їсти варитиму і все… Я вже тебе буду обнімать… Я все буду, тільки не проганяй. Я тебе любить буду, Вась, я тебе, Вась, і зараз люблю!
І сам не знав, як це сталося. Відвів ногу і вдарив її аж так, що вона відкотилась.
— Любиш, а з чужими злягаєшся! Вон!
Тоді вона знову звелася. Пішла, похлипуючи, до хвіртки, а він знову витяг сигарету й запалив. Вийшов на ґанок, відчинив хату й зайшов у дім, хряпнувши дверима й позачинявши їх на всі гачки й засуви. Засвітив світло, зирнув у дзеркало й злякався: несамовите чуже обличчя глянуло на нього, з розбитої губи й досі сочилася кров. Вася Равлик умився, сів на стільця серед кухні, курив і дослухався. Йому здалося, що Рая з двору не пішла. Очевидно, вернулася на ґанка й сидить там. Ну що ж, хай посидить. Глянув у вікно: темне й запечатане темним крепом. Що вчинить він, коли там з’явиться рука й постукає? Анічого. Постукає та й перестане. Криво всміхнувся, в роті йому стало гірко — надто багато цього вечора курив. Затовк сигарету в попільниці, погасив світло й рушив у спальню. На стільці висіло Раїне плаття і джинси. Зіжмакав усе і жбурнув у кугок. Тоді зібрав простирадла, на яких лежало сьогодні аж троє кнурів, і так само викинув. Дістав із шафи свіжу постіль і постелив. Здер із подушок пошивки й замінив на нові. Тоді вимкнув світло і втомлено простягся на світлій шарудливій постелі — відразу ж помандрував у синю країну сну, неквапно волочачи на спині хатку. І цього разу йому здалося, що в хатці порядкує, запнувши голову хустиною і підв’язавшись хвартушком, чудова моторна жіночка, він навіть знав хто — ота красуня, що вийшла з водолікарні на Петровській; вона мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постіль і з її вуст виривається пісня, вона рухлива і яснолиця, і на вустах у неї не помада, а усміх. Тіло ж у неї пружне, і вся юна, як сонячний промінець у тій хустині і хвартушку, а на ногах у неї білі шкарпетки й червоні туфельки, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і ця жіночка вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати по хаті, весело й любовно посміюючись, від чого й дитина показала беззубі ясна.
10
Прокинувся, коли вже світло вщерть налило його кімнату. Звично лапнув біля себе, але Раїне місце було порожнє. Все відразу ж пригадав і підхопився: певне, вона так і провела ніч па порозі. А може, й пішла, хто знає? Вася Равлик полежав — щось його мулило. Щось його невдоволило, хоча твердо відав: учинив учора правильно. Рано чи пізно, а таке життя мало закінчитися, і він це знав уже давно. Добре, що так воно сталося, бо він, Вася Равлик, м’який і, коли б вона не вчинила з ним так паскудно, приймаючи отих вуличних кнурів, навряд чи знайшов би в собі силу з нею порвати. Вася згадав, як учора розправився із тими кнурами й усміхнувся. Йому заболіла губа, він почіпав уже зашерхлу ранку. А що, коли вона й досі сидить за дверима? Ні, він же її прогнав, зовсім так само, як проганяли її інші чоловіки, з якими жила, — вона до того, напевно, звикла. Отже, повернеться до своєї "мамки", щоб потім знайти ще одного такого дурного, як він, Вася Равлик. Ще один равлик танцюватиме біля неї, поки йому не набридне. "А що, коли вона й досі на ґанку сидить?" — знову подумав він і його аж заморозило: вже не мав злості її проганяти. Тоді він просто на неї не зважатиме. Хай посидить, а тоді й піде, — йому вже того досить. Вася Равлик потягся рукою до столика і захопив пачку сигарет — то були Раїні сигарети. Закурив, черкнувши сірником, і йому раптом запахло її тілом. Чудово якось запахло — аж зубами скреготнув.
— Чортиця, — пробурмотів. — Справжня чортиця!
Зіскочив із ліжка і побачив звалені в кутку постільну білизну, плаття і джинси. З-під джинсів висовувалися її туфлі. Йому знову стало мулько — подався на кухню. Припав до вікна, але на ґанку (його було видно звідси тільки частину) Раї не побачив. Вася Равлик вирішив вийти: сидить вона чи не сидить? Розчинив двері, але на ґанкові її не було. Він полегшено зітхнув. Ну от, слава Богу, все закінчилося. Треба буде частіше прогулюватися по Петровській, подумав Вася, може, й справді ще раз зустріне ту дівчину. Йому запекло в паху, і він подався стежкою за хату туди, де у нього був туалет. І раптом зупинився як укопаний. На яблуні, саме тій, де так любила загоряти, висіла на шнурку, на якому він розвішував білизну, Рая. Була зовсім гола, сіре її плаття валялося на траві. Ранкове сонце освітлювало її синє лице, висолопленого язика і чудове, молоде, до темного засмагле тіло. Вася Равлик схопився руками за обличчя і закричав.
1988 р.
Оповідка чотирнадцята
Полюбовне розлучення
1
(Продовження на наступній сторінці)