— Я молодиком теж вірив у фатальну заклятість, — сказав Руданський. — Пізніше перестав. І не через те, що, як лікар, виводжу все з фізіології, а через переконання: всі заздалегідь накреслені приписи умоглядні. Можливо, йде це від того, що ми з дитинства не мали волі мислити й бажати, а завжди комусь чи чомусь улягали. Все залежить від того, хто і як щось робить. Один і справді не може з’єднати політику й мистецтво, а іншому це тільки й дається. Коли захочете колись послухати мої співомовки, побачите там і таке з’єднання.
— Послухати що? — перепитав Метлинський.
— Співомовки. Це мій власний термін. Я ворог запозичених слів. Поезія по-нашому — це співна мова: простіше й зрозуміліше.
— Я залюбки вас послухаю, — сказав Метлинський, розглядаючи кавову гущу, що сіла на дні філіжанки. — Правда, я людина настрою і не хочу домовлятися на певний час. Отож, коли дозволите, нагряну до вас несподівано.
— Буду радий! — засвітився йому назустріч Руданський. — Бо самотою жити — чортів водити!
9
Похитувавсь у плетеному лозовому фаетоні, похитувалася над головою парасоля; Метлинський приплющив очі: великої втоми зажив від довгих розмов. Той лікар був надто незвичайною появою серед людей та краєвидів цього краю, — майже знав, що там, у скрині, ховає той не полову. Вони приходять бозна-звідки, ці самородки, думав він, і роблять з подиву гідною легкістю те, на чому інший заживає горба. Син кріпака, чи шевця, чи загумінкового попа, з грубим обличчям та неартистичним тілом, викрешує зі свого мозку такі іскри, що не начудуєшся. Не начудуєшся на ту силу, що так і прискає з їхніх тіл, впертість та енергію… Метлинський хитався у колясці, все ще не розплющуючись, на вуста йому ліг тонкий усміх, а в грудях колотилася сіра мішанка. Цей його понурий настрій не руйнував, однак, здобутого в Алупці зачарування: сам Бог послав йому в супровідники цього козарлюгу, і мимоволі напився він від нього сили. Завжди мав цю властивість швидкого переймання — всі імпульси його проголошених світові поезій ішли від книжок, які читав. Саме в цьому й була найбільша помилка, думав Метлинський, треба шукати в собі і в світі емоцій першородних. Зараз, коли в нього й справді безліч вільного часу, він хоче випробувати себе до решти. В глибині душі відчував свою готовість до великого чину: надто часто там нуртувало й бурунилося. Його емоційна система як високо наладнаний музичний інструмент: мав добрий смак і безпомильно впізнавав речі цінні й підроблені. Єдине, чого не зміг досягти, — сили оформити все, а відтак з’явити. Був повен соку, і цей сік треба було в щось вилити. "Вода, сік, молоко — ніщо, коли не набудуть форми посуду, в якому тримаються, інакше розіллються вони й розтечуться, — думалося йому. — Циліндричне тіло склянки, зрізаний конус відра, зрізані кулі водоймищ, ставків, морів — все рідке шукає форми і через те існує. Рідина без форми — дощ, мжичка, тонка плівка". Він думав ці думки й там, у Женеві, але все закінчилося тою ж таки мжичкою, був знищений і розкладений, а з чорних, як ніч, кутків поповзли на нього чорні, як ніч, вужі. Стали на хвости й засичали, а стіни стискались і стискались і ладні були розчавити його. Йому важко ставало дихати й бачити цілий світ. Рвав на дрібнесенькі клаптики своє нікчемне віршування, в якому бачив раніше одкровення, і йому тихо й тужно нила душа. "Я наче каліка, — думав він, сильно стискуючи повіки. — Хочу й знаю, як бігти, а не маю ніг, хочу бачити, а не маю очей". Яке це дивне прокляття: бути так наповненим і не давати тому наповненню ради! "Ростки, — думав він, — це не дерево і не трава. Хочу ще раз спробувати: або виллється з мене могутня музика, або й жити не варт!"
Він розплющився. Сонце різко поранило очі, аж сльози вибилися на повіки — проїздили поміж скель. Облиті яскравим світлом, вони сяяли, наче підпалені; весь світ оцей світився й мерехкотів; око раділо на зелень і на безмірну синяву над головою, на міріадні спалахи унизу, з моря, але око, яке вбирало ту благодать, було болюще: пило кольори, форми, лінії, бачило трем драглистого повітря, відчувало тугу матерію каменю та землі, фіксувало невимірну ласку неба й моря, розуміло письмена, якими полискувало те море, хапало білі меви, що, впившись небом, гостро ширяли й різали повітря, — світ оцей сонячний розпадався на голубі брили найпрозорішого льоду; серед вогненних жмурів горіло білим вогнем вітрило, а біля нього хиталися темні людські силуети, які пили синє повітря й срібне сонце і знати не знали, що в когось десь, у самотнього якогось мандрівця, страждає й плаче душа, що він, хитаючись у лозовому фаетоні й захищаючись від неба брудним полотняним дашком, дивиться на світ болющим оком і має розчахнуте серце.
10
Все спалювалося вечірнім сонцем. Вода палахкотіла жовтим вогнем, начебто горіло ціле море, видно було навіть гострі списики вогняних язичків. Чи від того моря, чи від розжеврілого вечірнього неба обличчя в людей були пригашені й гарні: жінки поблискували назустріч палкими поглядами, а вуста їхні кармінно полум’яніли. Всі рухалися зумисно сповільнено: жінки начебто для того, щоб їх можна було швидше наздогнати, а чоловіки через те, що озиралися на палахкий вогонь із моря.
Метлинський мимовільно перейнявся цим настроєм і попросив візницю їхати тихіше. Візниця повернув до нього загоріле обличчя, і воно в оранжевому світлі здалося молочно-шоколадним.
— Зараз ніч, пане, впаде!..
Метлинський здригнувся: здалося йому, що й справді ще мить — і впаде на них чорне покривало, загасивши світ і все живе. Загасить пожежу на морі, і люди позасинають, де кого застане пітьма. Морозець продер по тілові Метлинського, він потер великим і вказівним пальцями собі лоба; облите оранжевим світлом обличчя було лагідніше, ніж звичайно.
З таким полагіднілим обличчям він зійшов із фаетона, взяв ключа й пішов, поклацуючи пальцями, через довгий коридор. Тут засвічував уже свічки рудий служка, він здивовано подивився на несподівано зміненого Метлинського, але чемно схилився в поклоні.
— Зараз подам вашому превосходительству вечерю!
— Будь ласка! — тепло всміхнувся Метлинський, і це був, здається, перший його теплий усміх, відколи ступив на цей берег. — І попрошу кілька свічок: маю нагальну працю.
Повернувся, наче військовий, на підборах і став відмикати двері. Поспішав, бо хотів застати в кімнаті те оранжеве світло, захотілося, щоб вона була залита химерними вогняними спалахами.
Так воно й було: палахке море відкидало сяйво і в його вікна, кімната справді грала тихим холодним вогнем, начебто сотні перелесників поселилися в його господі і справляють свої спокійні й колисливі танки.
Став коло вікна й пив ту неземну барву неба і моря. Море блимотіло, і в ньому тушево промальовувалося кілька човнів.
За спиною рипнули двері.
— Вечеря вашому превосходительству! — сказав півголосом служка. — І свічки. Маєте за них заплатити…
— Завтра! — обірвав, не обертаючись, Метлинський. Служка позадкував до дверей, а він не хотів пропустити цього моменту. Зараз воно загасне, оте світло в морі, і впаде всім на голови ніч.
— Ніч упаде! — прошепотів самими вустами і несамохіть приплющився.
Коли ж розплющився, світла вже не було. Отут навколо, на морі, на вулицях і в кімнаті стояла вже ніч. Десь недалеко цокотів копитами кінь і гриміли по бруківці колеса.
"Я таки пропустив той мент", — подумав і різко повернувся. На столі горіла свічка, освітлюючи наготовану їжу, а в дверях стовбичив, як манекен, рудий служка.
— Щось хотів? — спитав Метлинський.
— Може, чогось хотіли ви, ваше превосходительство? — схилився служка.
— Щоб ти забрався, — сказав спокійно Метлинський, і на вустах його заграла іронічна всмішка.
11
Його обличчя костеніло в густо-жовтому світлі. Було залите потом і через це лискотіло; на столі лежав аркуш паперу з кількома написаними рядками; рука Метлинського звелася, схопила перо, і на папері стало одним рядком більше. Він знову впав у задуму; тоскно світилися, наче перламутрові, його очі; з того боку дверей до замкової щілини припав рудий служка, й аж око в нього сльозилося, так видивлявся. Метлинський не відчував того погляду, був задубілий і знерухомілий; вуста шепотіли, перебираючи й карбуючи слова; здавалося, ті слова зіслизали з його тонких вуст і засипали кімнату. Кожне мало геометричну форму, отож кімната заповнювалася тими геометричними тілами, а він похитувався поміж того накописька. Кілька разів зводилася рука, але й опадала; піт стікав по обличчі краплями, зрештою він не витримав і звівся. Чорна тінь упала на стіну, і від того метнулася від дверей руда постать і пішла, пішла навшпинечках, наче балерина, завернула до кімнати для обслуги і впала на стілець, приснувши, наче кіт.
— Моє превосходительство чи трошки теє, — покрутив він біля голови, — чи со-чи-ни-тель…
Його напарник лежав на ліжку, заклавши ноги на бильце, і колупався скалочкою в зубах.
— А тобі не все одно! — виплюнув застрялий шматочок м’яса. — Платить, то хай собі хоч на голові ходить.
— Не кажи, — серйозніше сказав рудько. — Нещасливий вони народ, ці сочинителі. Ними й поліція завжди цікавиться. А чи треба мені зайвий клопіт? Нє, я тобі таке скажу, Гриша: коли ти вже господін, то не придурюйся, а будь господіном. А то превосходительством каже себе звать, а сам — лайно!
(Продовження на наступній сторінці)