— А ви й не знаєте! — почувся теплий, але й іржавий голос.
Отоді на неї й подивився. І мені увіч здалося, що те обличчя по-особливому підсвічене, чи осяяне, чи казна-що, але воно й справді якось дивно на мене діяло, а всі негарні риси гармонійно з'єдналися, точніше, злучилися, від чого й виник отой ефект.
— Знаю тільки, що ви тут недавно, — сказав твердо я. — А поверху таки ні!
— Восьмий! — кинула холодно вона.
Я жив на дев'ятому, і вона, був у тому переконаний, встигла це взнати. Натис на кнопку восьмого, і ми дістали кілька хвилин отакої тимчасової замкнутості в тісному просторі. І я вже не відвертав од неї погляду, бо невідь-чому не міг не дивитися. Стояла, загнана до кутка кабіни, завернула голову вбік, на мене не дивилася, але увіч лишалася напружена.
— Скажіть, — мовив я, бо не міг витримати тієї напруги. — Ми ніколи не зустрічалися раніше?
— Це у вас такий метод знайомства? — трохи грубо спитала.
Виглядав вар'ятом, тому відчув: починаю сердитися.
— Ні, я серйозно. Ми раніше ніде не зустрічалися?
— Вперше вас бачу, — сказала вона. — Тобто вперше в цьому будинку.
— Гаразд, — сказав я. — А ви ніколи не жили в Житомирі?
~ Ні, ~ сказала вона. — Ніколи там і не була. Я дививсь упритул, і мені увіч бачилося: каже неправду.
— А вас часом не звуть Ната? — спитав так само прямо й нетерпляче я.
~ Мене звуть інакше. Нічого й подібного, — відказала і її повнуваті, безживні вуста ледь-ледь усміхнулися.
— Тоді вибачте, — сказав я. — Здалося, що ми колись зустрічалися.
У цей час ліфт приїхав — відведені нам кілька хвилин вичерпалися. Жінка гордо звела голову і рушила з ліфту, сказавши при цьому:
~ Не тратьте сили, я заміжня.
Стулки ліфту із шумом заплеснулися, відрізавши мене від Н., а я відчував себе бевдзем, ніби й справді до неї залицявся, а вона хвацько дала мені відкоша, зовсім не дбаючи про моє самолюбство.
Отже, все відбувалося на рівні абсурду, а може й примітиву. Чи вважав я, що вона архетип жінки, призначеної для мене біологічно? Звісно ні, не сексуального потяга до неї мав, про це вже не раз наголошував, а тільки химерні асоціації із тим "Хтось із дитинства". Але цього разу відчував за собою і провину: навіщо заговорив, збаналізувавши своє глибоко персональне рефлектування? І ось тут, на мою думку, й прозначилася метафізика життя, бо, заперечуючи сексуальне ставлення до жінки, я не мав цілковитої рації, тобто не був тут до кінця щирий.
Річ у тому, що жінки (та й чоловіки, зрештою) безпомильно пізнають, коли особа протилежної статі виявляє до них сексуальний інтерес, а вона, оця Н., безпомильно те відчула, навіть відверто про те мені звідомила. Можливо, цього інтереса я виявив на підсвідомому рівні, не пускаючи його до сфери раціо; жінка ж майже кожен інтерес перепускає через той позасвідомий рівень, через що не раз буває проникливіша чоловіка. Отже, тут можна було б витворити, як любить чинити мій приятель-паперопсувач, цілком новий логічний ряд: саме мати закладає в синові архетип його жінки, що в моєму випадку було усугублено яскравим враженням від дорослої чужої жінки, матері дівчинки Нати, тієї, яку я полюбив най-примітивнішим дитячим почуттям, бо та мати Нати-на була одного фізіологічного типу із моєю матір'ю, а ще до того усугубила і її смерть своєю, що навіки поранило мою свідомість і зробило мене ще з раннього дитинства самотнім, таким залишаюся й дотепер. Отже, еротичне тут тісно пов'язалося з генетичним.
І ще одне, вельми важливе. Цілком раптово, бо раніше такого свідомо не чинив, я уподібнив Н. до дівчинки Нати, яка зараз, вирісши, якраз мала б бути в тому ж віці, що й Н., зрештою, могла подобати на власну матір, що річ звичайна. Отже, в моїй перед-свідомості дівчинка Ната також долучалася до архетипу моєї жінки, а коли так, сексуальний інтерес до Н. в мене був, і вона це різко виявила, відшиваючи як залицяльника. Таким чином отой "Хтось із дитинства" — це була не тільки моя покійна мати, а й покійна жінка, що на неї могла подобати дівчинка Ната, — це була одна із тіней, не так істота, як психологічна субстанція, одна із ряду, що супроводжує людину проздовж усього життя, і це зовсім не заперечує реальної думки мого приятеля-паперопсувача, що я, переживши незвичайну драму в дитинстві, став психічно ранимий, відтак найменша пригадка цієї драми різко збуджує мене, знову переносячи мене в той далекий час.
Але тут треба зробити маленьку поправку: моя психічна ранимість допомагає оживити, побачити, або й пізнати ту субстанцію, яку я назвав "Хтось із дитинства", бо хоча вони, подібні субстанції, і супроводжують нас проздовж життя, не завжди їх відкриваємо й пізнаємо. Ось чому подія, яка мене стурбувала й уразила, аж зовсім не є елементарна, як легковажно судить приятель-паперопсувач, а глибока, і то через те, що має глибоке коріння.
І тут мене знову освітило. А що, коли Н., силою гри випадковостей, справді ота дівчинка Ната з мого дитинства? Адже коли спитав у неї, чи була в Житомирі, і коли заперечила те, я виразно відчув, що говорить неправду. Отже, припустімо, що Н. — це Ната. Те, що сталось у тому зеленому, густо зарослому моріжком дворі, було величезною для неї ганьбою, адже оскандалилася перед хлопчиком, який їй також напевне подобався. І хай це все відбувалося на дитячому рівні, але могло відбуватися не менш глибоко, як у дорослих, адже, нагадаю, я сам після того дівчинку перестав любити, і це мені запам'яталося, а коли й так, то уразило, тобто вселило в душу ростущого корінця, який проникав усе глибше й глибше. Корінець уростав у душу хлопчика, який сам оганьблення не пережив, а що мало тоді бути із дівчинкою? Це й вирило поміж них рова, якого й досі не перейти, й не перебрести. Отже, коли б вона й справді була На-тою (чи так воно, чи ні, цього по-справжньому вже ніколи не дізнаюся), мої занадто прямі запитання могли б пригадати їй того елементарного видимо, але важкого психічними наслідками, епізода. Тож, пізнавши мене, жінка не могла душевно не жахнутися на нашу зустріч — це й могло стати причиною того, що так різко мене відшила. А могла б повестись у тій історії інертно й коректніше, адже ми нічим з нею у теперішньому житті не пов'язані. Тобто це був ще один "Хтось із дитинства", але цей нас не лучив, а роз'єднував, принаймні посприяв, щоб ми залишились у цьому світі навіки розлучені, що й сталося. Вона однак заміж вийшла, а я був жорстоко покараний за свою зневагу до неї в додачу до інших моїх переступів, тобто сталося так, що я згубив у цьому світі свою жінку, отого архетипа, призначеного мені біологічно, як викрутасно висловився мій приятель. Ось чому, коли він те сказав, я відчув, що мене ніби електричний струм пронизав, отже, думки, які тут висловлюю, вже в мені жили, хоча ще й не вийшли поз-верх у свідомість.
І останнє хочу сказати. Доля з'єднала нас із Н., зачинивши на дві чи три хвилини у ліфті, тобто у надто тісному просторі. І, здається, ми обидва, принаймні я напевне, відчули, що той простір нас чавить, що там нам незручно-тісно, що наше розірвання куди більше з'єднання, що повітря мало, що, навіть ведучи примітивну розмову, я починав сердитися, отже, ми істоти таки навіки розірвані і відметені одна від одного в цьому світі й нам ніколи не поєднатися. І це також чин того, кого я назвав "Хтось із дитинства", зрештою, це неважко зрозуміти, адже в цій оказії попрацювала належно Чорна Пані. Хто ж вона така? Часом цей образ уподібнюють до Смерті. Смерть рідко коли з'єднує, її місія розбивати й убивати. Але це може бути позверховне тлумачення. Можливо, вона — темний первень нашої душі, який росте разом із нами і супроти якого більш чи менш успішно воює первень світлий. Тому мені здалося, що головний персонаж цього плину (знову-таки повторюю, не історії ~ тут-бо її нема) — не я, ані матір моя чи Натина, не дівчинка Ната чи доросла Н., а таки ота Тінь, що безшелесно, безвідступно, крок у крок, простує за нами і не спускає з нас чорного й пильного ока. Чи ж має вона обличчя, довгообразе чи кругле, чи обличчя те вийняте з її рідкої плоті, значення, здається, не має. Зрештою, ті обличчя можуть змінюватися, з'являючись в новій та новій іпостасі, залежно від її настрою та й нашої наладнованості. Але вона нас не покидає, це безсумнівно.
1999 р.