Говорив усе те сумовитим голосом. Ми увійшли під сосни, густо засипані снігом, під деревами наст був ще неглибокий, і діти з галасом розсипалися по лісі, взялися ліпити сніжки, і довкола нас почали літати білі клубки. Світло ліхтарів уже сюди не сягало, але від снігу весь ліс наповнився сріблястим світлом, мерехтливим, холодним, — все аж сяяло первісною чистотою. Я згадав давнього, ще юнацького вірша про запах першого снігу, про те, що від нього все стає молоде, — це було помічено точно: і тут, у цьому приміському лісі, пахло свіжим озонистим духом, трохи хвоєю, трохи мокрою землею, хоч земля була схована під білим укривалом. Діти з галасом помчались у глибину, і я побачив раптом Сиротюкове обличчя: бліде, залите міражним світлом, з місячною усмішкою, якесь чудне, майже неживе обличчя, лице людини, яка не зігріла на цій землі місця, людини, на плечі якої падають і падають непередбачені злопригоди, людини, яка, здається, вже ставиться до тих злопригод стоїчно, а в душі якої загніздився перший сумнів. Його вже треба було від того сумніву рятувати, він сам бажав од нього порятуватися, але власної сили на те не було досить, отож і гукнув він мого брата, і брат мій примчався у ці Біличі, до цього приміського лісу, адже це покликання в нього — співчувати.
— Придивися, Анатолію, до цього світу, — раптом заговорив брат. — Придивися до цих дерев — веселі вони. Придивися до цього снігу — ясний він, придивися до цих сосон — радіють вони!
Це був добре знайомий мені голос. Голос, який утішав і розраджував. Голос, який ненав’язливо навчав.
— Я втомився придивлятися до світу, — сказав Сиротюк.
З-за засипаних кущів одне за одним вивалилися діти.
Вони щось закричали й заволали, оточивши нас.
— Тихше ви! — крикнув брат. — Говоріть хтось один.
— Там вогнище! — сказав найстарший із хлопчаків, очі його світилися. — Люди танцюють.
— Де?
— А там! Танцюють і палять вогнище.
Ми подерлися прямо через кущі, стріпуючи з гілля сніг і обсипаючись ним; ми вивалилися, як білі ведмеді з ведмежатами на лісову галявину. Тут і справді надривався магнітофон, стоячи в снігу, тут і справді палало вогнище, пожираючи хмиз, кілька пар кружляло, а кілька щось їло біля імпровізованого столика з грубої колоди.
— З Новим роком! — гукнули нам ці веселі люди.
— З Новим роком, — відгукнувся брат. — Можна з вами потанцювати?
— Не можна, а треба, — відгукнулася одна із пар.
Мій брат підійшов до якоїсь жінки, кругленької й низької, вклонився їй і подав руку. І та мала, низька, натоптувата раптом розцвіла, і її обличчя стало як червоний місяць, і вона темпераментно кинулися вигинатися й посмикуватися, а біля неї вигинався й посмикувався мій брат.
— А ви? — гукнула нам висока й гарна жінка, — замерзнути захотіли?
— Ми криві! Він на ліву, а я на праву ногу! — відгукнувся я.
Вони засміялися, певне, прийняли це за жарт, а наші діти, всі п’ятеро, кинулися між дорослих і собі й почали смикатися й кидати задками, підносили руки, а обличчя в усіх стали такі ж мертві й поважні, як були тоді вдома. Тільки ми з Сиротюком стояли ідолами й сумно дивилися на тих, хто ще не розучився веселитися, адже ми, з цим Сиротюком, надто мудрі в цьому світі поробилися, ми з ним надто самотні, ми з ним щось у цьому світі загубили чи не знайшли, і ми з ним шукаємо те "щось", але неоднаково: він шукає того в людях, які б допомогли йому жити, а я у книжках. Але ми з ним однакові в іншому, бо обоє криві: він на ліву, а я на праву ногу; через це ми не можемо пуститися в цей танок, в який так легко й весело пустився мій брат — мій брат світився усмішкою до своєї кругленької й негарної напарниці. Він був у своїй стихії, адже й тут знайшов, кого пожаліти, а ми з Сиротюком стояли край галявини двома самотніми ідолами без корон, і наші обличчя хололи від чистого білого сяйва, яким продовжував наповнюватися цей засипаний снігом приміський ліс.
1986, 1989 рр.
VOX п ’ятий
Колапсоїд
…Це вона — душа,
Що виходу із себе їй немає!
Галя Мазуренко
Із книги "Три місяці в літері життя".
Колапс І. Солончак
Я лежав на білій спечній землі, на солончаку, іскристому й мулькому; до мене підповзало мусянжеве створіння, яке побачив був колись на репродукції Босха, підіймало свого молота, і той тремтів у малих, сердитих і кволих рученятах. Мені захотілось утекти чи вдарити те створіння ногою, але не мав сили — був приклеєний до солончака, моє волосся вже запустило в нього коріння, а одежі на мені аж ніякої. Довкола іскрилася, грала, висяювала сіль, а оченята створіння сердито до мене поблимували. Сонце сипнуло у вічі, гостро розрізаючи повіки. Десь недалеко, на вулиці, вдарила, ніби хтось вистрілив, випускна труба авта — серце моє раптом змаліло, стислось у болючу грудочку, трем побіг через велике моє, повне і розпластане тіло…
Через стіну чулося тупання кількох пар ніг, ніби танцювали чи бігали один за одним — глухо плескало, здавалося, мали ті бігуни чи танцюристи на ногах завеликі капці.
Сів на ліжкові. Чотирикутна комірчина, яку наймаю, відколи розійшовся з жінкою, чотирикутне вікно, два мої плескаті туфлі на підлозі: один повернутий в один, а другий — в інший бік; на стільці давно не прасовані штани й сорочка, а на голій стіні світить червоними цифрами настінний календар. Позіхаю на того недільного листка календаря, на те вікно, за яким голубе небо, і мене похитує, ніби пливу на кораблі. Фізично відчуваю: в душі в мене прокинувся черв’ячок, висунув голівку і поповз, а на тлі яскраво-синього неба затремтіла густо всипана квітами яблунева гілка.
Натягую штани й заправляю сорочку. За стіною все ще бігають і плескають капцями, на шибці б’ється кілька мух, я мимохідь протягую руку і байдужно розчавлюю їх одна за одною.
Відчиняю двері, щоб переступити порога, — наче розрізаю немилосердним рипом світ навпіл. У коридорці пихтить на газовій плиті чайник, двері в хазяйську половину відчинені — в кімнаті бігають, крутячись, наче танцюють чи ловлять одна одну, господиня з дочкою. В руках у них по рушнику, і вони завзято луплять ними навколо себе. Я спиняюся в одвірку і серйозно дивлюся на їхню роботу.
— Стільки мух налізло! — каже, втираючи рушником лоба, хазяйка. — Чогось хотіли?
— Заплатити за квартиру.
Хазяйчине обличчя лагідніє, а на вустах зацвітає бліда, як нічна квітка, усмішка. Дочка зачиняє вікна, і я бачу її грубі, наче стовпи, литки. Гроші вислизують із гаманця і перепливають через мої пальці у наставлену хазяйчину долоню. Господиня швидко їх перелічує і міцно стискає пальці, потому ховає руку за спину, ніби боїться, що я ті гроші відберу назад; хазяйчина дочка іде, потрушуючи здоровенними грудьми, в сусідню кімнату, кидає на мене поглядом, наче сердиться, що я перебив їхній чаклунський танець, і в тому погляді ніби зневага.
Виходжу на ґанка. Цвіте сад. Здоровенний пес сидить коло буди й понуро дивиться на мене: ми з ним ще не заприятелювали, та й сумніваюся, чи коли заприятелюємо, я до псів сентименту не маю. Хазяїн стоїть біля кролячих кліток і запихає в них яскраво-зелену траву — з кліток вигулькують білі червоноокі мордочки.
Вітаюся з господарем і простую до хвіртки. Пес брязкотить ланцюгом і гарчить: його емоції щодо мене виразно негативні.
— Пшов вон! — кричить різким фальцетом господар і світить до мене приязною всмішкою. Над головою в нього квітуча гілка, а в руках білий червоноокий кріль. Собака ховається в буду і гарчить уже звідтіля, а я причиняю хвіртку. Повз мене проскакує легкове авто, ніби велика летюча жаба, сонце над головою тремтить, умите й молоде; в мені ще й досі живе напруження від недавнього сну, а ще й від абсурдних реалій сьогоднішнього ранку: ота війна з мухами господині та її дочки, отой червоноокий кролик у руках у господаря, оце схоже на летючу жабу авто — я йду вздовж парканів у глибину вулички, і до мене сито мружаться та стріляють більші чи менші очі калюж. Здається, що й ці калюжі — живі істоти, тільки в них розлиті й безформні тіла, але їхні очі дивляться на мене цупко й пильно, як очі хижаків. З’являється молодиця з порожніми відрами, вона перечікує, щоб не переходити мені дорогу, і я раптом поринаю в її золотистих, трохи здивованих очах. Це дає трохи радості, але боюся всміхатися цій жінці подячно, бо не вірю, що сам можу приносити комусь радість.
Вулиця впирається в малий лісок. Тут на краю його — лавка, і саме до неї я простую. Здається, з’явилось у мені щось зайве, не зовсім збагненне — хворий клаптик землі, вкритий сіллю, і, як не безглуздо це звучить, у глибині себе я сам, на спечній землі, розпластаний і напівживий. Здається, серце моє й досі стиснуте від пострілу випускної труби, що розстріляла мій сон; сиджу на лавочці й хочу струсити із себе запаморочення. День наді мною голубий, аж блаватний, сонце наді мною золоте й молоде; щось у мені є зайве, і не можу з ним упоратися; рука прямкує до кишені, впливає у темну печеру і плаває там, щоб знайти вчорашнього листа.
Ну от, сиджу й дивлюся на знайомі старечі літери — зміст цього листа, як дерево, об яке впираюся спиною, — сухостій; я наче бачу далекий краєвид, і хату, і садок. Батько розчинив клітку із кроликами, і в руках у нього оберемок яскраво-зеленого зілля; мати прополює города, і в неї в руках також яскраво-зелений оберемок. її біла хустка палає під синім небом, а на вустах теплий усміх.
(Продовження на наступній сторінці)