— Мусимо проголосувати, як у кращих демократичних, а не тоталітарних суспільствах, — сказав Станіславовий батько, — так, як це робиться у З'єдинених Державах. У них є та пом’якшуюча обставина, що й вони здобулися вищої благодаті, і з пекла їх для фотографування таки відпустили. Маєте квит чи вийшли звідти аферою? — спитав він Едіка та Володимира.
— Маємо квит, але здобули його аферою, — сказав Едік, а Володимир сторожко озирнувся, по-злодійському поблимуючи очима.
— Хто за те, щоб їх залишити в сімейному колі? — спитав батько. Шестеро рук зметнулося вгору, і стирчали вони, як палиці, негнучкі й одерев’янілі.
— Хто проти?
Зметнулися інші шестеро рук, в голосуючих були вирячені очі, а роти порозкривані.
— Порівну! — сказав батько. — Що, товариство, робитимемо?
— Це значить, — спокійно сказав Едік, — що одного маємо залишити, а гіршого прогнати, тобто оцього суб’єкта, що стоїть за моєю спиною. Аргументи такі: я одружився з Вірою законно і збирався з нею жити довго і щасливо, а цей суб’єкт безсовісно її дурив і використовував для своїх забаг, а женитися законно не бажав, отже, формально не є нашим родичем. Другий аргумент: мене з дому не прогнано з ганьбою, як його, і коли б не чортиця Муся, моя попередня не люблена мною жінка, яка уперлася, як ослиця, і не захотіла мені давати розводу, я б цього дому ніколи не покинув, хіба що прийняв би вищу благодать, і в нас із Вірою була б купа гарних, милих, люблених нами діточок, і проблема збереження роду аж ніяк би не поставала. Цей же суб’єкт про дітей не мріяв і мати їх не бажав. Я визнаю, що є послідовником учення славетного світового героя, оспіваного в багатьох творах Дон Жуана, і кожен більш-менш освічений чоловік добре відає, що в тих творах його не ганьблять, а навіть вивищують. Про нього даже писав Алєксандр Сергєєвіч Пушкін, от!
— А українських письменників не знаєш! — гримнув дядько Максим. — Леся Українка ще ліпше написала про Дон Жуана. А Спиридон Черкасенко?
— Да? — звів брову Едік. — Я й кажу! Отже, голосуємо, хто за те, щоб суб’єкта, Володимира Тьоткіна, він ще зве себе фальшиво Мізеренко, прогнати, а мене залишити як законного родича?
Піднеслося дванадцятеро рук, були вони ніби виставлені вгору палиці, негнучкі й одерв’янілі, очі в голосуючих світилися вирячені, а роти порозкривані.
— А тепер женемо суб’єкта! — крикнув Едік.
І всі з жахнючими криками, махаючи руками-палицями, кинулися на Володимира Тьоткіна, котрий фальшиво звав себе ще й Мізеренком, і той, увібравши шию в плечі і блимаючи по-злодійському очима, кинувся навтьоки, а його молотили в спину кулаками, шарпали за одежу, аж доки не вижбурнули з кімнати — почувся звук падаючого тіла, а тоді швидко затупотіло по сходах — Володимир тікав, а може, котився по приступнях. Тільки Едік не брав участі в розправі, він зняв з голови солом’яного капелюха і помахував ним, наганяючи на обличчя повітря чи, може, бажаючи змести з нього сардонічну посмішку. Вся ж решта миттю заспокоїлась і пішла до фосфоризуючої стіни, стаючи кожен на своє місце. Едік натяг капелюха, рушив і собі й став збоку, застигши з авантюрною усмішкою на вустах.
— Чи кликати тих, що сплять? — спитав дід Василь. — Я хотів би любих моїх донечок побачити разом з нами.
— Прийде на те час! — сказав Станіславовий батько. — І невдовзі!
— Не пророкуй! — гукнула Станіславова мати. — Гадаю, що вві сні люди уподібнюються до тих, що сподобилися благодаті, отже, можуть прийти, за винятком Станіслава, якому треба нас сфотографувати. Чуєш, синку, не розстріляти своєю зневагою, не убити забуттям, а сфо-то-гра-фу-ва-ти! Тобто відбити собі наш образ у душі. Хто серед нас маг?
— Я! — вигукнув мов на перекличці Едік.
— Тату, мамо! — скрикнула тонко Станіславова мати. — Чи можна їх викликати?
— Ми хотіли б з мамою своїх донечок бачити, — сказав дід Василь.
— Оп-ля! — вискочив наперед Едік і звів угору руку із зведеними в пучку пальцями. Прокрутився ніби в іспанському танці й почав приклацувати і язиком, і пальцями. — Раз, два! Раз, два! Сон, вісон, унісон, басон, гарсон, кесон, мусон, патисон, пуансон, пунсон, сальтисон, сальцесон, кесон, фасон, сонм, півсон, сон — ру-ши-ли!
І знову на сходах затупали ноги, і в кімнату ввійшла тітка Настуся, важка, з вольовим лицем із підгарлом, між брів у неї, наче маленький ліхтарик, світилася бородавка. За нею вступила тітка Марія із сонним, розплилим лицем. Публіка на тлі стіни розсунулась, Настуся стала біля Максима, а Марія біля Павла, взявши за руку дівчинку Світланку, тоді як Павло тримав за руку хлопчика Толю.
Едік знову прокрутився ніби в іспанському танці, приклацуючи і язиком, і пальцями.
— Три, чотири! Три, чотири! Ру-ши-ли!
І ввійшли близнючки, тітки Ольга й Олена, в однаковій одежі, до речі, тій, що її привіз у подарунок Станіслав, в Ольги світилася на щоці, ніби маленький ліхтарик, родинна плямка з трьома настовбурченими волосками, які також світилися. Публіка на тлі стіни розсунулася, і тітки стали біля своїх чоловіків. Тітка Олена підняла на руки Мітюлю, ноги в якого у штанцях, застібнутих біля колін, звисали нижче її колін, мало не до підлоги, Мітюля обхопив руками матір за шию, чоломкнув її в щоку і урочисто завмер.
— П ’ять, шість! П ’ять, шість! Оп-ля! Ру-ши-ли! — вигукнув Едік утретє, прокрутившись у танці.
І ввійшла тітка Броня з фіолетовим волоссям, було те волосся електризоване, аж кожна волосина стриміла сторчма, і коли ця голова втрапила у місячне світло, волосся заіскрилося фіолетовими іскрами, а біле, як маска, обличчя тітки Броні зафосфоризувало, наче стіна, біля якої всі стояли. За нею ступала, спираючись на паличку, малесенька з тонюсінькими, як патички, ручками та ніжками, майже прозора тітка Людя, з рідесеньким волоссям, стуленим у кудельку, в новому халаті та хутряних капчиках; Броня стала біля Вікентія, стрункого й підтягнутого, у військовій одежі, а тітка Людя безпомічно зупинилася, не відаючи, де її місце, бо ніхто перед нею не розступився.
— Стань перед нами! — наказала баба Наталя. — Ти маленька і нас не заступиш!
— Оп-ля! — сказав Едік, прокручуючись. — Адонім, Гольфстрім, грім, дім, залім, караїм, мім, пантомім, пім, псевдонім, їм, — увага, сім! Моя люб’язна і ненаглядна, Віра Василівна Голохвостельська, в дівоцтві Шимонович. Оп-ля! Ру-ши-ла!
Але в домі зависла глибока тиша, ніхто не йшов по сходах і ніхто не відчиняв дверей.
— Папа! — знічено сказав Едік Голохвостельський, — я нічего нє пунімаю! На всєх у міня виходило, а с Вєрочкой, коханою моєю, нє получаїца! Шо мінє делать, папа!
— Вона скоро не здобуде вищої благодаті, — сказав Станіславовий батько, — мав би знати, фанфароне! Вірочка ще вийде заміж за того відставного кагебіста, покине його і проживе довге і самотнє життя, бо саме їй суджено охороняти цей дім.
— Не пророкуй! — зойкнула Станіславова мати. — Чи хочеш, щоб тебе перевели з вищого ярусу пекла, який ти чомусь називаєш раєм, у нижчий, долішній?
— Я не пророкую, любочко, а вияснюю ситуацію, — сказав батько.
— Недобре виходить, папа! — сказав Едік, підійшовши до діда Василя. — Я сподівався, що Віра прийде до нас раніше Мусі, Касі і Стьопочки і мені буде з нею вічне, щасливе блаженство. А що ж получаїця, папа! Какой-то скандал! Мені аж страшно стає при думці, що першою вічну благодать прийме Муся. Тоді мені буде справжнє пекло!
— Ставай у ряд, фанфароне! — гримнула баба Наталя.
Едік послухався і скромно став скраю, обличчя його було печальне, і з нього майже зник авантюрницький вигляд.
— Ми всі на місці, Станіславе, — урочисто сказав дід Василь. — Можеш фотографувати.
Станіслав не мав фотоапарата. Він сидів на ліжку й дивився. І відчув раптом, що в його очах блимкнуло, ніби спалах, і те світло вирізьбило застиглі на тлі фосфоризуючої стіни постаті та обличчя. І вони перестали бути тінями, а стали живими, зримими, але по-фотографічному застиглими. І він тримав їх у визорі, намагаючись запам’ятати навіки кожне обличчя, і кожне лице він запам’ятав. Тоді зайшов за хмари місяць, і світло з кімнати витекло, як вода, а разом з ним, як вода, почали витікати тіні, ламаючись, коливаючись і мерехтячи, змішуючись і зміщуючись, аж поки не залишилась одна тінь, прегарної молодої жінки у сукні з високо підмощеними плечима і з волоссям, гладко зачесаним та розділеним на проділ. Мати простувала до нього, сумно всміхаючись, і не бачив ніколи він прекраснішої за цю усмішки. Вона підійшла до сина, поклала на очі пальці і стулила йому повіки. Тоді похилилась, і від неї дихнуло тонкими й чудовими парфумами. Теплі й тремтливі губи торкнулися його лоба, і з того моменту знову зазвучала в ньому та ж таки музика, що не покидала його сьогодні цілий день. Повіки в Станіслава були міцно стулені, а руки простяглися до біло-чорних клавіш, які висвітлилися перед ним. Гаряча хвиля звуків вирвалася з-під пальців і зазвучала на повну силу. Він грав апотеоз.
1994 р.
VOX четвертий
Придивися до світу
Картина перша.
Без рамки на голій стіні
1
(Продовження на наступній сторінці)