Ні, я не збрехав, що вона гарна. Було трохи не по собі від навколишньої розкоші, але вже почав оговтуватись. Повертався до неї, шалено долаючи тисячі днів,— скільки їх справді збігло? І чому розніс нас лихий вітер: адже не знайшла вона щастя з Володькою Кузьменком...
Вона начебто прочитала мої думки.
— Не уявляєш, скільки я через нього переплакала, за ким тільки він не волочився! І знаєш, що найгірше? Прийде й розказує мені: має втіху отак мене мучити. Так би і вчепилася пазурами йому в пику!
— І хоч раз вчепилася? — спитав я.
— В тому-то й лихо, що ні разу. Дико так і бридко...
— Слухаю тебе,— сказав я,— наче про якогось іншого Володьку Кузьменка розказуєш.
— Іншого? — повернулася вона до мене, і я побачив щось хиже в її оскалі.— А думаєш, тоді, в Ленінграді, він тільки за мною упадав? З Валькою Карпенко ходив. А потім з Людкою... Але що це ми завели,— засміялася вона.— Щось таке дурне патякаю, скаржуся, а я ж така рада, що ми добачилися. Скажи, не снилася я тобі? — спитала пошепки.
— Щоб розказати про це, мені треба випити,— мовив я.
— То й вип'ємо,— простягла воїна свого келиха.
Ми дзенькнулись, я випив те пійло, що називалося французьким коньяком, повільно. Ніякого особливого смаку в нім я не відчув. Але в голові моїй таки почали повзати зелені дими. Я сам помалу зеленів, а може, полинів. Прогірк сам у собі, аж вуста мені стали гіркосмачні, а щось у душі тануло, щось збуджувалося — хто знає, може, отой темний ворог? Але ні, я почав пізнавати ще одну істину: на споді душі в нас живе ,не тільки темне й несвідоме, є там ще одне сотворіння. Щось ніжне й красиве, розчулено беззахисне, те, що просить сонця й тепла. Є наша спрага до гармонії, порозуміння й поєднаності, є, зрештою, жах перед самотністю. Це третє наше "я" також підступне — це воно лудить нам очі, це воно присипляє тверезість і розсудливість нашу, і стаємо ми телепнями, котрі наставляють голову, щоб їх таки погладила якась, хай і чужа, рука. Оксана ж Свідерська не була мені чужа. Але не була вона й тією давньою, з чиїх вуст колись спивав я щось хмільне й бентежне, за якою пропадав. Адже після того, як дала мені гарбуза, світ не був мені милий кілька років. Я тоді зібрався на силі і вчився як скажений, щоб вступити до педагогічного інституту; я відповідав на екзаменах так рівно й фундаментально, що екзаменатори змушені були ставити мені п'ятірки. Кілька років я навіть оком не поводив туди, де були дівчата. Потім заспокоївся і з відмінника перейшов у хорошисти — і в школі, і в інституті вчитися допомагала мені Оксана Свідерська. Коли ж її образ потемнів і почав розпадатись у моїй уяві, коли я став згадувати про неї з півусмішечкою, аж поки не забув остаточно, я зробився сірий і непомітний — людиною без енергії. Вже не закипав шалено, коли мені треба було зробити якусь роботу, навіть пишучи диплом,— його визнали за відмінно написаний, але я знав, що оцінка була формальна: сили духу й вогню, на які я все-таки здатний, у диплом укладено не було. Оця залежність моєї інтелектуальної потуги від якогось пересічного дівчати була дивоглядна і вражала мене: чи не навіюю я собі того сам, думав я. Я, власне, не знав, що мене в цій ситуації більше надихало: любов до Оксани Свідерської чи злість за те, що вона мене відштовхнула. Одного вечора, коли я не міг заснути, коли було в кімнаті надто душно, коли я не міг утішно помарити, коли я виявився неспроможний перетворити себе дорослого на дитину, яка може серйозно думати про якісь алогічні дурниці, я довго дивився на освітлене ліхтарем вікно і мимоволі почав згадувати все, що в мене було з Оксаною Свідерською. В отой вечір я раптом збагнув: мною керувало не ніжне й гарне почуття, а таки злість на неї; через оту злість і безсиле намагання помсти я й починав працювати як скажений, дивуючи викладачів, і мені навіть пророчили майбутнє вченого. Але я не виправдав нічиїх надій; можливо, й Ольга Пісоцька була ошукана так само: вона, виходячи за мене, сподівалася, що я таки "піду вгору". Але Ольга, не мала чарівного впливу на мене, його мала тільки Оксана. Ольга Пісоцька не подарувала мені жодної хвилі натхнення, скоріше навпаки: при ній я все більше сірів і пригасав, і коли прожив би з нею довше, то перетворився б у такого ж нуднющого екскурсовода, яким була й вона. Тут ховався якийсь особливий секрет: адже й Оксана Свідерська талантами не виблискувала. Однак у ній тлів притамований жар, у ній жила якась таємниця, якої я ніколи не розгадаю, тоді як в Ользі Пісоцькій все було ясно, мов на долоні. Була вона з тих запрограмованих жінок, котрі непорушно знають, що в житті потрібне, а що ні, що добре, а що зле.
Тоді ж, у тій банально-пишній вітальні, де я сидів з новим подоб'ям свого вимріяного образу, з Оксаною, половину якої я впізнавав і ще, здається, не перестав любити і половина якої була забута за час нашої довгої розлуки, я раптом розм'як, і мій язик почав плести щось про себе, про біль свій і самотність. Таке щось нікчемне і всім відоме, що годі переводити це в точний діалог; я оповідав, мимоволі переймаючи Оксанині інтонації, адже саме так оповідала вона мені; я навіть говорив її словами — ми обоє пішли— не в той бік, заблукали між трьох сосон і виблукати зможемо тільки тоді, коли простягнемо одне одному руки.
— То де ти працюєш? — спитала Оксана.
— В музеї,— відповів я.— Науковим працівником, але, як каже наш заступник директора: ми не наукові працівники, а екскурсоводи.
— І це тебе задовольняє? Я думала, що ти за цей час уже доцентом став,— був у нас наймудріший і найосвіченіший.
— Доцентом я не захотів ставати хоч би з тих міркувань, що в мене надто тихий голос і у викладачі я не годжуся...
— На що ж ти годишся?
— Оксано,—— тихо мовив я.— Ти заговорила голосом Володьки Кузьменка. Не в місці, що його посідає людина, цінність, а в ній самій.
— Гадаєш? Тоді ти великий оригінал.
— Або ж навпаки. Більшість людей так вважають, але не розводяться про це. Я маю на увазі людей, які живуть чесно й просто і не ганяються за привидами.
— Здобути собі пристойне місце в житті — це ганятися за привидами? — спитала Оксана.
— Авжеж,— тихо сказав я.— Знаєш, як учив Сковорода: не за значущістю ролі визначають талант актора, а за тим, як він грає.
— Ох, ти щось замудрував! — зморщила лоба Оксана.— Давай ліпше потанцюємо.
Я не перечив. Засидівся в цьому напрочуд незручному фотелі і не зумів виправдатися перед нею, чому я на такому малому місці й чому не прагну здобути вищого. Я хотів розповісти їй байку того-таки Сковороди про кабана, який патяг баранячу шкуру, але в цій вітальні ця байка не прозвучить. Нам треба часу, щоб знову притертися одне до одного, щоб та, друга, незнайома, забута половина Оксаниного єства стала мені близькою.
Грала музика. М'яка, колислива, я звівся й пішов назустріч тій, яка стільки принесла мені щастя й горя. Мені раптом подумалося, що й тоді, давно, вона складалася з двох іпостасей. Що й тоді вона любила мене однією, близькою мені половиною, а другою, чужою, любила Володьку Кузьменка, саме того, хто по-особливому був мені неприємний і чужий.
— Оксано,— сказав я, беручи її в обійми.— Невже доля нас знову зводить?
— Очевидно,— сказала вона. Грала м'яка, заколислива музика.
— Але для чого, Оксано? — спитав я.— Ми обоє зболені й самотні...
— Тому й зводить,— відказала вона пошепки.
— Смутно мені чомусь стало.
— Це смуток років, що нас розділили,— сказала Оксана.— Мені теж смутно.
— Мали б радіти, Оксано, ми ще не занадто старі.
— Ми ще не старі, Юрчику,— сказала Оксана.
— Але кожен з нас припнутий до іншого гнізда. Ти моя доля, Оксано! Не знаю: лиха чи добра, але це так.
—— Давай послухаємо музику, Юрчику,— ніжно прошепотіла Оксана.
Ми кружляли по килимі, що колов наші ноги, я був у шкарпетках, вона боса. Грала тиха, заколислива музика, і на мене війнуло гарячою хвилею, чимось таким, про що я й думати забув. Я відчув раптом, що це не сон, що я справді можу відчувати її, отаку притулену до мене, що я переповнююся її біострумами. Я переповнювався нею, мені стало важко дихати — збожеволіти можна від такого щастя. Я притиснув її до себе щільніше, а ця клята музика грала й грала, а ця музика їла мене й заливала. Я не розділяв її на дві, була вона одна, навіки єдина. Всі мої застереження, всі мої ваги й противаги вироїлися з мене, вибилися, випливли — я забув увесь свій давнішній біль, всю уразу; я вже знав: коли б тоді, давно, сталося інакше, коли б вона не кинула тієї зловмисної записки, коли б я зумів завоювати її, до мене прийшла б гармонія, без якої неможливе все інше, прийшло б оце перше з першого, основа основ людського існування.
— Ти такий гарячий,— сказала Оксана і засміялася грайливо чи заклично.
Тоді я поцілував її в губи. Так, це були ті самі губи, це було те саме щастя, що я колись його зазнав.
— Ну, перестань, Юрчику,— відхилилася вона, але коли я натрапив на її губи вдруге, вони на мій поцілунок відповіли.
— Фу, скажений! — сказала вона і вже відштовхнула мене сильніше.— Ти буваєш такий скажений, що я тебе боятися починаю. Сідай, трохи побалакаємо.
(Продовження на наступній сторінці)