— Дияконе Созонте, спаси душу свою і приклади її в мою користь.
— Цього бажаю! — сказав Созонт.
— Печерському старцю, що послав тебе, скажи: "Чистота молитов і до Бога дерзновення і з мертвих підняти може".
— Це і сталося, — сказав диякон Созонт.
— Чи звільнився від мук сумління?
— З твоєю й Божою поміччю, — мовив Созонт. — Але скажи: хто ти є?
Тоді сумно всміхнулися вуста з жіночого обличчя, прирослого до чоловічого, закутого у риштунки тіла.
— Уже казав тобі: пущений ходити по землі живих! А наостанок повім ще таке: "Завжди правди шукай, щоб ти залишався живий".
І його обличчя раптом погасло, ніби світильник, з якого вигоріла олія. І не стало видно жіночого обличчя, а тільки кругле, ніби з каменю тесане ядро. Розвернувся він, як вояк на пробах, і пішов повільно, чітко, карбуючи крок, — в глухій порожнечі, густо залитій місячним світлом, ще довго чулися ті кроки, але чим далі, тим тихішали і тим коротша ставала від них луна. Созонт же стояв нерушно, неймовірно вражений, і тільки вуста його беззвучно повторювали:
— Правди шукай, щоб ти залишався живий… Правди шукай!..
А коли стихли кроки, повернувся до того, котрий сидів під хвірткою біля стіни й мав спати. Але той не спав. Дивився широко розверстими очима, і тінявий диякон Созонт здригнувся. Почав скулюватися, згортатися, ніби папір у сувій, тоді стискуватися, наче хтось жмакав аркушевого листка, поки не перетворився той у паперову кульку. Тоді та кулька бризнула промінням, що його викресав місячний камінь. Світляна кулька роздвоїлася й попливла до широко розплющених очей диякона Созонта, а коли обидва світляні кільця впливли у мертві очі, то відразу ж засвітили й підпалили закоцюбле тіло теплом; в грудях у диякона Созонта здригнулося і зарухалося серце, і погнало воно охололими жилами кров, яка поступово розмерзлася, бо поставав над світом, граючи кривавими барвами, ранок.
Розділ п'ятий,
у якому розповідається про продовження мандрівки
Отаку разючу історію розповів нам диякон Созонт, але обговорювати її не захотів, наказавши нам спати, бо матимемо довгу, цілоденну дорогу; дорогою ж, коли захочемо, почуте зможемо й обговорити. Сам Созонт швидко заснув, так само й Павло, який уже від нього цю історію чув, отже, не була вона йому в новину, а відтак не вражала, як мене. Я ж довго крутився на ложі, зрештою запав у сон, в якому літав над Києвом, блукав печерами, здибувався з якимись дивними людьми із мертвими обличчями, заходив у якісь помешкання, де бенкетували: в одному — вояки, в іншому — купці, в третьому — міщани, в четвертому — ченці. І посеред кожного помешкання стояв казан, у якому варилися великі шматки м'ясива, люди запускали у кипень руки, вибирали м'ясиво, пожадно ламали його й рвали зубами, і лій стікав їм із губ на підборіддя.
Вранці мене розштовхав Павло, повівши, що Созонт давно вже встав і що нам треба вибиратися, бо заповідається спекотний день, тож ліпше йти у ранковій прохолоді, а час спеки пересидіти в холодку. Я миттю скочив на ноги; господарі напоїли нас молоком із медом, дали в дорогу по паляниці — були це добрі, щиродушні люди, і ми з ними не без сліз зворушення розпрощалися.
Уранці ніколи не навідує мене Око Прірви, початок дня завжди наповнює творчоносною силою, тоді світ інакшіє, стає ніби зачарований, скісне проміння перетворює в коштовне каміння, в золото і срібло густо насипане росся, воно чудово виблискує граючи. Покриті ним трави ніби важчають і стають сиві, а світло-брунатні головки з насінням трави чи дикого щавлю м'яко лучаться із посивілою зеленню листя трави й зілля. Корони дерев ніби круглішають, бо кожен листок видихає в повітря пару, як люди взимку, і цей туманець тримається кулею в межах корони — ось чому дерева вранці ніби кругліють. Вода тихо курить, наче підпалена першим сонцем, і все покриває застигла, зачарована тиша. Усе живе рухається вранці уповільнено, бо ще тримає в глибинах своїх голів мариська снів, які також немовби той-таки серпанок — ще вони живуть, але без контурів і чіткого бачення. Тоді починаєш відчувати: тіло ніби наливається соком зілля і тепла радість уходить у плоть, а випливає з очей, ласкаючи барви, світляні латки, тіні, блискоти; тоді по-особливому пахне билиння, й бур'яни, і квіти, й листя, а може, це починає пахнути сама земля. Лінії гілок, стовбурів, стебел не мають різких, ламаних зарисів, а погідно заокруглюються. Навіть птах у небі летить інакше, ніж удень, — не поспішаючи і не рвучись. Ось чому вранці не годиться йти поспішливо а чи й бігти, а повільно, погідно вглиблюючись у безконечний осяйний простір, щоб набрати в душу й серце земної краси. Саме тому я вважаю, що вранці Бог розмовляє із землею. Бог спитує кожну рослину й кожну істоту і вводить у них животворящий дух. Око Прірви тоді заплющується й засинає, бо вранці не думають про пристрасті та смерть — ранки для життя, не смерті, отже, вони Божі й для Бога. Саме тому до ранків у мене особливе ставлення: у них священнодіє ясна наповненість, а там, де ясна наповненість, там бадьорість, мир душевний, погода й рівновага. Чи не тому вранці ми не обговорювали оповідженої перед сном Созонтової історії, а мирно, спокійно йшли, милуючись світом і вбираючи в душу його світло. І тільки коли сонце підбилося вище і ранкові чари, барви, серпанки, росся щезли, ніби дим, заговорив Созонт.
Спокійним і мирним голосом диякон оповів нам, що Божий чоловік, про якого згадував нам черняхівський піп Іван, йому знаний, бо це той-таки старець із київських печер, який і послав його зі своїм листом на зустріч із прибульцем. Раз у рік, оповів він, той виходить у світ, бо має зарік навернути на Божий шлях хоч одну живу душу, звільнивши її від життєвого неспокою й поселивши в серці прагнення служити Богові. Саме цей старець знайшов був колись у суді його, Созонта, тоді він звався Степан, і саме завдяки старцеві Степан постригся, а тоді й став ієродияконом. Коли ж гризла Созонта стума за нерозрішену через смерть священика Петра його сварку, то й пішов диякон ні до кого іншого, тільки до нього. Цей-таки Божий чоловік і зустрів був у Черняхові Микиту, тоді він ще звався Матвієм, а коли якось у церкві Микита, чи ж бо Матвій іще, спитав, слухаючи служби Божої: "Що воно, читані слова?", — Божий чоловік вивів його із церкви, вони сіли на цвинтарі, і там старий довго навчав Матвія: виказуючи путь до духовної убогості. Ось як, сказав Созонт, проросло в тому простакові бажання пізнати Бога, і поклав він у розумі своєму, як думається, шукати дороги, що веде до Господа.
— Ти мені, — сказав він старцеві, — батько й мати, навчитель справ добрих і вождь спасіння мого.
Тоді й покинув Матвій свої свині й вівці та й пішов разом із старцем блукати. Старець хотів завести його до Печерського монастиря, бо полюбив вельми, але в одну ніч Матвієві приснилося, що він хоче збудувати дім і копає яму для основ. І достатню яму він викопав, але тут почувся голос, який сказав: "Копай глибше!" І знову він копав, але голос не велів йому зупинятися. Вислухав цей його сон Божий чоловік, який завжди вірив, що через сни людина спілкується з Богом, і мовив:
— Походи іще по світі, бо ще ти не готовий до чернечого життя.
По тому й розійшлися: старець повернувся до Печерського монастиря, а Матвій, що пізніше Микитою стане, пішов у подальші блукання…
(Продовження на наступній сторінці)