Отож можна дозволити собі прийняти в ліжко сніданок і побачити в ранішньому промінні ніжний образ Галі Панченко, хоч та Галя відійшла в сфери, в які мені нема доступу, власне, померла. Я завжди про це думаю: люди у світі живуть у певному обмеженні, я називав це "сфера", такі сфери між собою дотикаються; людина за життя може змінити їх кілька, а може й перебувати у кількох. Однак цих сфер — без числа і ніколи їх не пізнати. Сфера, думаю я, це окреме тіло, центром якого є ти сам, всі твої знайомі, більші чи менші, всі малознайомі чи знайомі в обличчя,— кожна людина таким чином створює свою мікрогалактику, стаючи її сонцем, тут планети й зорі — друзі й сусіди, зорі ближчі й дальші, а все це має свою замкненість. Часом людина виступає зі своєї сфери і творить нову. Особливість тут така, що людина може повертатись у первісну сферу, а може творити сфери нові. В неї є супутники, як і в планет, і зв'язок між окремими частинами мікрогалактик таки магнетичний. Однак існує ще один закон, про який часто забувають, коли тіла незримо намагаються одне від одного відштовхнутися. Отже, нічого дивного немає, коли людині сниться, що вона стає вужем і, з натугою пролазячи в кам'яну розколину, залишає там своє линовище...
Я раптом ловлю себе на дивній думці: Галя Панченко, яку я воскресив оце щойно, як і мої згадки про Ольгу Пі-соцьку,— це частина внутрішньої потаємної гри, яку я веду з собою: думаю про цих людей, щоб завчасно не згадувати про таємничого третього, того третього, про якого ніхто не знає з людей моєї сфери. Той третій раптово увірвавсь у моє життя, наче метеорит. Той метеорит колись існував у моїй сфері давнішній, як цільне її тіло, але я давно з тої сфери пішов, залишивши своє линовище, давно забув про той колишній . біль і про печаль, котрі тоді мене мало зі світу не звели, бо я хоч тихий, але чорти в мені водяться, ці чорти часом мучать мене й бунтуються, я тоді починаю виправдовувати своє прізвище — чорний я стаю, чорний!
Але пощо мені ці темні думки, коли навколо такий чудовий ранок, коли мені розкішно мріється, коли кімната моя залита сонцем і коли чекаю я в постіль сніданок, маючи змогу поніжитися, розслабитись і відпочити душею, адже я страшенно втомлений, втома почувається аж у кінчиках пальців...
Раніше перша прокидалася наша дочка. Ольга брала її з ліжечка до себе, і мала повзала і товклася по ній в той час, як Ольга повільно виходила з сонного заціпеніння. Вранці вона майже завжди була лиха, рухалася повільно й незграбно, з такою дивовижною ірраціональністю, що заповнювала своїми рухами цілу кімнату. Для того, наприклад, щоб одягти дитину, їй треба було виснувати кожен метр кімнатної підлоги; мені навіть здавалося, що в кімнаті снує з десяток істот у пом'ятих нічних сорочках; таке ж пом'яте було і її обличчя, очі попідпухали, а з рота раз у раз виривалися якісь покрики — цими покриками вона вгамовувала надмірну моторність нашої дитини. Зрештою, один із покриків шмагав і мене, і це було як ляск батога,— я виповзав на світ, відчуваючи в роті бридкий присмак. Хилитався на тонких, кістлявих ногах з кімнати, бо в ній уже починали літати простирадла й подушки; дитина ставилася до цього ранкового шарварку напрочуд спокійно, забивалась у куток і, закопиливши губу, зосереджено починала мостити один на одний кубики. Я ж хилитався через коридор, заставлений від підлоги до стелі стелажами, добираючись до ванної й туалету. Знав, що вранці виглядаю не ліпше, як вона, що майка висить на моїх сухих грудях, що червоні в білу квіточку труси теліпаються, як на кілку; отже, мені була бридка не тільки жінчина білизна, а й своя, не тільки її пом'ята фізіономія, але й моя не менше; може, тому я й відпустив собі французьку борідку, щоб якось приховати оцю свою ранкову бридкість, окрім того, це звільняло мене від ранкової потреби голитися. Я виходив, бо не хотів бути присутній при акті вдягання своєї жінки; я волів побачити її в платті захисного кольору, застебнуту на всі ґудзики, зачесану, в міру напомаджену, щоб виглядати суворою й категоричною, її вдягання було неприємне мені: вона нагадувала тоді голу черепаху — то не була Ольга Пісоцька, екскурсовод обласного музою і його науковий співробітник, то була бідна жінка, яка з жахом переконується, що й ті невеличкі знадності, які в неї колись були,—все це річ тільки гадана. Колись вона прочитала в одній із нечисленних книжок, які я їй підсунув, що, старіючи, жінка таки бридкішає, хряснула, спересердя палітурками, і я побачив, що вуста її тремтять.
— Письменник,— сказала вона,— що написав цю книгу,— скотина!
— А то ж чому? — здивовано вигукнув я.
— Описує там свою жінку,— безапеляційно відказала Ольга.— Описує, як побачив її приховану сивину і як здригнувся від обридження. Знаєш, як це називається?
Я не знав, як це називається.
— Скотство, он як це називається!..
Отож, щоб не бути й собі скотиною, я, прокинувшись, ішов з кімнати геть, даючи змогу голій черепасі одягти на себе панцира. Адже в ній тоді є якась беззахисність, щось жалюгідне, і коли б я не тікав ранками з кімнати, я, може, ставився б до Ольги інакше, тобто став би тою "скотиною", коли спокійнісінько живеш з жінкою, навіть часом бридячись ознаками її зав'ядання. Але я її б жалів, і це не вихолодило б так сильно моєї душі. Бо зараз в мені живе тільки терпкий спомин про Ольгу Пісоцьку, а сентименту жодного. Я став холодний, байдужий, хоч, може, тут теж не все так просто, як малюється. Чи мала вона підстави так безапеляційно мене зневажати? Я все-таки відчував у собі силу, яка давала мені змогу на щось сподіватися; я знав, що моя місія екскурсовода і наукового працівника музею — стан проміжний; мене по-справжньому вабила наука — історія та історія культури, і тут би я вже напевне не був останній. Я навіть опублікував кілька своїх статей у київських журналах, але теми мої були настільки спеціальні, що популярні журнали їх неохоче брали, а до наукових я доступу не мав...
Зайшла мати, несучи на таці сніданок: одне яйце очком, булочка, склянка кави з вершками і печиво.
— Ти мене балуєш, мамо! — сказав я милостиво, вмощуючись між подушок.
— Яке там баловство,— сказала вона,— коли ти весь аж світишся. Тобі б треба було їсти більше й поживніше. Часом глянеш на якогось телепня: щоки пашать, плечі широчезні, а ти в мене — як мощі!
— Це значить, що в мене добрий обмін речовин,— сказав я.— А в того телепня, як ти назвала,— поганий, от і відкладається на ньому товщ.
— Од цих теорій хвороби собі наживеш,— сказала мати категорично.— Але я тепер спробую тебе відкормити...
— Хіба раніше не ти мене годувала? — спитав я.
Мати зирнула на мене добрими, покірними очима з тою ж таки відданістю й самозреченням, з якими дивилася завжди, коли хотіла в чомусь переконати.
— Раніше, синку,— мовила вона твердо,— я годувала не тільки тебе, а всю сім'ю.
4
(Продовження на наступній сторінці)