— Так, — гордо признався Іван Василевський.
— Отже, хочеш залишатись у гуртожитку? Я оце якось думав: може, й собі перебраться до гуртожитку, надоїли мені ті собачі буди… Але нє, так мені інтересніше…
І він підніс на привітання руку, блудно всміхнувся (nota bene: слово "блудний" уживається тут не в розумінні "розпутний", а "блукальний", "заблуканий" — від слова "заблукати") і забрався з очей — духом пізнав, що вдруге Івана не обдурити.
З вищеподаного опису читач, який зазнав студентського митарювання, може мене звинуватити в неточності: Іван Василевський пішов із дому, жив сам, але… мав на що винаймати квартиру, ходити на три-чотири сеанси в кіно тощо — таких речей не міг би собі дозволити, коли б жив на саму стипендію, а підробітків, як показує цей опис, не мав. Секрет розкривається просто, і я його з’явлю на догоду недовірливому читачеві: Іван Василевський одержував регулярні перекази від матері (що чинилося цілком таємно від вітчима), з якою продовжував і листуватися, надсилаючи листи на адресу її сестри, а своєї тітки, — це свідчило, що з родиною до кінця не розірвав, хоча з матір’ю бачився винятково рідко — та боялася скандалу від чоловіка.
Отож усе в нього поки що залишалося внормовано, за винятком однієї речі: вряди-годи, спершу зовсім рідко, а далі частіше, його сніговий покрив, ба й замерзлість, отой цілковитий грудень, проривала, здебільшого перед сном, коротка, але напрочуд болюча згадка про Людмилу. Так, інколи, замість картинки на античну тему, він міг побачити (до ілюзії яскраво) дівчину з милою усмішкою на вустах чи той момент, коли малювала у дворі білизну, вулицю, голі дерева і його самітну постать, що напівобернулася. Або й той, коли малювала його портрета, чи перед тим — розсміяною, з мисочкою для собачої їжі в руці й у супроводі Кота, тобто кішки Лізи, яка робила довкола її ніг зигзаги. Насилля, яке над нею вчинив, не згадував, забарикадувавши наглухо свідомість, але ці милі сцени проривалися крізь його замороженість і на хвильку її розтоплювали. І він вирішив, що саме під час тих сценок над ним усе ще творилася магія: вона таки справді вийняла з нього якусь частку і тією часткою продовжувала володіти, а може, по-своєму маніпулювала, хоча, ймовірно, про нього тепер (після того, що сталося) могла й не думати. Однак вийнята частка — це завжди рана, і рана ота ніяк не загоювалася. Можливо, саме тому й не бажав обмірковувати відбутих подій, бо рана таки кровоточила, а можливо, почав не довіряти своїй допотопній, грубій і важкій машині, але на рівні змислів, розумованого чуття (повторимо: в нього воно точне й розвинене) тямив, що має свою правду, і сповідував її, залишаючись здебільшого чесним із собою, однак не враховував, що в інших людей можуть бути інші, їхні правди, такі ж істинні та чесні й автентичні, як правда його, але цілком інакші, чи неспівмірні, чи супротилежні та непоясненні. І саме тут відчував свою ослабину. Річ у тім, що не був здатний пізнати й полюбити чужу правду, принаймні на тому рівні, на якому любив власну. Отут і цим ятрилася його рана, бо полюбити чиюсь правду — це значить вийти поза раціональний чавун та залізні шруби власної мислительної машини, а може, її поламати, однак на таке здатний не був. Хоч глибоко на дні бачив думоньку: любові не буває при роз’єднаності правд, а коли й буває, вона приречена. А для поєднання має прийти й посісти свого стільця Покірливість. Не покірність, а таки покірливість — це і є передумова чи бажання пізнати й прийняти того, кого покохав. Саме тому люди поділяються на завойовників, котрі утверджують свою правду насиллям, не рахуючись із правдою ближнього, а є покірливі (ні, ні, не покірні), які намагаються різні правди гармонійно погодити й тим самим об’єднати, — ось що народжує справжню, взаємну і неблазенну любов.
Схожу драму пережив тоді, коли мати вийшла заміж за росіянина, тобто представника етносу-хижака. Не хочу кидати тіні на цього етноса, є й там добрі, розумні й гуманні люди, але його вітчим до таких не належав, а був утіленням насильницьких засад у цьому племені, вельми розвинених, і оженився з Івановою матір’ю не задля взаємної любові та миру і злагодженого життя, а задля утвердження своєї правди та влади, бувши цілком переконаний: що більше сили та влади на приборкання своєї половини вживати, то міцніша буде родина. Відтак нещадно ламав волю матері та його, Івана. Ось чому хлопець із дому пішов і, поки живий вітчим, ніколи туди не повернеться. Але до матері зла не мав жодного, бо вона в цій ситуації — жертва, а не рівнозначний чинник. Однак, тікаючи від скверни, він ту скверну поніс із собою, перетворив у чавун, тобто і сам став нечутливий, відтак дійшов до насилля, ставши не жертвою, а носієм цього звіра. Ось що найбільше його жахало — звір у собі! Звір, який прокидається і який починає володіти тобою, а не ти ним. Звір живе в кожному, але не в кожному він повновладний. З другого боку, прочував, що повернутися й виправити ситуацію не можна, бо вона навіки доконана. У ньому може спалахувати сумління, воно може шептати йому мудрі резони, але, як ніколи не повернути втраченого часу, так не повернути й не переграти ситуації чи події, яка відбулася. Бо той, хто переступив межу, може остерігатися, щоб не переступати її в ситуації іншій, а переступлена навіки такою залишиться. Навіки!
23
І настав день, який визначив у цій історії Фінал, день холодний і вітряний — було то в лютому. Перед тим квасилася відлига, сніг розм’як і почав перетворюватись у кашу, сіру й брудну, але вночі вдарив мороз і твань стала крижаними вибоїнами та грудами.
Іван прокинувся від сигналу, ніби пролунав знайомий йому ґонґ. Прокинувся глибоко стривожений, і перше, що вдарило йому в мозка: Людмила! То не був образ, як траплялося раніше, чи спомин, а лише м’яке ім’я, що означало милу людину, яке нараз перетворилося також у замерзлу груду. Почав переконувати себе, що казиться, що йому пора вирвати із серця цю колюку, що треба зосередитися, врівноважитися і так далі, але тривога сиділа в ньому, наче вата, збита віником із куряви, а курявою був свинець. Мав їхати на лекції, тож машинально збирав конспекти і клав у папку; зрештою, вливсь у потік студентів, що прямував до зупинки трамвая, — всі вони йшли, якось дивно похитуючись і пострибуючи; стежка, яка вела через простір між гуртожитком та трамвайною колією, була покрита кригою, баюристою та нерівною; холодний їдкий вітер бив просто в обличчя, проїдаючи шкіру.
Іван ледве всунувсь у трамвая і саме тоді збагнув, що сьогодні на лекції не піде. Ні, він зовсім не збирався заходити в дім, якого назвав Сферою, але подивитися на нього віддалік мусив. Це було безумством, але непереборним — Сферу конче мав побачити. Однак іще боровся з собою, тим більше, що тривала кампанія боротьби за відвідання і прогульників могли позбавити стипендії. Загроза немала, зважаючи на його скромні засоби, бо на саму материну підмогу він не проживе. І він вирішив піти на компроміса: лекції відсидіти, а потому таки задовольнити цю дурну забаганку, клятвено собі пообіцявши, що в дім не зайде. Подивиться й піде — більше нічого.
Пару він просидів ніби в тумані; коли в нього щось запитували, відповідав невлад, а потреба поїхати й подивитися на Сферу ставала пекуча й нестерпна, майже маніякальна. Хвилини тяглися напрочуд сповільнено, година ставала широким часовим простором, отож коли боляче вдарив у мозок дзвінок на перерву, він не витримав, сказав старості, що занедужав, той зирнув і побачив таке знурене та виснажене обличчя, що відразу ж його відпустив. Отож Іван Василевський тремтячими руками зібрав нехитре майно й, похитуючись, покинув університетські стіни й поколивався до зупинки трамвая, що мав завезти його на звісну околицю.
У трамваї йому полегшало, і він ще раз вилаяв себе за безумство. Але рішення подивитися на Сферу не змінилося. За цей час небо проясніло, але холодний вітер так само дув і морозив лице, а сонце грало на лискучій, слизькій, з численними подзьобинами, вулиці.
І тут він різко спинився. Виразно й чітко, тяжко-боляче заграла траурна музика. Стояв і німо дивився. У знайомому дворі було набито людей, а з розчинених дверей виносили труну чоловіки з білими перев’язками на руках. Біля двору стояв автобусик. Труну поставили у дворі, люди скупчилися довкола неї. Іван зрушився і, поковзуючись, майже побіг туди — уже твердо знав, хто там, у труні.
Перший, на кого наштовхнувся, був Аркадій Петрович. Таїсія Іванівна стояла в узголів’ї дочки, заломивши руки, по її щоках котилися сльози. Решти людей не знав.
— Що тут сталося? — кинувся Іван до Аркадія Петровича.
Той подивився на нього блідими, холодними, але спокійними очима.
— Як ти взнав? — спитав.
— Та вже взнав, — нетерпляче кинув Іван. — Що сталося?
— Бачиш, — спокійно сказав Аркадій Пастух. — Ти її доконать не зумів, знайшовся такий, який доконав.
— Повісилася? — з жахом спитав Іван.
Аркадій Петрович вийняв сигарети, запалив одну й тицьнув пачку Іванові.
— А можна курить?
— Їй уже всьо рамно, — сказав печально Аркадій Петрович. — А чому ніззя?
— Ну, якось не випадає, — пробурмотів Іван.
— То й не кури, — байдуже сказав Аркадій Пастух. — А мені нада… нерви успокоїть… Відіш, у природі нічо не бува лишнього. Коли в домі висить петля, хтось на ній обізатільно повіситься.
Це було сказано патетично, хоч і приречено.
— Але для чого ви тримали в домі петлю?
— Це вона, покойниця, так жилала, — сумирно відказав Аркадій Петрович. — Щоб женишків прилякувать. Шантаж — це так називається. А ще… я тобі правду казав: коли западав у сказ я, вони уговорували й мене повіситься… А я їм потрошки… ну, підогравав чи шо. Шутив так, бо такі, як я, не вішаються, тоїсть стерво не вішається. Бачили де в природі, щоб стерво повісилося само?
— Чого ж вона хотіла? — тихо спитав Іван.
— Хороший вопрос, — пихкнув димом Аркадій Петрович. — Замуж!
— І тільки?
— Да, сказав Аркадій Петрович. — Але в неї не получалося. Всьо якось вкрив ішло. А хотіла одного, — задумливо повторив Аркадій Пастух. — Замуж! А всі її, так сказать… підрізáли. Як то дерево в природі. Підрізав один — стоїть, ріже другий — ще стоїть, третій рубає — хитається і стоїть, а четвертому много не нужно: рубонув і гаплик! Так і в неї получилося.
Знову пихкнув димом і подивився порожнім поглядом поверх Іванової голови.
— Отже, це всі ми?.. Різали…
— Да! І я, і ти, і другіє! Ти був той, що підрубав перший.
— Вас послухав, — так само тихо мовив Іван.
— Да, воно конешно, — згодився Аркадій Пастух. — Може, я найбільше й винуватий, — голос його був цвілий і ніби неживий. — Када б не скусився старухою, нічо цього б не було… А ти, скажу тобі, дурак. Людей слухай, а свій розум май. Ти більше їй підходив, як я. Бо я підтоптаний, а ти молодой. Я сьодня хороший, а завтра — стерво…
Він озирнувся й додав тихо:
— Лучче б ти звідси уйшов.
— Чому? — спитав Іван.
— Старуха побачить, скандал може буть…
Але йти звідси було якось не з руки. Окрім того, до болю в душі хотів побачити її, адже це вже востаннє. Хай і оскандалиться, але уздріти її мусив.
Аркадій Петрович відійшов, а Іван став за спинами й зазирнув у просвіт між головами. І саме там і проглянуло її обличчя: чуже, незнайоме, але прекрасне. Прегарне неземною, вже нетутешньою красою, яка вже нікого не зможе зачарувати й привабити, бо стала самодостатня. І тільки побачивши це, Іван збагнув, що Аркадій Петрович мав цілковиту рацію: йому треба звідси піти. Не через скандал, що може вибухнути, а тому, що вже не мав чого тут робити, тобто був цілком зайвий на цих церемоніях. І він крадьки, поза спинами людей, подався до виходу із двору. Таїсія Іванівна так його й не побачила, вона й досі стояла задубла, а з очей у неї котилися й котилися сльози, затуманюючи позір, тож єдине, що могла ще побачити, — оте чудове, прегарне, але вже й для неї неприступно віддалене, хоч і найрідніше обличчя.
24
Отоді Іван Василевський і зламався. Може, й правду казав Людмилі свого часу: він чавунний, і його можна таки зламати — так воно й сталося. Тяжко запив і пустився берега. Прийшов до мене й позичив гроші, які потім так і не спромігся віддати, — історія вже оповіджена. Свою ж розказав мені до того місця, коли вибрався потайки з двору, де відбувався похорон, отож усе, що скажу далі, мої власні розмисли і домисли.
Уже немає кону, завіси, декорацій, навіть Сфери. Тобто немає театру — є лише гола і нещадна правда життя. І є нещасна маленька людина, котра біжить крижаним, голим полем, затуливши голову руками, а на неї люто падають, дзьоблять, довбуть, б’ють крильми птахи — розпач, жаль, каяття, жах і всяке таке.
Не хочу резонерствувати, але мудро сказав Аркадій Пастух: Людмилу підрубували, як дерево, невдатні її женишки, аж доки заломили цю, як на мене, світлу душу. Світлу, але не до кінця. Бо й вона вживала для своєї мети (вийти заміж) насилля й шантажу, причому та мета стала вищою від закону природного добору: не відрізаної частки себе (за грецьким мітом) вона шукала, а будь-кого, не розрізняючи, кого тільки підсував їй підступний Випадок, і бомбувала їх тими самими методами зваблення. Була порядна, але, щоб утримати нестатечних партнерів, мусила тратити цноту, притому знову й знову. Ішла до мети напролом, аж доки втрапила в яму.
Іван Василевський, мушу признати, був певною мірою подібний до неї, бо також підрізáвся, як дерево, і не раз. Перший його підрізав вітчим, але хлопець знайшов силу встояти; другий — Федьо Сало, штовхнувши його, майже незахищеного, у Сферу; потім Аркадій Петрович своїми теревенями й неморальністю, а ще намаганням позбутися його. Саме він, здається, Іванове дерево підрубав, а довершила вона-таки — Людмила, адже своїм самогубством поклала на хлопця невідшкодоване й невитравне почуття вини, заразивши його Сумління хворобою, очевидно, невиліковною.
Отже, вони були, на мою суб’єктивну думку, два чоботи пара, а може, були й андрогіном, власне, тими призначеними частками, які зуміли зустрітись на туманному полі життя, але впізнати одне одного й признати це не здолали. Ось у чому трагедія цієї історії, яка для жодного театру не годиться, бо трагедії в театрі можуть ставитися повторно, не раз, а життя ставить такі історії лише раз — раз і назавжди. Ось що стало останнім ударом сокири для Івана Василевського. Він боявся перетворитись у Сфері на другого Аркадія Петровича й тим самим у нього перетворився, але вже поза Сферою. З Людмилою було простіше: останнього удару їй завдав якийсь інший Федьо Сало, Іваном Василевським (а відтак і мною) не пізнаний, але це вже значення не має: Феді Сала досить, щоб уявити того щурика.
Ну що ж, хай бовкне ґонґ, і поставимо крапку? Але мені цього не хочеться, адже насамкінець одрікся від театру. Хочеться помовчати. Прагнеться стати й подивитись удалину. Бажається героям поспівчувати, коли я правильно їх збагнув. Жадається, щоб у людині не виростав звір та завойовник. Хочеться, щоб людина не зневірювалася аж так, щоб лізти в петлю чи тонути в пащі зеленого змія. Багато чого мені хочеться, але це тільки марні помисли. Бо над моїми "хочеться", "прагнеться", "бажається", "жадається", над отією малою Сферою, тут з’явленою, стоїть ще й Велика: темна, сіро-чорна екзистенція, якої ніколи не пізнати нашим слабким розумом і яка не змінить через наше пізнання чи непізнання своєї суті. І це так само, як ніколи не пізнати нашим слабким розумом і того, кому молимося, бо, може, екзистенція ним і є. Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам.
2000—2003
1
Поки це писалося, автор довідався про фінал цієї сумної історії: феміністки бідаху таки вистежили та зловили і щось йому вчинили. Що саме, нікому не звісно, відомо тільки, що по тому бідаха став затятим неофітом жіночого шовінізму, ба дістав місце праці в кімнаті по сусідству із штабом київських феміністок, а це значить, що не тільки до них наблизився, а в містичний спосіб увійшов до їхнього кола чи, вживаючи архаїчнішого терміна, кодла.
2
Друге значення цього слова: слідчий.
3
Так я гадав спершу, потім цю думку певного мірою зміню.
4
Податок на квартиранта.