Він відійшов від Григорієвої келії і відчув, яке по-справжньому духмяне навколо повітря. Григорій же, зневірившись у прозорливій силі Єремії, знову обшукав келію і кліть, бо той жахнючий запах у кліті був начебто сильніший. Спершу йому здалося, що той дух струмить із скриньки з грішми; він сів і перебрав гроші, але падла тут не знайшов. Тоді почав заглядати в усі дорогоцінні посудини, і знову йому почало здаватися, що смердить таки з них. Потрусив кожну: з одної випав сухий кажан, а з другої — кістяк миші. Він закопав і кажана, й мишачий скелет, але й це не допомогло. По тому пішов він до криниці, що її викопав Антоній, і, набравши води, почав обмивати посудини. З них начебто стало пахнути менше, однак у келії дух не зник. Тоді Григорій сходив до попа Тита і, взявши в нього свяченої води, ретельно обкропив у келії кожен куток. Ладану він не курив, бо запах після обкурювання більшав. Він покинув келію на цілий день і спрагло помоливсь у своїй печері. Коли ж повернувся назад, вже не міг сидіти в келії: дух падла ставав у ній нестерпний. Більше того, той запах поселився і в печері, де ревно молився, і, коли Григорій зайшов туди вдруге, пахло там так само; щоб не гнівити братії, Григорій покинув печеру. Він вирішив піти до Дніпра й обмити своє тіло, бо вже давно не робив того: все-таки мав таємну підозру, що важкий запах від нього самого відходить. Пішов неквапом по стежці вниз, налягаючи на патеричку і безперервно бурмочучи молитви, і не бачив, що над ним блідо-бузкове небо розгортається, на якому немає ані хмарини. Десь над головою м’яко грало останнє вечірнє проміння, і від його теплої легкої музики все завмирало зачароване: трава, бур’ян уа дерева. Земля начебто зітхала, бо пахла сухим пилом та полином, а над Дніпром гуляла в повітрі пара білих, як молоко, чайок. Григорій же бачив тільки шматок стежки, що мигав перед очима, по тій стежці часом переповзали комахи; він намагався не наступати на них. Нараз його вуха начебто прочистилися: бадьорий і дружний спів цвіркунів він почув. Десь недалеко за-фуркали коні, і він звів бороду, щоб подивитися. По блідій у першому сутінку дорозі проїздив загін, попереду на високому гнідому коні — князь, а за ним його слуги.
Був це один із Всеволодовичів, який підійшов під Київ, де мав зустрітися з братом своїм, щоб спільно домовитися про військовий похід.
— Гляньте, товариство! — гукнув княжий слуга. — Цей чернець на чортика скидається.
— Еге! — озвався другий. — І ріжки в нього ростуть. Давайте перевіримо, чи є у нього хвіст?
— А смердить від нього як! — пирснув третій.
Від тих слів велика лють увійшла в Григорієве серце. Він спинився на стежці і тричі плюнув на землю.
— За ці слова нахабні будьте тричі прокляті! — сказав він. — Плачте про свою погибель і кайтесь у гріхах своїх, щоб у страшний час прийняти собі відраду!
Він подивився на Дніпро, що грав вечірніми вигравами і сліпив очі жмурами: була під ту хвилю ріка ніжно-синя.
— Накликаю на вас суд божий, — сказав він далі. — У воді всі погинете!
Тоді розсердився князь і, наїхавши на старця, вдарив його бичем.
— Ану, старе опудало, забери свої слова назад! — наказав він жорстоко.
На те ще більше знавіснів Григорій, хоч і лишився на позір спокійний, затремтіла дрібно-дрібно його борода.
— За слово грубе до божого слуги згинеш і ти, — сказав він до князя. — Проклятий будь і згинь у воді!
— Зв’яжіте його, отроки! — сказав князь. — І хай умре, як сам пророчить!
Тоді зіскочили з коней отроки, схопили старця, прив’язали камінь до шиї і поволокли до Дніпра, в якому хотів обмити своє тіло Григорій. Розмахнулися, а тіло в старого було легке й майже всохле, і— бовкнув він між срібні спалахи і в ніжно-голубу глибінь. Відтак ковтнула бездна Григорія, лишився на березі тільки дух сморідний, і отроки, які топили старця, почали занепокоєно нюхати собі долоні: скверну Григорієву вони на себе перейняли. Але були легковажні й молоді, тому вимили руки з піском і скочили притьма на коней, весело скалячи зуби, щоб помчатися назустріч своєму щастю чи погибелі...
Григорія ж виловили монастирські рибалки у сіті, а коли принесли в монастир, від нього вже не йшов сморідний дух. Воно й мало бути так: хто закінчив своє земне існування, не судиться вже судом земним...
Коли Григорія поховали, ігумен зібрав братію і наказав зламати двері до Григорієвої келії. Відтак виступив наперед Кирило Ямчич, холоп монастирський, і сказав, що він зуміє відчинити двері. Він і справді легко їх відчинив, і братія зайшла в келію. Густий сморідний дух їх вразив, але не зважили вони на це. Тоді Кирило Ямчич відчинив другі двері, пильно озирнувши перед тим замок. Вратія зайшла у кліть і так було забрано на монастир все Григорієве золото та срібло.
— От бачиш, отче Єреміє, — сказав тихо ігумен. — Живе — живому, а мертве — мертвому.
— Воістину! — прорік Єремія, і його лице стало благочестиве.
Скриню із золотом та сріблом і лантух із коштовним посудом несло троє колишніх татей. Тепер вони холопами були і на обличчях їхніх лежало смирення.
____________
1
"І справді, що мені те багатство!" — скрушно думав Федот, коли пішов той чернець, що уже з місяць приходить до нього і переконує віддати своє добро на монастир.
— Немолодий ти, й подумай про душу свою. Помреш, і все золото розхапають родичі, які тільки й чекають, щоб склепив ти очі, а вдячності від них не чекай: візьмуть у тебе й осудять. Ціла голодна і злиденна юрба їх з’явиться у твій дім, тебе на з’їжу червам кинуть, а самі за твій кошт бенкети справлятимуть.
Федот сумно покивував головою, був то місяць печалі, великої і незгойної, і все сумне під той час так щільно приставало до серця! Ішов той чернець геть, наповнивши його палкими словами, Федот совав у руку кілька кун, а тоді довго, як їжу, перетравлював ті слова.
Василь начебто неохоче брав від нього гроші.
— Я роздам це жебракам, — казав непремінно, швидко ховаючи куни, і залишав його у великій та болющій тиші.
Випала у той рік снігова зима, білий пух із неба спадав денно і нощно, засипаючи вулиці й будинки, і слуга щоранку прокидай стежку від дому до вулиці. І була та стежка настільки глибока, що чоловік ішов у ній, по груди сховавшись. Вулицею годі було проїхати на санях, а витоптані стежки були вузькі, з гребенем посередині — варто збочити хоч трохи, і нога западала по пах. Через це чернець приходив до Федота засніжений і забрьоханий і довго і рів біля грубки важку червону руку — друга рука йому всохла — і оповідав хрипким, простудженим голосом про сніг і замети а найбільше про те, що корінь усього лихого — сріблолюбство.
— Господь сказав у євангелії: коли людина не відречеться від усього, що має, не може вона до нього наблизитися.
— А той, що просто собі живе, не чинячи нікому лиха, — несміло напитав Федот, — що тому уготовано?
Повертав обличчя до нього Василь, бо так звали ченця, і дивився, наче про щось нерозумне питав у нього Федот.
— Прокляття! — кидав гострим шепотом. — Прокляття і вогонь пекельний!
— Не розбоєм здобув я собі майно, — так само несміло казав Федот. — Мені завжди у цьому щастило, тож чесним купецтвом я його собі надбав.
— Все одно тебе чекає прокляття. Тільки той, хто відречеться від усього земного й марнотного, тільки той богові угодний!
(Продовження на наступній сторінці)