— Є ще один великий учитель, — мовив старий, і собі зирнувши на вартівників. — Вільгельм Постель. Вчення цих учителів — найвищий витвір духу. Тільки ми можемо пояснити, що таке Бог. Він захований, пане, — шепотів гарячково Розенрох, — і він, прошу вас, невимовний. Дух вище за будь-яке означення, всілякі слова та образи. Його назва, прошу вас, — ен-соф, так, саме ен-соф, запам’ятайте це високе слово, бо не знайду кращого. Це — ніщо, безмежжя, прошу вас, гляньте-но вгору! Отож, щоб конечно існувати, треба, — Розенрох ще більше стишив голос, а Олізар побачив, що від вежі йде стражник, тоді як другий так само незворушно дивиться у степ, — щоб ен-соф омежив себе. — Розенрох звів брови, вартівник ішов на них несхильно й монотонно. — Звідси й содцимцум, таємниця стягування. Отак, ваша милосте, творяться світи, так створюємося й ми, розумні істоти.
Червона одежа стражника на тлі зеленої трави й поруділих стін була наче розкладений вогонь, і Олізар знову побачив в уяві, як горять щогли на каторзі. То був вогонь звільнення, а цей вогонь на зеленому тлі — мертвий. Олізар відчув стиск у грудях: мертвий вогонь — це брязкіт ланцюгів і червоні кола в очах невільника; мертвий вогонь — це удар бича, який випікає на спині пружку.
— Мені дивно, — сказав він Розенроху. — Тут у вас усе не як в людей. Може, ліпше скажете мені, що твориться в цьому домі і хто вони, його посельці?
— Для цього, пане, треба пізнати науку, яку я вам викладаю. Потрібно пізнати велике світло невимовного, — сказав Розенрох. — Невимовне не змінюється від творення, о ні, прошу вас, можливість виявлятися, тобто бути й для іншого — ось первісна умова того другого. Порожнє місце, що є всередині абсолюту, й твориться від його омеження…
Вартівник уже стояв біля них і важко дивився на Розенроха. Старий скинув на нього оком, лоб у нього зросився потом, очі неспокійно забігали, але він докінчив думку.
— Через це, ваша милосте, — сказав він, — проміння ен-софу творить зриме проміння й еманує.
— Вас кличе князь! — чітко й різко сказав вартівник, і Розенрох наполохано підхопився. Затис під пахвами книги й швидко майнув досередини дому.
Олізар розсміявся. Але обличчя вартівника лишалося похмуре. Він тільки мигцем зирнув на Олізара, розвернувся й повільно пішов назад до вежі, червоно палаючи на земно-зеленому тлі трави.
Олізар звівся на рівні і раптом схвилювався: звідки той вартівник міг знати, стоячи на вежі, що Розенроха кличе до себе князь?
6
Налягла на нього втома — голуба вовняна хустка, якою зав’язано очі. Втома — білий хорт, що біжить порожнім степом, і його пазурі збиті й поламані; біжить він за червоним розтріпаним півнем; півень — гнів наш, дух супротивлення й дух бунтівничий; хустка лагідно покриває очі, наповнює повіки солодким щемом — розладнане тіло просить спочинку. Олізар сидить, покинутий усіма на ґанку, а сили в нього все ще нема.
Ступає в сіни: тут четверо дверей, йому знайомі тільки двоє: в його спочивальню і в їдальню. Одні двері ведуть з його опочивальні, а в їдальні також четверо дверей: в одні заносять їжу, в другі виходить князь і пані Павучиха, а в треті — Розенрох та дівчата. Хотів уявити собі дім і визначити, що за кожними з відомих йому дверей. Але в голові все поплуталося: все ще не мав він сили.
Сьогодні після обіду, коли князь і пані Павучиха виходили з покою, вона озирнулася на нього. В її очах померло по малесенькому вогнику, дві такі собі іскрички, які тільки мент посвітилися, такі собі тужні самоцвіти.
— Вам у нас буде непогано, — сказала вона тонким, як пріла нитка, голосом, і він згадав ці слова зараз, коли переступав власний поріг.
Сторопів. Двері, про які тільки-но згадував, було відчинено, і в них загойдалася тонка постать пані Павучихи. Протер очі — всю кімнату засновано яскравою й срібною павутиною.
— Як вам подобається моя робота? — спитала, гордо всміхаючись, пані Павучиха.
— Але що це?
— Це віддяка за казку, що оповідаєте, — сказала пані Павучиха. — Сподіваюся, ви не відмовитеся дооповісти її до кінця? Я вам сплела оцю сітку, — вона хитнула на тонкий, тремтливий шовк вигадливо сплетеної мережі, — щоб вас не мучили домовики. Вони навісні, пане, в цьому домі. Можуть, чого доброго, впасти на обличчя сонній людині і задушити, а чому ж? Одного такого ж нещасного мандрованця, як ви, вони задушили, і він, пане, так і не доказав нам своєї казки. Я виплакала, пане, тоді собі очі, два дні не затихаючи, так було мені його шкода!..
— Що ви таке говорите, пані? — вигукнув Олізар. — Хочете мене налякати? Але я й так боюся — так дивно у вашому домі, так тихо! Скажіть, чому у вас так навіжено тихо?
— Багато запитуєте, — сказала пані Павучиха, підтискаючи губи. — Знайте одне: вас тут люблять. І я люблю, бо хочу дослухати казку. Не вигадуйте нічого химерного, не запитуйте багато, живіть і диште, і вас тут ніхто не зачепить.
— Бачу, пані, ви нікуди звідси не виїжджаєте, — сказав Олізар. — Це правда?
— Хто може виїхати звідси, пане? Я навіть не знаю такого слова: виїжджати. Хіба може серце виїхати з тіла і чи може рука, відірвавшись від тіла, піти гуляти бозна-де?
Олізар стояв сторопілий. В мозку його почали шугати червоні з білим смуги; еге ж, наче охоплені вогнем вітрила. Вогонь падав на білу тканину і, виїдаючи круглу чорну дірку, танцював. Таких кіл було десятки, і коли два з них з’єднувалося, з’являлася вогниста вісімка, яка незабаром роз’їжджалась у коло одне, широке; вісімки, подумав він, — це схрещені і сплетені запитальні знаки. Йому гуло в голові, щось чорне й холодне підпливало знизу — жах, наче жук, що повзе, роздираючи ніжне червоне тіло, в печеру, щоб закам’яніти там хрестом.
— А що робите ви в цьому домі, пані? — спитав Олізар. — Ви княгиня?
— Що я роблю? — перепитала, тяжко задумавшись, пані Павучиха. — Не знаю, чи вільно мені це казати? Ні, я не княгиня!..
Олізар здригнувся, йому здалося, що в кімнаті є ще хтось третій. Озирнувся: на порозі стояла Гальшка. Була у важкій темній сукні, волосся високо підібрала, а очі палали гнівом.
— Мене прислано дещо у вас спитати, пане, — сказала вона, важко дихаючи й кидаючи на Павучиху лихим поглядом.
Пані Павучиха, побачивши її, злякано позадкувала, а за хвилю з хряскотом зачинила за собою внутрішні двері покою.
— Де ви сьогодні вечерятимете, пане? — спитала Гальшка, все ще важко й сердито дихаючи. — Чи вийдете на вечерю, чи, може, повечеряєте зі мною й моїми сестрами?
— А це можна? — спитав Олізар. — Наскільки я розумію стосунки, що складаються в цьому домі…
— Гаразд, ви повечеряєте зі мною й моїми сестрами, — сказала Гальшка. — Ми залюбки складемо з вами молоде товариство, бо ці старі, не вам це казати, нестерпно нудні.
— До вас я відчуваю довіру, панно, — гаряче сказав Олізар.
Гальшка сіла на услон і всміхнулася легко й невимушено.
— Вас лякала пані Павучиха. Вона давно не при розумі, пане, і я не радила б слухати її патякання. Нам любо мати вас гостем! — вона всміхнулася так поважно, що Олізар подумав: перед ним не дівчина, а жінка.
Була гарна тією великою, ясною красою, що от-от має перетворитись на лід. Лід чи іній, а може, чудові візерунки на оболоні, а може, в холодну зимову хмарку, облиту сонцем, але без струмкого тепла. Це була краса білого каменю, що його бачив він у Влохах. Вразився тоді на те холодне диво. Ні, ця краса, як блискуче біле хутро на морозі, пломеніла чаром, що зводить чоловіка з розуму. Диво, до якого можна простягнути руку й узяти, не перестане бути від того дивом, але в ньому, в душі його, перед великим жертовним вогнем, яким палає в кожному з нас серце, можна спалити червоного півня: найбільший сакрамент людський і найбільша туга чоловіча, коли вісім років жінку бачено тільки вві сні. Диво було і в іншому: вона, оця чудова, холодна й гаряча водночас жінка-дівчина була дивовижно схожа з тією, із снів; дівчина — білий птах, який прилітав з невидного для людського ока острова. Коли лягав спати, вона летіла до нього безтілесно, а коли всі болячки на тілі його засинали, коли згортувалась у калачик у його ногах рабська тривога, коли припливала до нього чоловіча туга — на каторгу повільно спускався білий птах, запалювався блискуче і, пробивши дошки й сон, проходив до нього крізь хропіння товаришів. Поступово витворювалася з птаха дівчина, спершу з людським торсом, але з крильми й пташиними ногами; лягала поруч, і від його любові вона перетворювалась на жінку справжню: крила її ставали руками, а ноги рожевіли від запаленого в них вогню. І в тому вогні згоряв навіки червоний півень — дух наш неупокорений, а вона, та чудова жінка, з дивною спрагою випивала його молоко.
7
(Продовження на наступній сторінці)