— Після того? — перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся. — Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? — спитав, князь.
— Тоді ми вас відпустимо, — сказала стара добродушно.
— Ви забуваєте про море вічної згуби, — мовив Розенрох. — Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення, і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!
Олізар звів голову.
— Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, — сказав він. — Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.
— Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! — вигукнув Розенрох. — Повинні запам’ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…
Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…
11
"Ну от, — думав він, — я знову на галері. Не було ніякого повстання і всієї тієї довгої мандрівки, був сон, а може, й казка, оповіджена білим птахом з невидимого острова…"
Поцілунками він стоплював пір’я, яке ще на нім було наліплене, в обіймах тіло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна — наче звук мідної труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло — наче пісня, котру співає закоханий пастух; очі — наче два степові озера синющі; уста — мов тюльпани у тому степу; щоки — мов шепіт коханої в смерканні; руки — мов два лебеді, що пливуть по двох озерах синющих; живіт — мов долина, спрагла дощу, засіяна пшеницею; волосся — мов вітри тихі, а лоно — мов сад плодоносний. Він створював ту жінку своїми гарячими поцілунками, тугою своєю і слізьми. І йому хотілося сховатися в саді плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервоніли стовбури сосон і червоне світло запалало б навколо — наче заходило сонце… Так воно й відбувалося, а коли все кінчилося, вони лежали, тісно пригорнувшись одне до одного, бік у бік, і з її вуст парувало дихання. З пари тієї з’являлася дівчина в білій сукні, йшла по стежці, і та стежка тяглася через усю землю — вона була для землі, як срібний пасок. Початок її — в саді, в якому він тільки-но блукав, а кінець — біля порога, на якому сидить сивий дід. Дід чекає свого сина, загубленого в непрохідних хащах землі нашої, серед велетенських хвиль трави й води.
"Сину, — шепоче дід, — сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухі, пересушені очі й губи, і моя борода сива, як очерет, що його ламає вітер у полі. Мені болить од того вітру голова; сину мій, голова моя повна болю, адже мені вже давно пора вмерти".
"Коли сідаєш за весло, — шепотіла жінка-птах, — думай, що їдеш туди, де кінець тієї стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертві вужі, коли тіло твоє здерев’яніє від туги, гукай мене, тільки так ніжно, щоб почула я твій погук. Буде синій сутінок — думки твої безвідрадні, буде палати сонце — надія твоя невичерпна, буде сходити місяць — погук твій та молитва! Тоді розчиниться навіки забите чорним чоловіком вікно моє, і острів постане як справжній у тому сутінку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутінку — думках твоїх, в тому місяці — погуку твоєму, народжуся і я й летітиму, де б ти не був, у яких солоних та гірких морях!"
М’які обійми теплих рук, гарячий поцілунок вуст, спалених чи хмільних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих — що може бути сильніше за це щастя, що може бути більше такої віддачі, адже в лоні жінки-птаха вже починає жити, вже стукає в живіт дитина тих ночей — воля, яка рано чи пізно все-таки вразить заспокоєні мізки своїм криком…
Його посадили коло вирізу в стіні, лава була зовсім така, як на галері; його прикували до того сидіння, і він вже готувався до початку плавби. Галерою був цілий замок, він навіть чув плеск хвиль за бортом-стіною. Було їх стільки, скільки сягало око, зелені й могутні хвилі котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикі коні і звір степовий — риба цього моря. Олізар відчув у собі те заспокоєння, з яким навчився сідати за весло на каторзі, тобто згадував віщу настанову жінки-птаха й шепотів:
— Я їду туди, де кінець цієї стежки.
Йому уявлялося батькове обличчя.
"Мені зараз потрібен батько, — думав він, — бо тільки він відповість на всі мої запитання!"
Але між ним і батьком лежало ціле море, тому він і сідав за весло з охотою, махав ним і махав, тіло його було сильне й загартоване, він увесь був солоний від морських бризок та поту.
"Тільки спокій врятує мене", — думав він і веслував, веслував, бо відстань між ним і тим, хто може відповісти на його запитання, — це й був біль його, отой хорт білий, котрий мчить по білій стежці буття…
Хтось ішов через стодолу, де Олізара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися двері, і на порозі став князь. Зирнув на нього червоними, наче п’яними, очима і всміхнувсь у вус.
— Ви не тримаєте до нас зла, пане? — спитав він.
— Не тримаю зла! — відгукнувся Олізар, не припиняючи веслувати.
— Це я наказав, щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, — мовив князь. — Воно так і гуманніше, та й не знайшлося б у нас чоловіка для цього, ми тут, пане, всі зайняті неймовірно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розіграти таку партію, щоб всі ходи були безпохибні незалежно від ходів ворога.
— Це велике завдання, пане Білинський! — відгукнувся Олізар.
— Тепер ви стали нашим до решти, — сказав князь, крешучи вогонь до люльки. — І я хотів би викласти правила, за якими тут живемо. Можете якийсь час не веслувати?
Олізар слухняно спинив весло.
— Пан Розенрох — наш учений. Він обґрунтував для нас наймудріше, найправдивіше, найнепохибніше вчення про світ та закони його руху. Ми всі, навіть жінки, вивчаємо це вчення, вивчатимете його й ви…
— Треба для цього моєї згоди? — спитав Олізар.
— Ні! — відрізав князь. — Правила, за якими ми тут живемо, не подаються до розгляду, а мають виконуватися.
Олізар хитнув. На душу йому клалася пригніта, але він всміхнувся князю: нічого незрозумілого поки що той не говорив.
— Пані Павучиха — це наша ткаля, — сказав князь, — Вона нас усіх оберігає як мати, жаліє нас і турбується за нас як господиня замку.
— Чи вона вам не жінка, ваша милосте?
Князь скинув на нього важким поглядом, але не відповів.
— Вартівники вартують, і то їхня робота! — сказав він.
— Кого і від кого? — спитав Олізар.
— Нас усіх, — коротко відрік князь. — І від себе самих. Дуже рідко трапляються в нас гості…
Князь раптом озирнувся на двері й зашепотів:
— Не думайте, що я чи хто інший і справді настільки дурні, що вважаємо: ваша розповідь — вигадка. Але наші закони забороняють визнавати, що, крім нашого світу, є ще якийсь інший. Через це ви, розповідаючи, не повинні переконувати нас, що розказуєте правду…
— Але кожен знає, — сказав Олізар, — що я звідкілясь узявся. Та й ви самі ставите одного вартівника обличчям до степу.
— Це так, — мовив князь, — але нам не треба про це думати. Наше вчення будується на вірі, а не на розумі. Через це ми засади нашого життя також не оцінюємо, а вивчаємо їх і засвоюємо як даність. Через це ми й кажемо: поза нашим замком — порожній світ. І хоч той часом присилає, як оце вас, посланця, ми маємо бути твердо переконані, що то посланець не світу, а порожнечі. Казок і вигадок ми не забороняємо й не заперечуємо, але з твердим упевненням, що це таки казки. Тямите, чому дозволяємо вам розповідати свою історію?
— А де поділися ті, хто заходив сюди раніше? — спитав Олізар, трохи хвилюючись.
— Не на всі запитання я можу вам відповісти, — сказав князь. — Ваш брат — як звір дикий, і дуже важко привчити вас до наших законів, але ми не тратимо надії, що нам це вдасться. Був тут один… Але ні, пане, я не можу про це вам розповісти, бо мене було б за те піддано ще тяжчим мукам, ніж вас.
— Але ж ви володар цього замку! — вигукнув Олізар.
(Продовження на наступній сторінці)