– Духовна верхівка цього народу гнила, – сказав патріарх Дионизію. – Але сам люд, хай і темний у невігластві своїм і не знає гаразд догматичних постулатів церкви й точної літери Святого Письма, має потребу в Бозі – оце й головне. Це маємо використати, коли хочемо врятувати цю землю від мороку поганства й римської нечисті. Не в літері сенс, а в духовній відданості. Отже, підтримку собі маємо шукати внизу. Серед чинбарів, шевців, кравців, гончарів, серед стельмахів, бондарів чи сницарів. Там, де віра ще не поїдена іржею високоум’я і не зіпсована хижацтвом. Я довго над цим міркував і вирішив остаточно: лише тут матимемо тверду, несхитну силу. Хто має багату кишеню, той має єдиного Бога – ту ж таки кишеню. Отже, наша місія – запалити темний люд вогнем своєї віри, тоді можемо спокійно звідси їхати.
Дионизій схилявся перед патріарховим розумом. Великих викладок йому не було потрібно. Нашвидку зважував почуте, бо в такі хащі його думка не заходила.
Похопився, щоб підтримати Єремію:
– Ваша святість безсумнівно каже про братства; Я давно про це мислив: є то ніким не скористана сила, але я й у гадці не мав, щоб можна було поставити їх над єпископами… Тобто покласти на них аж таку місію.
– Місія на них уже покладена, – сказав патріарх. – Зрештою, не ми організовували братства, а вони утворилися самі. Про що це свідчить? Тільки про те, що простий люд має потребу в Бозі. Наше діло, отож, скористатися цим рухом, щоб не втратити над ними проводу. Єдина засторога, яку маю, – осторога перед стихією, яка, виплеснувшись, як ветху перепону, може знести й зламати наші задуми – тоді ту стихію не втримаємо, як не втримав Рим стихію протестантства. Саме тому я хотів би таємно зустрітися з найчільнішими братчиками, аби дійти з ними потрібної домови…
Був уже вечір. Патріарх і не помітив, як той спустився на землю. День минув у напруженому думанні, але зараз, коли він зважився нарешті виголосити своє рішення, на душі полегшало. Звільнився-бо від того, що так мучило його, і знав, що сьогодні перед сном можна буде зі спокійною душею ступити на майдан карликів і легко перейти через нього.
Вийшов у сад. Тут було порожньо. Літні сутінки огортали дерева, пахло терпко листя. Патріарх удихнув на повні груди чистого, прохолодного повітря: йому було добре. Вечір, тиша й поважна нерушність дерев під небом, адже все починає засіватися срібними тремкими зорями, – був у тому всьому якийсь передвічний спокій, і патріарх зупинився, вслухаючись у тишу. Повітря було запашне, легко вдихалось у груди, небо високе й погідне, дерева вмиротворені – ця земля гарно їх харчувала.
Патріарх пройшовся стежкою до кручі, під якою притулилося село. Білі мазані хатки під солом'яними стріхами були наче гриби, які тулилися до кручі. Вулицями й на подвір’ях ходили люди, і патріарх раптом відчув, який це далекий од нього світ! Всі його підрахунки і мудрації якнайменше в’язалися із цим вечором, з цим селом та людьми, врешті – з цією землею, яка так утишено дихає, адже він тут чужоземець, котрий чомусь узявся вирішувати її долю.
Видалося йому, що бачить у глибині вечорового сутінку якесь марево. Криваво-червоне, в язиках вогню, воно хиталося на овиді, віщуючи щось тривожне й несподіване, – чи не він то, апокаліптичний звір? Побачив чиїсь обличчя, почув стогони й крики мордованих. Над ним пролетів, плескаючи велетенськими крильми, червоний півень. Слідом за ним безшумно прогнався, так само над землею, вершник із наставленим перед собою списом.
Та картина схвилювала на мент патріарха, але він учасно погасив її: чи ж має розгадувати це привиддя? Все мало бути як є: дерева, село і вечір. Поза цим – нічого.
Велетні ніколи не думають про карликів більше ніж належиться.
ХІІІ
– Ви ж бачите, – сказав патріарх Дионизію, – що митрополит не дуже поспішає скликати синод для розслідування поведінки духовних. Він зволікає, а ми не можемо більше тут затримуватися.
– Братчики невдоволені єпископом Балабаном, – сказав Дионизій.
Патріарх кивнув.
– Вони воліли б мати від вашої святості подтвердження Йоакимової грамоти. Патріарх антіохійський не поставив на ній свого підпису, лише печатку.
– Це завбачливо, – пробурмотів патріарх. – Ніхто не відає, що піднесуть тобі підписувати…
Було вже пізно, і патріарх став на вечірню молитву. Блимала самотня свічка, освітлюючи потемнілу Божу твар; морок заповнював кутки, а він стояв перед іконами, наче чорний птах. Ніч налягала на вікна, чавлячи на шибки. Патріарх молився, проказував давно завчені слова і намагався згасити в собі думки. Це вдавалося завдяки зусиллю – треба було очиститися від дня, який минув. Усе, що було в ньому, хай зникне навіки, хай залишиться людина, оголена розумом й очищена. Це потрібно, аби не втопитись у вирі щоденних пристрастей, які вбивають у нас святий спокій умиротворення і високої ясноти. Найлегше схимникам, подумав патріарх, у їхній яскині: зборовши страх перед самотністю, людина може піднятися до верховіття відчуженості від світу. Коли ж потопаєш у мирському, коли голова забита всілякими мирськими мислями; одне слово, коли товчешся в череві апокаліптичного звіра – чи ж відходиш од світу душею? Оберти в одних і тих же колах, страх підступності й одуру – і весь розум іде на одне: втриматися. А скільки треба, щоб примусити поважати себе насправді? Єремії ж хотілося владарювання справдешнього; отож і сьогодні, склеплюючи очі, він переможно пройшов через майдан, де було повно дрібнолюдків.
ХІV
І він проголосив перед старшинами львівського братства – сідлярем Юрієм Рогатинцем і крамарями Іваном Красовським, Леськом Малецьким та Стецьком Мороховським – промову, яку так довго виношував у душі і котра, вважав він, таки зможе піднести його на височінь, що її прагнув. Готувався до тієї промови довго, бо знав її вагу, не думав уже про тих, хто слухатиме його, – треба лише плеснути в ті смиренні обличчя своєю великою силою. Для їхніх же, не зіпсованих іще, як гадав патріарх, розумами та сумнівами мозків цього вистачить, як вистачає коневі вчасного удару батогом.
– На ваші плечі, – сказав патріарх, – я кладу тягар. Але чи менший тягар ніс Ісус Христос, підіймаючись на Голгофу? Мета братства, яке з’єднує ваші душі, – висока, через це патріарх антіохійський і ствердив великі ваші права. З того менту, коли людина приступає до святої спілки вашої, вона перестає належати собі. Вона – святий струмент у руках Божих і мусить віддаватися Богові тілом та духом. Земля ваша сповнена гріхів, які чиняться тут так само легко, як забуваються. Мало є таких, для кого закони церкви нашої святі й непереступні, вони-бо для них – ширма, за якою ховаються сваволя, поганські звичаї, чарівництво й характерництво, розпуста й розтлінність. Горе тому, хто причаївся за цією ширмою! Горе тому, хто кинув шукати свій Сігор, а натомість шукає Содом та Гоморру! На вас я покладаю високе й святе завдання. Всі братчики мають ходити повсюдно – по вулицях, шинках, базарах, проходити за стіни домів, де чиниться невшетечне діло, – знати душі всіх мирян, які навідують наші церкви. Що вони думають, почувають і чи близькі душею та серцем до добровір’я. Маєте проникати в найзахищеніші й найтаємніші криївки та схрони людських душ – туди, де тільки зачинаються думки про поганство, і виставляти таких на суд церкви. Єпископ має судити грішних нещадним судом своїм, але, коли і він грішить і ви відкриєте в ньому нечисту душу, судитимете єпископа ви. Я, патріарх константинопольський, Єремія Транос, оголошую, видаючи на це грамоту, ставропігію вашого братства – віднині підлягаєте мені й нікому більше. Бо лише ви, простий люд: шевці й бондарі, стельмахи й чинбарі, сідлярі й крамарі, – лише ви можете зберегти нерушні основи віри нашої. Ставлю вас над духовними товстосумами й маю надію, що будете справдешньою підпорою нашої святої великомучениці Церкви…
Патріарх на мент замовк. Йому хотілося перевірити враження від своїх слів. Побачив перед собою чотири обличчя. Щось стоїчно вперте світилось у їхніх уже запалених очах. Хотів, щоб були злютовані в цю хвилю вогнем великої місії, хотів собі повної покори та віддачі.
Але на дні тих очей, особливо в Юрія Рогатинця, найосвіченішого із них, уздрів інший вогонь, вогонь звільненої стихії, яка годна запалати багаттям.
"Ми спрямовуємо течію житейську у потрібне нам річище, – майнуло в патріаршій голові, – але куди воно понесе свою звільнену воду?"
Вони стояли перед патріархом, урочисто мовчазні й чорні, довкола було сутінно, вилиск вогню свічок грав на обличчях старшин – наче машкари собі понатягали. І патріарх раптом злякався цих облич: а що, коли не він їх використовує, а вони його? Що, коли не вони потрапляють у його залежність та підлеглість, а він дає їм силу бути собою й ніколи не зможе цією силою керувати? Вони тут, у себе, мають власні закони і звичаї, стихія їхня – оце і є ота їхня самоволя. Патріарх ковтнув клубка, що застряг йому в горлі, – сила й затятість в очах братчиків непокоїла його. Але він уже зважився віддатися цьому шалові, зважився на ризик, чого не дозволяв собі ніхто від часів великого царя Константина, бо тут і справді вирішувалося багато.
"Треба ще раз креснути вогню, – подумав патріарх, – щоб іскра запалила їхні душі моїм вогнем, але не спалила поля".
(Продовження на наступній сторінці)