Вони замовкли, і він помітив, що вона дивиться на його сумку, притому зовсім так само, як передоцим її сестри. І йому раптом стало жаль цієї жінки, адже її елегантність, усмішка світської дами, її, зрештою, розумність та інтелігентність — надбані за роки життя маски, а насправді на стільці перед ним сиділа дівчинка, яка знає, що їй привезено подарунки, і яка втомилася чекати, поки надійде черга їх дістати. Сумка стояла під рукою, і він почав витягати з неї пакунки. Були тут французькі духи, трохи косметики, були колготки і ціла зв’язка найновіших любовних романів. Тітка Віра цвіла. Понюхала духи, розгорнула і обдивилася косметику, охала й ахала, і весь час дякувала; сказала про вічну проблему колготок для жінок; пожадно передивилася палітурки книжок, тоді все охайно позагортувала, а коли знову всілась рівно на стільці, на обличчі в неї цвіли рум’янці.
— Не можу збагнути, Стасику, чого з нами возишся? — спитала вона. — Чого придобрюєш і балуєш? Ти ж не проста людина, чи в тебе мало клопотів?
— Кожна людина проста, — сказав він. — Непростими нас роблять обставини і людська облуда. Я, тьотю, найбільше боюсь у цьому світі самооблуди, бо це людину вбиває.
— А я думала, самооблуда людину вивищує, — сказала тітка Віра.
— Це одне і те ж, — різко сказав він. — Це, тьотю, одне і те ж!
— Але який зв’язок між самооблудою і цими подарунками?
— Я боюся відірватися від свого кореня, — тихо сказав Станіслав. — Вам це, може, не зовсім зрозуміло, бо це може зрозуміти тільки той, хто покинув рідний дім, а іншого не знайшов.
14
Увечері він вибрався на гостину до Миколи. За обідом вони знову зібралися всі разом; тітки були мирні й добродушні; Станіслав жартував; тітки щось розповідали, перебиваючи одна одну — всі ці історії він давно знав і не раз їх прослуховував; сонце просвічувало кімнату, стяга падала на стіл із розставленими стравами, і салат од того ставав яскраво-ясно-зеленим, а помідори вдвічі червоніші, порцеляна лискотіла, як і метал виделок та ножів, ложок та ложечок; очі від яскравого світла в тіток стали прозорими, ніби вода із мілким дном, вони виглядали молодшими і ніби зміненими; всі зробилися повільні в рухах, хоч вуста в тієї чи іншої, коли говорила, рухалися пришвидшено; і йому раптом здалося, що за їхніми спинами, в сутінних кутках, позастигали, вийшовши із глибини часу, тіні тих, кого вони згадували. Станіслав подумав, що коли б зійшлися в цій кімнаті живі й неживі пожильці дому, ті, котрі вважали його своїм рідним, ті, яких вони ще знали і яких позабували, — було б їх так багато, що заповнили б простір кімнати цілком. Але тіні в цьому світі займають місця зовсім небагато, і не завжди вони повторюють людську постать, часом така тінь уміщується у відбитку стільця, столу, супниці, тарілки, вази чи покладених у неї плодів, рами вікна, і всі вони, тіні речей та людей, вбирають у себе дух забутих предків, які ніколи не покидатимуть цих стін, поки ті не зруйнуються і поки не покине їх останній пожилець. І Станіславу було добре від того, що відчував їхню присутність, адже саме завдяки цьому в ньому вкотре вже за день почала витворюватися музика, наразі ясна і дзеньчиста, яка розповідала про освітлені сонцем озерця з мілкою водою, про мішанку барв, про виголос мови, коли слова раптом провисають у тиші і примушують на мить завмерти людину, про погідний рух рук, коли в одній виделка, а в другій ніж, про несподівано червоний полиск вина, коли ллється у кришталевий келих, про білу викохану руку, що тримає пляшку, і про сяйво білого манжета, про срібне волосся, що його просвічує проміння і яке починає грати від того іскрами, — все це було знаком миру, що їх навідав та об’єднав, і саме від того миру й починала сочитися, ніби вода із джерела, його сьогоднішня музика. Тітки, здається, нутром відчули, що йому потрібно, були ґречні одна з одною і коректні, але ніби перестали бути живими, а отже, неоднозначними, і самі поступово переходячи в тіні, а може, й ставали ними, а він їх чи згадав, чи придумав в урочу мить, бувши важко втомленим і на мент приплющивши очі. Знав, що колись так і станеться, може, й невдовзі, — куди ж дінеться від своєї самоти й неприкаяності, як лікуватиме власну невпевненість та вичерпаність, адже з ними себе самотнім ніколи не відчував, бо вони завжди були в русі й колотнечі, у неспокої й клопотах, у пристрастях, хоч які дрібні були, і взаємоз’їдливості. То бридня й брехня, що славетна людина не знає самотності й невпевненості, вони тим глибші, чим людина славетніша, якщо не перетворить себе в ляльку, оту пласмасову подобу людини, що вміє кивати головою й рухати руками та ногами. Надходить час, і людина чує в душі стогін, і їй стає тоскно й печально відчувати тлінність і мінливість світу, а в ньому передусім себе. Тож там, за столом, йому на мить здалося, що цей приїзд до тіток фата-морганний, а насправді сидить він сам, а на інших стільцях порозсідалися кістяки, і ці кістяки ґречно розмовляють і чемно одне одного припрошують, а ще чемніше всміхаються, коли можуть усміхатися черепи. Дрож пройшов по його тілі, і усі позамовкали й повернули очі до нього і німо та здивовано на нього подивилися — тиша постала за столом, всі зачаровано позавмирали.
— Щось сталося? — спитала розважно тітка Настя.
— Не звертайте уваги, — всміхнувся він. — Це в мене зараз буває: дрож у тілі.
— Тобі треба більше відпочивати, — сказала тітка Марія.
— А чого я до вас приїхав?
— Ну, два дні, — сказала тітка Віра, — що це за приїзд і що за відпочинок?
— Для мене досить, — мовив…
Біля хвіртки озирнувся: тітки стояли на ґанку всі семеро, скупчившись.
— Не загулюйся пізно, — гукнула тітка Настуся, — бо тепер розвелося босоти.
— Хай тебе Микола проведе, — сказала тітка Ольга.
Вулиця була безлюдна. Минув двір, у якому жила та жінка, що його вразила, безсумнівно — це Леонідина племінниця; в дворі нікого, білизна знята, хоч навряд чи вона встигла висохнути при сьогоднішніх дощах. Минув завулка, в якому так загадково, майже містично зникли два Вірині залицяльники, і йому незвідь-чому захотілося завернути туди й собі, щоб принаймні переконатися, чи справді з нього нема проходу. Озирнувся, тітки стояли біля хвіртки й дивились йому вслід.
Микола жив неподалік, на сусідній вулиці, так само в старому будинку із занедбаним садком; з-за паркану на тротуар витиналися вишневі гілки, повні великих, аж чорних вишень. Він зірвав одну й поклав до рота.
Перший його привітав малий жовтий, чи радше світло-брунатний, песик, який розлящався на все обійстя, на цей сигнал вийшов Микола і прогнав песика.
— Позаростало в тебе, — сказав Станіслав, роззираючись.
— Ми всі потроху заростаємо, — відповів Микола. — Бур’яном, клопотами, літами і пригасаємо, як вогонь у лампі.
Микола любив висловлюватись образно, квітасто, його порівняння було архаїчне: коли це вони були, гасові лампи?
Але гасова лампа в Миколи була, вона стояла у сінцях найсправжнісінька з одутлим, витягеним і звуженим угорі склом, з просякнутою гасом підставкою, навіть фігурним гвинтиком для підкручування ґноту. Сінці захаращені каструлями, відрами, горщиками під вазони — Микола з жінкою у вазонах кохалися.
— Тут теж нелад, але вибачай. Збираємося попересаджувати вазони, — сказав Микола. — Прошу, тягни двері, бо там на тебе чекають…
Це було сказано жартівливим тоном, але гумор у Миколи завжди був сумнівний, тобто він бачив смішне там, де його недобачали інші. І тут раптом Станіслав відчув, що починає хвилюватися: хто його має чекати? Леоніда, яка цілком і давно опустилась у житейські клопоти, роздалася, збайдужіла до всього, окрім своїх потреб, а юначих сентиментів до нього, очевидно, ніколи й не мала, недаремно його покинула так легко й пішла за Миколу. Він урази на неї не мав, бо вона давно перейшла із плоті, що його чарувала, у плоть жінки чужої, йому цілком байдужої, залишивши при собі хіба ім’я, трохи незвичне, яке його свого часу також уражало, адже інтелігентське й небанальне. Був настільки в молодості закомплексований, що не міг відчувати ніжних почуттів до дівчат з банальними іменами: Валя, Галя, Лена, Рая і тому подібне. Отож чого хвилюється? Але роздумувати ніколи, двері Микола перед ним відчинив, запобігливо скочивши вперед, і нічого не залишалось, як переступити порогу. І тут, у віталенці, де стояло старе фортепіано, висіли якісь сумнівної художньої якості картини й побільшені фотокартки предків та родичів цієї родини, у старому фотелі він раптом побачив Леоніду, але не цю важку, тілисту й добродушну, до якої йшов у гості, а ту, з юності, риси якої — ніби літній вітер, від якої струміло красою та свіжістю ранку і в якій застигло щось сонне, ніби була це напіврозкрита квітка, — таємничий чар. Жінка звелася йому назустріч.
— Це і є Леонідина племінниця, можливий предмет твоїх сентиментів, — сказав Микола і, чи злорадісно, чи у свій спосіб жартуючи, цілком нешляхетно зареготав.
— То це ви повідомили Миколу про мій приїзд? — спитав Станіслав.
Вона почервоніла й хитнула.
— Сідайте й балакайте, — сказав Микола, — а я метнусь допомогти Леоніді, бо вона мене з’їсть без гірчиці.
Здається, це також був жарт, притому ніби образний, але смішний тільки для його творця, він єдиний засміявся, підморгнув Станіславу і зник. Вони сіли одне супроти одного.
— А як мене пізнали? — спитав Станіслав. — По-моєму, ми раніше з вами не зустрічалися?
(Продовження на наступній сторінці)