— Бо він свиня! — сказала Маруська. — І коли я йому те здєлала, то це все одно, що мене прогнав.
І це була правда, бо який чоловік після того, коли жінка облила йому голову якоюсь гиддю, від якої повилазило все волосся, таку б жінку тримав?
І тут, під час тієї знаменитої розмови, Вітьці Кожухові хтось ніби молотком по лобі цюкнув, як у тій казці: "Трах-цок у лобок, за хвіст та в торбину!" — тільки з тією різницею, що не хтось цюкнув Вітьку по лобі, а він себе, і ніхто інший схопив його за хвоста (бо й хвоста не мав, був-бо чоловіком без демонологічних ознак) і кинув у торбину, а це знову-таки вчинив із собою сам, і в тій торбині, тобто в нутрі його, щось заколотилося, а коли щось колотиться, то щось і збурюється, а коли починає грати, то щось виграє. Отже, у Вітьки з’явилася цілком раціональна думка: сходити до Пшона і одне — подивитися, який він має вигляд після тієї пригоди з вилитою на голову гиддю, а друге — розпитатися про Маруську, адже сам нічого про неї не знає. Була не з місцевих, а де її видер Пшоно, не відав ніхто — десь виловив із надр цього світу, а може, прийшла до нього як клієнтка по самогон, от Пшоно її й підчепив, бо він усіх підчеплює, тільки не всі на його гачки спокушаються. Але й ця думка малоймовірна, бо Пшоно, з видимої самоостороги, чужим самограю не продавав, резонно підозрюючи, що той чужий може бути підісланим, щоб піймати його, Пшона, на гарячому, — як бачимо, його голова була міркуюча, тобто наливав мірку і тримав мірку в голові, — а коли Маруська в нього з’явилася (було то років зо два тому, отже, протрималася в нього досить довго), то люди його типу, тобто самогонники, жили ще вельми остережно, щоб не потрапити на гачка. Але надто малоймовірна ця думка тому, що Маруська, — і це Вітька Кожух сприйняв не без здивування, — горілки не пила, отже, була якась загадкова, а це значить — не до кінця збагненна. Не вживала вона й таблеток, як оце мусить він, однак, прийшовши до нього, добре відала, що таблеток він уживає (зрештою, це розгадати легко: міг сказати Пшоно); друге незрозуміле в Марусьці: усі навкруги чудово знали, що Пшоно любить над жінками "здіваться", бо в нього побувала не одна, а ця прожила з тією "свинею", за її ж означенням, аж два роки, чи скільки там, отже, весь той час терпіла, а це довго! Ні, без розмови із Пшоном тут ради не дати, твердо вирішив Вітька Кожух, отож однієї чудової днини і керував свої стопи на моста, яким категорично заборонено ходити, не тільки їздити, і це сталося десь місяців за два по тому, як Маруська облила Пшонячу голову якоюсь загадковою рідиною.
4
Чому так довго відсував візита до Пшона Вітька Кожух? А тому, що, як усі ледачі чоловіки, звик усе відкладати й тягти, а по-друге, бачачи, що між ним і псом-козлом заходить до війни (бо щоночі виставляв того з власної постелі), Маруська поступилася, тобто почала зачиняти вхідні до сінців двері, за якими мав житло пес, на гачка. Отже, як бачить доскіпливий читач, проблема розв’язувалася елементарно: накинути гачка та й по всьому. Чому того не міг учинити сам Кожух? Таж із вельми простої причини: увечері ковтав таблетки, ставав одурманений, і лазив із Маруською та псом по хмарах, перед цим здолавши драбину, цілком подібну до Якової, і влаштовував на хмарині танці та боксерські змагання, а боксерські тому, що юного Кожуха один із його однокласників, на прізвище Силик, повів колись у боксерську секцію для підлітків, однак, попри всі свої старання, Вітька не зміг виграти жодного мордобиття і завжди падав, розкинувши руки й ноги, в нокауті, отож його із секції юних боксерів елементарно поперли, що поклало йому на серце жорстокого карба. Але, незважаючи на таке своє спортивне щастя, він часто марив боксерськими змаганнями, особливо коли перебував під одурманливою дією таблеток, і, що дивно, завжди ті змагання вигравав, тож не він, а його супротивники безсило падали, розкинувши руки й ноги, а він тріумфально всміхався, коли йому підводили переможну руку. Тепер же в його мареннях з’явився суперник-пес, із яким він, Вітька, й бився героїчно на хмарі і також завжди перемагав, отже, його чоловіча пиха ставала задоволена саме в такий спосіб, а ця значило: цілком позбувався комплекса неповноцінності, на який часто хибують чоловіки його подоби чи конституції.
Але одного разу, коли він бойовито змагався на хмарі із псом-козлом, а Маруська при цьому істерично реготала (хтозна, чи з нього, чи з пса, — він же гадав, що таки з нього), сталося щось цілком непередбачене, бо пес-цап, якому він героїчно влупив по носі, раптом почав змінюватися, тобто в нього почали рости роги, а очі залилися зсередини кров’ю, і це ще можна було зрозуміти, але з тих очей раптом вибухло два протуберанці з іскрами; відтак обросле шкурою тіло настовбурчило волосини, ніби це був уже не пес, а їжак, а на задніх кінцівках (як було на передніх, Кожух не міг бачити, адже були в рукавицях) почали наростати козячі, а може, свинячі ратички, ротяра ошкірилася, і на Вітьку дихнуло таким сопухом, який звичайно буває в пеклі: суміш горілої сірки, смоли, вугілля (ним і підігрівалися котли з грішниками), самогону-бурячанки, нужника, збуреного кинутими в нього дріжджами, помий, які добре вистоялися, а ще собачого чи козлячого падла — і всією цією мішаниною пес-цап із поетичним ім’ям Лоботряс дихнув на Вітьку Кожуха, що дало більшого ефекта, як ужиті ним таблетки, від чого, ясна річ, Вітька очманів, одурів і вчадів, а такі речі можуть тільки послабити бійцівського запала. Відтак Кожух навіть у видженні (де міг перемагати не так силою, якої не мав, а уявою, духом), що з’єднувалося з його нездійсненними мріями, дістав ув обличчя потужного удара й не встиг передихнути, як дістав другого, ще потужнішого — його тяма замакітрилася, і він, Вітька Кожух, досі непереможний, чемпіон над чемпіонами з боксу в найлегшій вазі, відчув гострий біль у плечі, чим миттю скористався суперник і почав гамселити Кожуха, як мішка з тирсою. Вітька не зміг утриматися на ногах, гримнув спиною на діл хмари, досить-таки твердий, як здалося, а десь ізбоку задзвенів, охаючи, як солов’їний навпереміш із жаб’ячим, Марусьчин сміх. Він же, Вітька, безсило розкинув руки й ноги і тоскно відзначив, що вище від цієї хмари, на якій лежить, хмар уже нема, тільки синя чорнота, котрій не буде кінця. І з того жаху Вітька Кожух прокинувся, бо щось сипко дихало йому в обличчя і пахло десь так, як вище описано; перед ним горіли синьо-чорні вогники собачих очей, а пащека Лоботряса була розхилена і якось дивно зсередини освітлювалася, від чого Вітька дико закричав, скочив на рівні, схопив пса за ошийника і з дикою лайкою поволочив із кімнати. Але цього разу пес теж ніби сказився, бо почав огризатися, смикатись і рватися, ледве не цапнувши Вітьку зубами. Коли ж Кожух скаженів, то сила його й справді десятерилася, і він завдав псові потужного стусана ногою — Лоботряс вилетів у сінці. Але й це не зупинило ро3’юшеного Кожуха, він випер пса із сінців надвір, а тоді замкнув двері на ключа зсередини, бо Лоботряс почав битися в них знадвору, чи скиглячи, чи ревучи, чи гарчачи, а може, чинячи все заразом.
— Що це ти розвоювався? — сонно спитала Маруська.
— Не бачила? — ревнув чи загарчав Вітька Кожух. — Коли це скінчиться, коли? Пес знову був у ліжку!
— Це я забула зачинить защіпку, — байдуже обізвалася з темряви Маруська.
— У встатній раз із твоїм псом! — загорлав Вітька.
— То вбий мене за те, що забула накинуть защіпку, — понуро озвалося з ліжка. — І собаку вбий! Ти ж самашечий, Вітька!
— Да, я самашечий! — горланув Кожух. — І буду самашечий, коли не призовеш свого пса к порядку! Оддохнуть не дайоть!
— А ти мені не угрожай! — понуро долинуло з ліжка. — Я тобі зла не зробила, отож лучче не угрожай!
— Не тобі угрожаю, а псу! — відчайдушно крикнув Вітька.
— Це всьо рамно, — сказала зимно Маруська, і він побачив, що з ліжка почала зводитися мара, біла й страшна, з виставленими й розчепіреними руками.
— Та ти шо! — перелякався Кожух. — Сказилася?
— Поки шо нє, — мовила грізно мара, опускаючи руки. — Але можеш до того довести, що скажусь. Лучче мене вижени з Лоботрясиком, чим такі сцени устраївать! Бо я тоже вмію буть самашеча…
І Вітька Кожух затремтів, як осінній листок, бо вперше побачив у своїй квартирантці чи співжилиці оте страшне й загрозливе, через яке й постраждав його попередник Пшоно. Бо де було йому, збудженому, роздразненому й розпіненому, збагнути, що все відбуте тільки танець; що це насправді — сцена; що балетмейстерові, якого не знає й не бачить, схотілося запровадити в їхні скоки, які вже й одноманітні почали ставати, якусь жвавішу драматургію, тож і зробив драматургом пса, залишаючи провідним танцюристом таки Маруську. І хтозна, чи це смішно, чи трагічно, чи, може, трагікомічно?
— Ну, ладно, не пінись! — сказав Кожух мирніше. — І щоб не забувала мені зачинять двері! — крикнув вольовито, але фальцетом.
— Сам зачиняй! — буркнула Маруська і знову вляглась.
Ліг поруч — усе тіло йому тремтіло.
— Ти ж знаєш, — сказав мирно, — ввечері принімаю таблєтки, тож сам зачинить не можу.
— А ти не принімай ті чортові таблєтки! — сухо сказала Маруська.
— Я вже від них у завісімості, сама знаєш, — мовив Кожух. — Успокой мене, Маруська, бо тремчу.
— Чорт не вхватить, — відказав немилосердний голос, і жінка шумко перевернулася, показавши йому білу спину…
(Продовження на наступній сторінці)