І тут він знову подивився на неї, і все волосся, яке було на його тілі, заворушилося, бо знову бачив її, як тієї пропам’ятної ночі перед відвідинами Пшона: обличчя з чорного стало крейдяно-біле, і очі й ніс зникли, залишився тільки широко роззявлений рот, і у глибині того рота, як це було і з псом, проглянуло пекло, яким його собі уявляємо, і звідти, з пекла отого, викочувалися тугі, чорні м’ячі, які миттю перетворювались у здоровенні мильні бульбашки, в котрих відбивалися, вправлені у райдужну поверхню й вигнуті, відбитки його єдиного вікна — отак дивно й страшно реготалася та жінка. І він, Вітька Кожух, відчув, що підлога під його ногами раптом схитнулася, а ноги почали тоншати, стаючи ніби сірники, а краї кінцівок стали ніби голівки тих сірників, адже сам з таких сірників будував свій мисленний дім, а тепер у нього й заходив на сірникових ногах. А мудра його голова, котра так хитро придумала, як спекатися пса, стала в цьому палаці ще однією, але значно більшою мильною бульбашкою, і в тонкій стінці її видалося вигнуте вікно; і він утримував у тій бульбашці тільки одне мале думеня, яке звеліло йому швидше рушати до ліжка, бо довго не витримає й полетить. Отож ішов на сірникових ногах, скришуючи сірку, і думав, що обдурити Маруську йому сьогодні вдалося, але чи ж він її й справді обдурив? А чи не одурив отими видибасними хитрощами самого себе, адже чогось ото вона реготалася — ніколи не чув ні від кого такого реготу! Отож почав боятися, що хвилі сміху, які потужно виривалися з її горла, знесуть із пліч його бульбашкову голову, а коли це станеться, то в цьому змаганні навряд чи назвуть переможцем його. І Вітька, ідучи чи, власне, дибаючи до ліжка, кидав очима туди й сюди: чи не стоїть десь біля стіни драбина, адже має полізти в небо, бо після того, що сталося, йому нестерпно стало цікаво, чи полізе разом із ним на хмару Маруська, та й чи полізе й пес, шкуру якого колише вітер на Євиному дворі і м’ясо якого вариться у Євиній найбільшій каструлі. А ще Кожухові стало цікаво: чи ж отаким бувши, пес зможе його в боксерському змаганні перемогти? Отож щоб довідатися про такі вельми цікаві й пожиточні для себе речі, він, Вітька, знайшов силу, щоб до ліжка на сірникових ногах таки додибати, а ще й лягти, а ще й широко розплющити очі, а ще й усміхнутися щасливо, а може, нещасливо, оскалюючися. Але на драбину, котра стояла на землі, а губилася в небі, полізти вже не зміг і то не тому, що не мав до того сили, хоча й це також, а драбина та почала розчинятися, ніби вироблена з криги, і її поїдало сонце, і так тривало, аж доки зникла зовсім, — стояв ув очах тільки її образ, тобто знак порожнечі, яку вона перед цим заповнювала.
11
Маруська вже давно перестала реготатися, а холодно і спокійно стежила за тим, що відбувається з Кожухом. Коли ж Вітька додибав до постелі, звалився на неї і щасливо чи страшно оскалився, підійшла ближче і якийсь час стежила за конвульсіями, що корчили його лице. Коли ж лице заспокоїлося, чорна сльозина виповзла з її лівого ока, а чорна тому, бо чорнила собі очі, а може, й не тому. Відтак поклала йому на чоло руку, затулила його вирячені очі і знову якийсь час стояла, поринувши в себе, ніби дослухалася до чогось небувалого. Але це тривало недовго, за хвилину зворушилася й почала повільно й утомлено збирати в сумку свої речі. Тоді засунула замка-блискавку на тій сумці й пішла до вмивальника, де вимила руки й лице. Ще раз підійшла до закляклого Кожуха, але до нього вже не торкалася. Відтак повільно рушила з хати, не взявши сумки, а хід скерувала на другого дворика біля цього ж дому — саме тут мешкала з окремим виходом Кожухова мати.
— Шось із вашим Вітюлею, — сказала Маруська Кожуховій матері, — нехарашо! Оце прийшла з роботи, а він лежить на краваті і по-моєму не дихає.
— Шо ти мелеш, дурна! — скрикнула перелякано Кожухова матір.
— Ну да, — сказала Маруська. — Прийшла з роботи, двері нарозтіж, а він лежить ошкірений і над ним мухи літають.
— Господоньку мій! — сплеснула руками Кожухова матір. — Цього ще бракувало!
І вона побігла підтюпцем, як може бігти стара жінка, із дворика. Маруська йшла за нею, і сльози рясно котилися по її лиці.
— Не знаю, шо случилось, — казала в спину Кожуховій матері, яка рухалася так швидко, як тільки могла. — Прийшла з роботи, а тут тобі такий сюрприз!
Кожухова матір увірвалася в синову конуру й кинулася до нього, термосячи.
— Віть, прокинься, Віть! Що з тобою?
— По-моєму, він наковтався якихось других таблеток, — спокійно сказала за спиною Маруська.
— Це ти, зараза, ти отруїла його своїми таблєтками! — верескнула мати.
— Нє, не я, — так само спокійно мовила Маруська. — Бо мене вдома не було, і ті таблєтки, що я принесла, він не пив.
— А чого носила йому ті чортові таблєтки? — знову заверещала Кожухова мати…
— Бо він був од них у завісімості, — проказала Маруська, втираючи сльози, які й досі продовжували текти. — І пив їх, самі знаєте, до мене! І коли б я їх не приносила, то він крав би і все’дно таблєтки доставав би. Отож лучче, мадам, ви мене не виніть, а лучче виніть себе, що дійшов до такого сустоянія.
— То оце я винувата, шо ти його в гроб загнала? — заверещала Кожухова матір. — Вон з моїх очей, бо я тобі голову розіб’ю!
— Харашо! — сумирно сказала Маруська. — Я піду! А ви на мене не кричіть, бо я не винувата.
— Хвойда! Простітутка! Зараза! Ти мені сина вбила! Забирайся з очей! — несамовито верещала Кожухова матір. — Вон! Вон! Вон!
Маруська взяла сумку й пішла до дверей, але спинилася.
— Ви мене простітуткой не називайте, — сказала рівно, — бо я не простітутка. І ваш синок мені ані копійки не давав, це я мала його в себе на ждівенії. А проститутки за те, що дають, грошики луплять.
— Да? — зойкнула Кожухова мати. — А те, шо сина мені вбила, — не простітутка?
— Він сам себе вбив, — понуро сказала Маруська. — І не чіпляйте мені, що не було!
— Йди! Йди! — скрикнула Кожухова матір. — Шоб ноги твоєї собачої в нас на вулиці не пахло!
Маруська знову рушила, але в прочілі обернулася.
— А може, тьоть, я останусь на пару днів, поможу вам з похороном? Вам же трудно буде!
— Сама поховаю! — героїчно оголосила Кожухова матір. — А тебе бачить своїми очима не жилаю!
— Харашо! — покірно згодилася Маруська. — Але мені цеї смерті не накидайте. Бо я прийшла з роботи, а він уже й околів.
— Йди, йди! — підігнала Кожухова матір. — Шоб ти здохла десь у дорозі! Шоб тобі добра не було і шоб тобі ноги-руки покорчило!
12
І вона, Маруська, пішла, тобто розпочала свого фінального танця: танця-реквіуму чи танця — нового початку. Пішла повільним, розбитим кроком із чорними, як ніч, розширеними й примерклими очима, і, можливо, від її мерклого погляду цього вечора швидше згусли сутінки, почалися, відтак там, де пробувала вона, й потекли, і запульсували від пониклої, темної постаті з темним обличчям, із чорними слізьми і зашерхлими вустами, а може, це вчинила туга її навпереміш із спокоєм, адже жоден м’яз не здригався на її обличчі. І йшла жінка не як людина, а як робот, механічно переступаючи ногами, а навколо помалу руйнувався й розсипався світ, а може, тільки поринав у смеркання, яке той світ і з’їдало. А дорога перед нею стелилася трохи висвітлена, хоча більше поморочена, але цілком порожня — витяглась у глибину, неначе рука, котра вимацує пальцями проміння пітьму, відтак у неї глибоко і далеко поринала. І не було в жінці ані жалю, ані обурення, ні сліз, ані усмішки, ні печалі, ані радості, а тільки холодні драглисті сутінки без початку й без кінця, які заковтували і дорогу, і її, і довкілля, а найбільше — її серце. А небо над жінкою було без місяця, без зір, але й без хмар — сама чорна порожнеча, бо не шукала Маруська в тому небі всевидячого Ока, управленого в трикутника, а отже, не знала його. Але Око зріло її, ба пильно стежило, не пропускаючи жодного поруху в її замерзлій душі, а може, й дивуючись. А дивувалось воно, Око, тому, бо добре знало власну непізнанність, а тепер починало здогадуватися, що існує невпізнанність і в тому, що самé й створило для цієї землі й у світі. Може, тому Око пізнало жаль чи відчай, що подобав на жаль, відтак пустило між холодні руїни смеркання ще одне живе створіння, яке болісно заплакало й безпомічно в темряві запищало.
Маруська різко спинилася, почувши той немічний писк. Прислухáлася тривожно, чи не причулося, але таки не причулося. І почала вимацувати в бур’яні, відтак витягла тремтливе, вошиве і змерзле, зовсім іще мале цуценя. Пригорнула його до грудей, поцілувала у вогкого писочка й пішла далі, сторожко намацуючи в густій темряві майже вмерлу, бо ледь-ледь прозначену дорогу.
Акт третій
Кордебалет
1
(Продовження на наступній сторінці)