Він сидів і їв. Їв так, що завидки брали: миску картоплі й миску квашених огірків із помідорами. Водночас розповідав про те, як вони перебули ніч, бо потім ще довго танцювали, гріючи кров, і це тривало доти, доки не здригнулося небо, і зорі затремтіли й почали одна по одній гаситися, ніби хтось накривав їх рукою в сірій рукавичці. Тоді всі також почали погасати, ніби ті зорі, в ранковому сутінку обличчя у всіх посіріли, очі побільшали; вони втомлено вибралися на дорогу і почали розбредатися, киваючи одне одному на прощання, адже всі раптом відчули, що не двадцять і п’ять років тому відбувся їхній випускний вечір, а тепер, що після цієї ночі вони остаточно розстануться, розсипляться навсібіч, і вже ніхто, нічия воля, навіть чар мого брата, не зможе їх зібрати разом. Вони зіграли свої ролі, а ранок змивав із їхніх облич грим, і той грим, розмитий ранком, раптом з’явив, що всі вони більше вдавали із себе тих самих хлопців та дівчат, котрі нібито не змінюються, а насправді кожному з них було вже важко таких незмінних із себе вдавати.
Решту часу, аж до восьмої ранку, Сиротюк розповідав братові про себе. Брат провів його на вокзал, бо поїзд відходив о дев’ятій. Всю дорогу до вокзалу Сиротюк не замовкав. Він мав жінку, але та ставилася до нього зневажливо — не дозволяла йому навіть книжок купувати. Всі її інтереси — кофточки-мофточки, і Сиротюк уже не знає, про що з нею розмовляти. У них є хлопець, але хлопець, здається, перейняв материне до батька ставлення. Там, у Слов’янську, де він живе, мешкає і його сестра, саме та, з якою він колись учадів. Старша сестра з бабцею живе у Києві, в Біличах. У його молодшої сестри стосунки з чоловіком не склалися, і той десь повіявся, лишивши дівчинку.
— Часом мені хочеться переїхати до Житомира, — смутно сказав Сиротюк, — але в мене тут нікого не залишилося. Один ти.
Він подивився на брата із тією колишньою собачою відданістю, з якою дивився хлопчаком, і брат не міг йому не поспівчувати.
— Я хотів би з тобою листуватися, — сказав Сиротюк.
— А чом би й ні, — легковажно відповів брат.
— А коли б ти приїхав до мене в гості, — так само віддано дивлячись на брата, мовив Сиротюк, — я б спокійно жив після того цілий рік.
— Ну, скажеш! — відповів брат. — Ми не зустрічалися з тобою ось уже з двадцять років, а якось жив.
— Зле жив, — понурився Сиротюк. — Я не можу тобі цього пояснити.
— То й не пояснюй, — відказав брат. — Я не такий дурний, щоб не зрозуміти.
Я ж був трохи задурний, щоб те все до кінця зрозуміти. Хлопчача дружба інколи буває напрочуд міцна, діють там віджилі закони побратимства, часом і такого, що один за одного хлопці можуть і на злочин піти. Це ясно. Ми, люди, часто буваємо з’єднані один з одним нерозторжно, навіть при психологічній нетотожності. Це також ясно. Я не міг збагнути в цій ситуації іншого: в мого брата й Сиротюка дружба була однобічна. З мальства той чудний хлопець тягся до брата, хоч брат у дружбі з ним потреби не мав. Не відштовхував його, бо не відштовхував нікого, хто до нього тягся. Не ставав у позу отця-сповідника, але йому сповідалися. Отаких знайомих, котрі оббивали його пороги, мав десятки, але сам ні в чиї двері не стукався. Я знаю ще один неперехідний закон: найміцніша дружба не втримується на відстані. Для того, щоб вона була, мусить існувати сталий і міцний контакт. Мусять бути якісь взаємні дії, вчинки, послуги, сприяння, щоб дружба не зачахла. Тут же все було не так. Сиротюк двадцять років мешкав віддалік од брата, але, здається, всі ці роки той жив у його душі невимивно, не зважаючи на те, що мій брат про нього і думати забув. Бо не Сиротюк для нього зірка, зіркою був для Сиротюка він сам. Скільки можуть тривати такі стосунки?
Я можу здогадатися про причини дивовижної стабільності Сиротюкового ставлення до мого брата: він не був щасливий. За всі двадцять років на нього падало не одне лихо: ламав руки й ноги, ті руки й ноги мали б бути складені з самих уламків; відрубав сокирою пальця; йому впала на долоню бетонна плитка; хата, в якій він жив, поки дістав квартиру в коробці стилю "барако", згоріла, і він з родиною ледве вискочив у самій білизні — хату спалив біснуватий і п’яний господар її, щоб вижити квартирантів, за яких руками й ногами трималася господиня, може, зумисне наперекір чоловікові. На Сиротюка напали були хулігани й порізали йому обличчя. Його пошматувала вівчарка, коли він переходив парк, хоч господиня вівчарки елегійно закликала свого "песика" Сиротюка не чіпати. "Та не бійтеся ви, — зневажливо сказала вона жертві свого пса, в якого зі штанів залишилися лише клапті, а по нозі цебеніла кров. — Артур нікого не чіпає!" — "Щоб він здох, ваш Артур!" — не втримався Сиротюк, і це був, здається, єдиний спалах обурення, на який спромігся цей сумирний чоловік. "Нахаба!" — відрізала власниця вівчарки і гордо повела свою почвару геть.
Але попри те, Сиротюк життя не проклинав. Дивився на світ добрими круглими очима, і я багато дав би, щоб мати змогу пройти крізь ті очі в його душу. Я цього чоловіка, скажемо прямо, не розумів, а може, й не міг зрозуміти. І не тому, що належу до людей щасливих, я такий же невдаха, як і він. Дивувався я з того, що цей, здавалося б, зовсім позбавлений сили чоловік володів величезною витримкою і якось умудрявся в житті триматися.
У мене є один істотний ґандж. Коли дивлюся спортивні передачі по телевізору, співчуваю і уболіваю не за своїх земляків, а за тих, хто програє. Мої симпатії на боці бігуна, котрий іде останнім, на боці тих акторів, які грають у масовках: сказав одне речення, та й по всьому. Зізнаюся, я любитель балету і часто відвідую театр, але дивлюся не так на солістів чи перший ряд кордебалету, як на тих, кого ставлять у ряд останній. Знаю, що поганому курчаті, якого закльовують його ж брати й сестри, треба для того, щоб вижити, вдесятеро більше сили, ніж її має кожне нормальне курча. Не всі "погані курчата" гинуть, деякі з них виживають. З них не виведеш расових курей, але мої симпатії та співчуття на їхньому боці. Саме тому я звертаю свою увагу на Сиротюка.
4
Експозиція цього писання трохи затяглася, хоч предмету розмови я не вичерпав, тому повернемося у те перше січня, коли брат з’явився до мене, як сніг на голову. Сніг, до речі, йшов у цей день звідурана, а з другої половини дня перетворивсь на завірюху. Я завжди відчуваю особливий затишок, коли сиджу в своїй норі, ущерть забитій книжками; ноги мої загорнуто у вовняну ковдру, я сиджу обличчям до вікна, а у шиби мої сипле крупою, виє у дротах вітер; мені ж тепло, а на колінах — книга, якій більше півтораста років — "Мандри Василя Григоровича-Барського", видані літа 1800-го. Найліпший спосіб мандрівки у світі, думав я під ту хвилю, отак сидіти в теплі й читати про чиїсь пригоди. Тоді ж і пролунав дзвінок у дверях і ввалився в мою тишу й спокій брат. Новий рік я не зустрічав у шумливій компанії, а тихо й мирно на самоті, за вікном сипало снігом, за вікном мило співала хурделиця, славна така й безпомічна. Я тоді і в гадці не мав, що через кілька годин доведеться вдягати пальто, насовувати на лоба шапку й рушати в ту хурделицю, щоб дістатися предалеких Біличів, які мені й не снилися.
Ми вийшли із братом із під’їзду і ледве не задихнулися, бо та мила хурделиця, до якої я ставився так поблажливо, раптом плюнула нам в обличчя скаженим вихором, і ми зігнулися і стали малі й беззахисні, подибцяли вгору до трамваю, ховаючи обличчя від щедрих поцілунків цієї не вельми бажаної коханки.
— Жінка мене не пускала, — мовив брат і засміявся, — а я, як завжди, не послухався. Чогось вона незлюбила того бідолашного Сиротюка.
— І не без підстав, — відказав я. — Ти ж не розказував їй своїх пригод у Слов’янську?
— Був би дурний. Але жінки такі речі нутром чують. У чомусь вони дивовижно довірливі й наївні, але коли йдеться про такі речі…
— Це головний їхній інтерес, — мовив я, випльовуючи сніг, яким мені забило рота, бо оті милі, але й лихі хурделиці не дуже люблять, коли хтось замість кланятися їм до землі, зважується ще якісь балачки вести…
Про братові відвідини Слов’янська, читачу, я тобі ще розкажу, а поки що ми побігли, адже саме прийшов трамвай, який мав довезти нас до метро. Вскочили в нього і обтрусили сніг — трамвай був майже порожній.
— Мені самому не вельми хотілося їхати, — сказав брат, звалюючись на сидіння, — але бувають оказії особливі…
— Гадаєш, це особлива оказія?
— Переконаний. Ще ніколи не присилав він мені таких листів.
— Не розумію, — мовив я, витираючи носовичком мокре від снігу обличчя. — Ви побачитеся і що? Випишеш йому рецепт із заспокійливими пігулками?
— Ні, — відповів брат, усміхаючись своєю особливою усмішкою, за яку я зву його іронічно отцем-сповідником. — Але коли мене хтось кличе, не можу не прийти…
(Продовження на наступній сторінці)