І ще одне незвичайне далося мені пізнати: друга зустріч із юним єзуїтом, розмови з ним та вчителькою не додали мені темноти в душу, а невідь-чому, на цілком абсурдному рівні, її висвітлили, тож ішов до електрички цілком не поспішаючи, часом навіть усміхаючись, згадуючи незрівнянні словесні пасажі юного єзуїта, а на мене дихав тлінний вітерець, густий, тугий, і хмари стелились до окоєму далеко одна за одною, грядами, а поміж них урочисто цвів чудовий блават, ніби обсіваючи землю блакиттю, яка вливалась і в мою розхилену душу. І хоча на дні її, як і на споді тих хмар, лежало грузило розбовтаної темряви, більше схожої на сутінок, аніж на ніч, помийного віддиху та бовтанка не видавала, а щось схоже на пах листя, котре тільки починає зів’ядати. І я подумав, що, може, це й добре, що не застав тут Іри, адже коли б застав, почалося б марудне вияснення стосунків, хоча, з другого боку, як би чудово вийшло, коли б саме такого дня я дістав звільнення від своєї присяги. Тоді б, може моя ураза й образа повільно та спокійно розчинилася б, як розчиняється онде легка хмарка в синьому озері неба, і я зміг би легко те навадження, котре тяжко мене вдарило, відсунути, чи відігнати, чи закласти, як жука, в порожню сірникову коробочку, а відтак розмахнутися й жбурнути в це обважнене повітря, яке б його й ковтнуло, як ковтали пси їжу на нашому "Собачому весіллі". Але ні, коли б зустрівся з Ірою, такої радості не пізнав би, навіть добувши звільнення, а йшов би цією дорогою і не бачив би світу, бо чорним жуком став би сам. Отже, не треба себе дурити, що тільки одного прагну в цих безнадійних пошуках, адже закинута в душу отрута все ще тебе труїть, і зовсім вона не розчинилася, а небо твоє ще нахмарене, і ти йдеш не в потоках світла, а таки негоди. Однак світло певною мірою і справді повернулося, і я подякував долі хоч би за це ударування. Не мав тоді сили ні мислити, ані щось вирішувати, однак відчув зримо й увіч: щось у мені зрушилося. Подібне відчуває хворий, кволий тілом, котрий уперше пізнав: його хвороба подолана, хоч і змучила й вимотала понікуди. І він зводиться вперше з ліжка, дибає тремтливими ногами до вікна або, краще, до дверей, розчиняє на всю широчінь і застигає вражений — бачить-бо перед собою невмирущу красу. А невмируща краса — це і є сподівання, що світ до тебе повернеться, хоча добре відаєш: то вже буде інший світ, з іншими барвами та іншими радощами.
43
І я перестав розшуковувати Іру, просто мені того стало досить. Але до сестри зайти бажав, адже немала річ переконатися, що в тебе й справді несподівано з’явилася сестра: знайти сестру в цьому світі — чи не сатисфакція за мої печалі. Але йти відразу до неї додому було непередбачливо, через що вирішив учинити делікатніше: розшукати на роботі й попросити дозволу прийти, коли їй буде зручно, чи поговорити в принагідній обстанові.
Так я й учинив. Зайшов до Центрального гастроному й попитав у вільної продавниці, де можу знайти Галину Карлівну Степаненко. Мені вказали на старшу за мене жінку в ковбасному відділі, біля якої стояла черга і яка працювала, мов автомат. Завжди дивувався на продавців цього гастроному — це були не люди, а різальні машини. Тож став у чергу, бо хотів її роздивитися. Середнього зросту, уміру повна, але обличчя худе; у ньому прочувалася доброта. А коли звела на мене очі, я майже перестав сумніватися — очі були батькові.
— Вибачте, я до вас за рекомендацією Ірини Карлівни, сказав чемно. — Чи не міг би сказати два слова?
Зирнула на мене пильніше.
— Зараз, попрошу підмінити, — сказала просто.
Її підмінили, і вона вийшла з-за прилавка.
— Тільки швидше, бо нам не дозволяють розбалак.
— Гаразд, — сказав я. — Бачите, справа трохи незвична. Я родом із Житомира, і мого батька звали Іван Жук — чули про такого?
— По-моєму, це той, за кого моя мати ледве не вийшла заміж, — спокійно мовила жінка.
— Так, коли прізвище вашої матері — Калиновська.
— Щось хочете? — спитала трохи стурбовано.
— Ірина Карлівна сказала, що можете бути моєю сестрою.
— О, Іра велика фантазерка, — усміхнулася Галина.
— Знаю, — сказав. — Але поговорити не завадило б. Хочете, прийду до вас додому, а коли це вам не зручно, завітаю під кінець робочого дня, і ми десь посидимо на лавочці. На бульварі Шевченка чи в парку, наприклад, ліпше в парку — менше шуму.
— Чого ж, зайдіть до мене додому, самій це цікаво. Знаєте мою адресу?
— Ірина Карлівна адресу мені дала, — мовив я і назвав її.
— Правильно, — підтвердила Галина.
— Можна, прийду до вас завтра? — спитав я.
— Можна, — згодилася жінка. — Десь на сьому вечора, тоді повернеться і мій чоловік.
Звернув увагу, що говорила досить правильною українською, хоч часом прослизали суржикові словечка.
— Значить, домовилися, не забиратиму у вас часу, — сказав я. — Вибачте, що прийшов на роботу, не хотів звалюватися як сніг на голову.
— Нема чого вибачатися, — просто сказала Галина. — Дуже рада, що мене розшукали.
Отже, тут усе в мене вийшло чудово; Галина виявилася цілком несхожа на Іру, принаймні не було в ній прихованого дна. Проста, відкрита жінка, навіть її усмішка була не роблена, а щира.
Вийшов із гастроному схвильований: коли б і справді знайшов у ній свою сестру, принаймні не був би самотній у цьому мегаполісі. Галина підтвердила, що Іра фантазерка, але про існування мого батька знала, отже, Íрина розповідь могла мати підстави. Але чому Іра з нею не родичалася? Зрештою, це не так важливо. Я навіть постановив: не дуже розпитуватися про свою зниклу таємничу дружину, хоч добре відав, що навряд чи це мені вдасться, бо Іра сиділа в мені, як забитий у тім’я цвях…
Наступного дня, рівно о сьомій, я подзвонив до квартири за оббитими потертим і в кількох місцях порізаним дерматином дверима. Галина відразу ж відчинила.
— Вибачте, що прийму вас на кухні, — сказала, — бо в кімнаті діти роблять уроки.
— Нічого, — сказав я, пробираючись малим, заваленим речами, старою шафою, накиданим взуттям коридорцем, відтак опинився на кухні, несподівано просторій, з усіма аксесуарами, але ретельно прибраній — жінка до мого візиту приготувалася. Ми сіли біля кухонного столу.
— Чоловік іще не прийшов, — сказала Галина, — то поговоримо поки що. Відверто кажучи, не знаю, хто мій батько, мати про це говорити не любить.
— Але чому ви Карлівна? — спитав я.
— Бо Канішевський мене удочерив, — відповіла. — Він був квартирантом у материному домі, от вони й знюхалися.
Я мовчки зауважив: про батьків не говорила пошанівно. Але те, що Канішевський був квартирантом у червоному домі, деталь промовиста: Калиновська шукала чоловіка, а він — утвердження на місці мешкання.
— Отже, те, що ви не дочка Карла Канішевського, — факт? — спитав.
— Так, бо вони одружилися тридцять сьомого. Тридцять дев’ятого народилась Іра, а я — тридцять четвертого.
Факти майже збігалися: майже — тому, бо моя мати говорила, що перша дочка Калиновської старша від другої років на шість. До речі, бувши останнього разу в Житомирі, після того, як провів Іру, я в матері обережно поцікавився, чи не мав батько політичних неприємностей в тридцяті роки, і вона спитала гостро: чому я цим цікавлюся? Я відповів, що просто так, мовляв, то був страшний час, а зараз багато що відкривається. "Так, у нього були неприємності, — сказала мати. — Але про це тобі ліпше не знати. Може, колись розкажу". Мені досить було й того: опосередковане підтвердження Іриної розповіді, що мій батько сидів, дістав.
— То що вам Іра нафантазувала? — спитала Галина, дивлячись на мене з усмішкою.
— Чи був у вашої матері інсульт? — спитав я.
— Так, але в легкій формі, — сказала. — Правда, вона страшенно переполошилася, бо вельми дбає про своє здоров’я.
— А під час інсульту нічого вам не говорила?
— Дещо сказала. Що, мовляв, мій батько загинув на війні. Ваш батько загинув на війні?
— Ні, — відказав я. — Але був важко поранений, що й звело його в могилу чотири роки тому.
— Отже, тут не сходиться. То що ж розповіла Іра?
І я звідомив усе, що знав. Галина слухала вельми уважно.
— Але звідки про те знає? — здивувалася вона. — Адже і я цього не відаю!
— Їй розповіла мати під час того-таки інсульту, — мовив я.
— Ну да, — криво всміхнулася Галина. — Вона ж її улюблениця.
— Сказала, що була з матір’ю у важких стосунках…
— Бачите, — звістила Галина з тією ж усмішкою, — наша мати, сказати по правді, нікого по-справжньому не любила, хіба себе. Але де це мій гуляка?
— Який гуляка? — спитав я.
— Таж чоловік! — із серцем мовила Галина. — Він у мене випиває, отож турбуюся. Казав, що буде точно на сім.
— Люди, котрі випивають, точності не дотримуються, — сказав.
— І це правда, — засміялася Галина. — Та й чорт з ним! Може, й добре, що десь шаландається, бо те, що розказуєте, страшенно цікаве.
— А чому мати не казала, хто ваш батько? — спитав я.
— У нас заборонялося говорити на цю тему.
— Ваш названий батько ревнивець?
— І це знаєте?
— Не те що знаю, — ухильно відповів я, бо не хотів її насторожувати. — Просто коли б не був ревнивцем, то чого про вашого справжнього батька в домі говорити було б заборонено?
— А що, до Іри ви теж підбивали клинці? — прямо спитала Галина, пильно на мене дивлячись.
— Трохи було, — мовив, усміхаючись. — Але ми не зійшлися. Однак те, що розказала про батька й вас, мене схвилювало. І я вирішив вас розшукати.
Галина задумалася, очевидно, зв’язувала якісь свої нитки.
— Може, вам неприємна ця розмова? — делікатно спитав я.
— О ні! Просто думаю: щось у тому є. А ваш батько ніколи не признавався, що в нього є побічна дитина?
Питання й мене цікавило, бо, кажучи щиро, це ще одна ланка кросворда, клітини якої не міг заповнити.
— Про народження дитини він довго не знав, а коли повернувся, ваша мати була заміжня і носила другу дитину. Але по війні вони принагідно зустрічалися, принаймні ваша мати бувала у нас — і не раз.
— Бувала у вас у домі? — недовірливо округлила очі Галина.
— Так, — сказав я спокійно. — І приїжджала на батьків похорон.
— І ваша мати її приймала? — спитала зчудовано.
— Уявіть собі. І коли батько помер, моя мати з вашою трохи листувалися.
— Дивовижно, — видихла Галина. — Щось я цього не розумію.
— А я розумію, — прорік спокійно. — Це значить, що між батьком і вашою матір’ю, після одруження обох, таємних стосунків не було.
— А як же я? — безпорадно спитала Галина. — Невже він про мене так нічого й не довідався?
— Цього не знаю, — признався я, зауваживши: Галина, здається, починає вірити, що вона моя сестра. Та і я не сумніваюся. — Допитайтесь про це в матері! — сказав.
— О, у неї допитаєшся, — із серцем сказала Галина. — То така ж потайна, як і її люба доця.
Ні, сестри між собою таки не були дружні, коли не сказати гостріше. І я розповів про фотокартку, яку мені передала Іра, і про те, що Калиновська по смерті батька її викинула. Світлина була при мені, і я її Галині показав. Узяла до рук і розглянула.
— Добре знаю цю фотокартку, — сказала. — Вона завжди була в материному альбомі.
— Тобто лежала на видноті? — здивувався і я. — А що ж ревнивець Канішевський?
— Мати завжди тримала його під каблуком, — рівно провадила Галина. — Але в нього бувало щось таке, як приступи. Тоді й казився, бив матір, розганяв нас. Мій тоже не луччий.
І, як то кажуть: про вовка помовка. Гримнули вхідні двері, а за мить у кухонних героїчно постав, усміхаючись, Галин чоловік із явними слідами алкоголізму на обличчі і з сяючими голубими, але примутненими очима.
— Сєкрєтнічаєтє? — підморгнув.
— Це, Коля, мій брат, — сказала Галина, винувато всміхаючись.
— Діствітільно? — вигукнув ентузіастично Коля. — Ти в етом убіділась?
— Убідилася, — сказала Галина. — Сама сєбє не вєру!
— Да ето же чудесно, Галь! — вигукнув Коля. — Тада чіво сідіш? Став палітру, што-то собразі. Ето нужно отмєтіть!
— Ах, конечно, конечно! — підхопилася Галя. — Як же це я забулася!
— Їді, шуряк, обніму тібя! — вигукнув Коля і пішов до мене з розкритими обіймами.
Я встав, ми обійнялися, і він чоломкнув мене слинявими губами тричі. Від Колі щедро несло сопуховими хвилями.
— Да, — сказав підводячись. — Ето ні часто случаїца. Подумать токо: нашолся брат! Ето же чудо, Галь, і ето обізатільно нужно отмєтіть. А дєті уже знают?
— Нєт! — сказала Галина. — Ми токо поговорили.
— Тада пашлі представлю тібя детям, а она пускай соображает. Как тібя звать, шуряк?
— Дмитро, — сказав я.
— Значит, Діма, — сказав Галинин чоловік. — А міня — Коля, будем знакоми.
І він поволочив мене через захаращеного коридорця до кімнати, яка виявилася так само простора, але густо заставлена ліжками, канапою і трьома столами, за якими сиділи дві дівчинки та хлопець, які одночасно обернулися до дверей; хлопчик увіч нагадав юного єзуїта, одна дівчинка була схожа на Іру, а друга — не знати на кого, можливо, на предків господаря цієї квартири.
— Дєті, — урочисто проголосив Коля. — Ето ваш дядя! Нашолся, так сказать, в дєбрах цивілізації.
Із соромом подумав, що прийшов сюди без подарунків, але чого їм сподіватися від дядька, якого досі не бачили і який так несподівано виліз із нетрів цивілізації.
— Хі-хі! — озвалися дівчатка, а хлопець подивився на мене із знайомим лукавим прижмурцем. Це теж було чудо, бо юний єзуїт ніби переслідував мене, хоч то й справді був інший хлопчик, але до див я, здається, починав звикати.
— Добрий день! — сказав учительським голосом.
— Драстє! — відказала дівчинка, схожа на Іру, інші визнали за краще промовчати.
— Насмотрєлісь? — спитав Коля. — А тіпер пашлі, Діма, Галя там уже насображалась. А ви учітесь і без баловства! — суворо сказав Коля.
На це слово вони відвернулися від мене й занурились у свої підручники та зошити, хоч я, як колишній учитель, збирався розпитатися в них про школу. Але Коля вже тяг мене, обійнявши за стан, на кухню.
— Дєті в восторгі од дяді, — сказав він і критично обдивився заповненого наїдками стола з пляшкою посередині — Галина встигла зробити це блискавично.
— Да, ти маладєц, Галя! — милостиво сказав Коля. — Она у міня замічатєльна жена. А тіпер садімся і не будем тянуть времня. Ви іщо наговоритесь. Ти в Кієвє живйош, Діма?
— Власне, не в Києві, а під Києвом, — сказав я і назвав свою станцію. — Але працюю в Києві.
— А где, када не секрет? — спитав, по-хазяйськи розсідаючись за столом, Коля.
— Учуся в аспірантурі інституту літератури, — сказав я.
— О! — округлив очі Коля. — Тада панімаю, пачєму гавариш так по-украінскі. Моя Галя тоже учілась в інстітутє, но я настругал ей ребятишек — і бросіла. Тепер она в луччом месте, правда, Галь?
Галина винувато всміхнулася.
— Да, она со мной щасліва, — сказав гордо Коля. — Я человек тоже не хрен собачій, ти ішо в етом убідішся, патаму как ми тепер родня.
— Подбірай вираженія, Коля, — суворо сказала Галина.
— Хрен собачій — ето не глупость, Галя, — сказала Коля. — Ето растєніє такое, кажіца, на городє растьот, — і він зареготав.
44
Вивалився з того гостинного дому набитий їжею і налитий трунком. Застільна розмова була здебільшого порожня, бо Коля, вихиливши ще, почав варнякати й забивав собою все, перериваючи немилосердно нашого діалога. Але кілька разів виходив до туалету, цілком безсоромно про те зголошуючи, і в ті "вікна" Галя встигла подати мені деяку інформацію про Іру, зокрема про те, що вона має дитину, хлопчика, якого їй зробив зоотехнік, що його, за Галиним висловом, Іра "приперла" до Києва бозна-звідки. Але той тут не прижився, бо хоча Канішевський теж був близький до проблем сільського господарства, проте швидко заївся із зятем, той тата Карла побив і повернувсь у село. Тоді Іра вистарала окрему квартиру — як саме, Галя не сказала. Зоотехнік до неї повернувся, але й там зжитися з нею не зміг, і вони розлучилися. Тепер Іра живе із сином і якимсь дармоїдом (Галя сказала — "тунеядцем"), старшим за неї на п’ятнадцять років, якого й утримує, але вони не розписані. Я спитав: чи не працював той учителем фізкультури? Галина здивувалася, що про те знаю, але факта підтвердила, отже, Íрині оберти чинились у знайомому мені колі. До речі, сказала, що фізкультурник поламав собі ногу в туристичному поході і тепер цим користується, називаючи себе "інвалідом Іриних фокусів". Батьки не допомагають Галі, бо їм досить клопоту з Ірою, а ще терпіти не можуть її Колі; відповідно, не терпить їх і Коля. Отож Галині доводиться тягти родину на власних плечах; Коля часто міняє місце роботи, а в перервах, часом тривалих, робиться також дармоїдом. Ниньки він працює, але це до чергового запою, Галя побоюється, що запій оце зараз і почався. Тоді чоловік стає цілковито дурний, тиняється під гастрономом у товаристві тамтешніх пияків. Коли ж це в нього минає, то робиться добрий і лагідний, загалом він роботящий, але тільки коли не п’є, останнім часом запої в Колі трапляються частіше: раніше були раз на рік, а тепер — раз на три місяці. Не раз умовляла його лікуватися, але переконати, що він п’яниця, ніяк не вдається, бо Коля стоїчно впевнений, що зможе себе "узяти в руки", отож Галина не знає вже, що й робити. Отже, і ця родина була, за материним висловом, недоброщасна. Дуже зраділа Галя, що маю брата, отже, знайшла не одного, а двох братів. А ще ми перейшли на "ти", бо не годиться, як прорік Коля, братові й сестрі викати — це, здається, була єдина резонна думка в його варняканні. А під час останнього (уже перед моїм відходом) відвідання Колею туалету Галя сповістила, що тепер він часто так бігає, тож побоюється, чи все гаразд у нього з нирками, не раз болі відчуває. При цьому додала сокровенно:
— Це добре, що ти розійшовся з Ірою, бо ви з нею не пара.
— Чому? — спитав, підхмелений, я.
— А тому, що тобі треба доброї, порядної жінки, а вона — вітер і пуста. Чорт у ній сидить.
— Ти ж мене мало знаєш, — сказав я. — Може, і в мені сидить чорт!
— О ні! — сумно сказала Галя, тепло на мене дивлячись. — Ти чистий. Я вже на цих чортів надивилася, а доброго чоловіка видно звіддалеку.
— А в тобі нема чорта? — спитав по-дурному, бо язика тримав розв’язаного.
— Ні, — сказала так само смутно. — Чортові в мені нема чого робити, бо в мене на плечах і робота, і дім, і діти, і цей мій шалихвіст.
І я посоромився; справді, чорти шукають дозвільних душ. Тих же, хто занурений у роботу та житейські клопоти, вони й справді не чіпають, хоч це й не остаточна істина.
— А може, то від крові? — спитав. — Від батьків, дідів та прадідів?
— І це може бути, — сказала Галина. — Але більше вірю, що чортів людина сама до себе приводить чи викликає.
Була мудра ця Галя. Мудра й героїчна. Шкода, що вона моя сестра, що старша за мене й навіки потонула в чужій мені родині — ось хто міг би бути достойним мені подружжям. Дивно воно виходило: жінки, перед якими міг уклонитися, траплялися мені невідповідного віку й навіки відділені від мене житейськими стінами — маю на увазі й Галину, і господиню мою. Отож чи не був я від початку приречений на самоту?
Про це я й думав, повертаючись із тієї гостини. І хоча напоєний, але голова залишалася чиста, і я цілком міг ситуацію осмислити, адже дістав напрочуд потрібну інформацію, з допомогою якої міг заповнити не одну ланку свого кросворда, а повернувшись додому, все те записав до щоденника, звідкіля цей матеріал і переписую.
Отже, розповідь про Зоотехніка треба підкорегувати — розповіла її Іра тільки першу частину. Можливо, того дня, коли вони зійшлися, покинувши її й рушивши шукати остаточного задоволення, Зоотехнік другої такої податливої не знайшов, отож повернувся до намету, де нібито тремтіла з жаху Іра, витяг її звідти й повів у ніч, щоб до решти задовольнити свою хіть. Але мені здається, що Іра до намету не забивалася й не тремтіла, бо не такий вона страхопуд. Вірогідніше відпустила любаса, а сама сіла на видноті й почала чекати; до речі, якось мені сказала: "Треба вміти чекати!". Лобур потинявся, а тоді повернувся туди, де сподівався застати Іру, і там її застав. Відтак силу над ним здобула вона. Як усе відбувалося, можна пофантазувати, але чомусь не хочеться того робити. Решту історії розповіла Галина; сумніву, що вона правдива, не мав жодного.
Знайшла своє продовження й розповідь моєї господині про Ірин зв’язок із учителем фізкультури. Але ця історія в мене ледве окреслена, так воно й залишилося, бо більше звідів я не провадив, тобто і щодо Зоотехніка, і щодо Фізкультурника втратив слідчий інтерес; головне, що обидві історії здобули відповідне завершення, а деталі не такі важливі. Фізкультурник другої дитини Ірі не зробив, тож, можливо, колись його вижене, як трапиться достойніший, а можливо, захоче законно вийти заміж удруге — зрештою, і це для мене значення не мало. Загалом багато що мені прояснилося. Коли б Іра була в мене і справді закохана, а не гралася мною, то не підготовлювала б заздалегідь своєї втечі від мене, сповістила б про історію з Фізкультурником, яку цілком замовчала, і про те, що має дитину і що отой романтичний хлопчик Максим із її листа, її юний друг, не тільки друг, а й син (і ці речі пильно приховувала), так само, як і те, що покинула роботу і має окрему квартиру. Невідомо, чи я б до неї у прийми пішов (очевидячки, таки пішов би, коли б розв’язала ці суперечності), але вона й не збиралася мене туди пускати, ось чому вибрала не першого варіанта, запропонованого мною для розв’язання наших проблем, а другого і третього, з’єднавши їх: присягти на вірність, а тоді й розійтись. Але для чого це їй було треба, коли я сам пропонував полюбовне розлучення? Чому так гаряче його заперечила — цього не розумів аж ніяк, а зараз, набитий їжею та налитий напоями, розв’язати цього ребуса також не міг. Не міг та й годі! Отже, відклав це натоді, коли буду мудріший. Така була та частина кросворда, що стосувалася Іри.
Щодо Галини, то обоє повірили й признали: справді, ми брат і сестра. Але треба було остаточного підтвердження, отож коли Коля знову відходив до туалету, домовилися, що я вивідаю все можливе від своєї матері, а вона, як сказала, притисне Калиновську й вирве з неї чи підтвердження (тоді все буде гаразд), чи заперечення (тоді хай скаже, хто ж насправді Галин батько). Галя сказала це так рішуче, що я не сумнівався: Калиновська не встоїть. Коли прощався із цим милим подружжям, вони взяли з мене тверду обіцянку, що їх не забуватиму й приходитиму, — таку обіцянку дав, а свої обітниці, як уже казав не раз, завше виконую, отож звідомлю, що й досі я сестру відвідую, а забігаючи наперед, можу з’явити, що Калиновська призналася: Галининим батьком і справді був Іван Жук, отже, батько і мій. Моя мати так легко не далася, але я їй про Галину оповів без дипломатії, і вона також, зрештою, признала факт існування спільної дитини в батька і Калиновської, але остання вимолила, мати так і сказала: "вимолила" в батька, і це чинилося при ній, матері моїй, обіцянку, що той до тієї дитини не признаватиметься (сам він довідався про Галине існування вже одруженим), бо її удочерив Канішевський, і Калиновська не хотіла проблем. Батько таке слово дав, в погодженні з моєю матір’ю, яка цьому сприяла, і я міг почудуватися з цього: адже і я був такий, отже, приказка правдива: яблуко від яблуні далеко не відкочується. Галина приїжджала до Житомира і познайомилася з другим своїм братом і нашою матір’ю, мати її прийняла чемно, але холодно, вони провели дипломатичну розмову, — ішлося більше про материні й Колині хвороби (у того таки виявилася хвороба нирок, і пити він перестав, ставши спокійним і цілком банальним чоловіком), — а брат зустрів сестру приблизно так, як мене Галин Коля, — щиро з того зрадів, а ще дістав законну нагоду випити, останнім часом до того приохотився. Отже, тут усі клітинки кросворда заповнено; пам’ятаю, Галина, розглядаючи нашого сімейного альбома, що велично дозволила вчинити їй моя мати, плакала — що робилося в її душі, можна здогадуватися, адже саме вона виявилася єдиною справжньою жертвою цієї історії. Що ж до незгод і "важкого дитинства", як подавалося в Іриних листах, із її матір’ю, тобто Калиновською, треба зробити також корекцію (і небезпідставну). Іра була надуміру пещена дитина, справді материна улюблениця, а надмір пещені діти часом уподібнюються до тих, котрі бувають недоглянуті й упосліджені, тобто їхні вимоги робляться надмірні, вони вередливі, а дрібні незлагоди роздувають не раз у великі проблеми — знаючи Ірине фантазерство, це зрозуміти неважко. Бажаючи бути принцесою (символічно, звичайно), фактично Іра нею не була, отже, маємо тут факт звичайної імітації з усіма проблемами, що з того випливають, — це ніби марення бридкого каченяти, котре добре знає, що прегарним лебедем воно ніколи не стане. Але чи була вона звичайною "дівкою"? Очевидно, ні, шукала зімітованого в мріях принца, якого бачила у звичайних грубих чоловіках, через що "дівкою" не раз фактично ставала, отже, це річ не така елементарна.
Щодо моєї особи, то тут мало бути щось інакше, а що саме, як уже звіщав, не до кінця розумів. Після цих викладок можна збагнути, чому не підійшов до Іри, коли випадково її побачив із сином та матір’ю біля стадіону, на тролейбусній зупинці, — вчинити того не зміг. Цікава ще одна річ, яку не можна оминути: не раз навідував Галину, зокрема постійно на день її народження чи в інші свята, навіть кілька разів зустрічав із ними Новий рік, але ні разу не зустрів там ані Іри, ані її батьків; Галина все-таки була гілкою, від них одчахнутою. Сама ж матірку навідувала, навіть допомагала старим. Очевидно, вони, Канішевські, колись чимось сильно образили Колю, а той був у деяких пунктах, чи пунктиках, людиною вельми затятою, особливо коли це стосувалося його самолюбства. Докладніше Галя мені про це так і не розповіла навіть по смерті матері й вітчима, похорон яких узяла на себе таки вона. Про Іру ми з нею також, після тієї першої розмови, не говорили — це також була заборонена тема, та й не цікавило це мене. Я від Іри навіки віддалився, тобто викреслив її зі своєї душі, хоча, як доводить цей скрипт, далеко не остаточно. Інколи мені буває її жаль. Галина їздила й на похорон моєї матері, була тим щиро запечалена, при її труні навіть плакала. Потім, коли поверталися разом до Києва, вона висловилася про мою матір із повним пошанівком:
— До матері твоєї не маю нічого, — сказала, — була то достойна жінка. А от до батька…
— Осуджуєш, що забув про тебе? — спитав я. — Але він був зв’язаний словом.
— Що таке слово? — прорекла печально Галина. — Звук! Сказав — і нема! Треба думати про людину, а не про слова. Людина вартніша будь-яких слів.
І тут мене щось ніби вкололо, я спробував поставити себе на батькове місце й визнав: учинив би так само, як він. Але мала рацію й Галина: чи подумав батько про незахищену дитячу душу, яка потребує батька справжнього, а не підставного? Але мені хотілося реабілітувати батька в Галиній душі.
— Бачиш, ви виїхали з Житомира відразу по війні, а він тоді був у важкому стані. До речі, якого року виїхали?
Треба було те знати, бо тут у мене також не все зв’язувалося. Іра казала, що виїхали тоді, коли в школу вона не ходила, але шість років мала б сорок п’ятого, а батько додому з війни щойно повернувся. Тимчасом я точно пам’ятаю, що Калиновська нас навідувала при батькові. Та й історія її зустрічей із батьком у парку мала б бути пізніше.
— Ми виїхали п’ятдесят другого року, — сказала Галина. — А він і справді був у важкому стані?
П’ятдесят другого Ірі мало бути не шість, а тринадцять років, отже, школу в Житомирі вона відвідувала — ще одна її фантазія; очевидно, Іра, природою своєю, не могла не містифікувати. Зрештою, зустрічі в парку і справді могли бути давніше, але не в шість років.
— Так, Галю, — м’яко сказав я, — він дуже хворів.
— Хіба що, мовила задумливо. — Тоді йому було не до мене. А я так довго жила з цією уразою!
— Чому ж жила з уразою, коли про батька нічого не знала і тільки дорослою довідалася, що він загинув на війні?
— Тому, що в нашій родині все було засновано на брехні, — сказала сумно. — На денці душі я знала, що мій батько живий, бо чого б тоді про нього не говорили? А коли мати призналася, що загинув на війні, то чого було мовчати раніше?
О, вона вміла мислити, моя сестра, і тут мусив признати: ми і справді частково однієї крові. Але мала кров і іншу — ось чому сказала, що дане людиною слово, отже, й клятва, тільки порожній звук, сказав і нема його. Цілком так само мислила і її сестричка, яка дала мені клятву на вірність, але миттю забула її, щойно автобус покинув житомирські межі. Бо слово — порожній звук; вона ж думала не про мене, а про залишених удома: сина і свого скривілого Фізкультурника. Отже, про людей, а не про слово. Я ж до слова, так само й батько мій, ставився цілком інакше, бо переступити того порога не міг.
Але розумів, що це тільки часткове витлумачення кросвордової позиції, якої ніяк не розгадати. Мало тут бути щось інше, але тоді і згодом ні до чого не міг додуматися — такі речі просто не вкладалися мені в голові.
Однак тепер, коли розклав перед собою, як карти, всі факти і наново їх пережив, мені здається, що таки розгадав ту загадку, хоч, можливо, також гіпотетично. Не раз згадував, навіть підкреслював це слово, що Іра була мстива. Отож чи не став я жертвою її помсти за батька: адже батько мій уже не жив, а саме через нього в її родині палало пекло. Що пекло справді було, сумнівів немає, адже й Галина, жінка рівної і стоїчної вдачі, добра природою своєю, у чому не раз мав змогу переконатися, від своєї родини відчахнулася, гадаю, що не тільки Коля був тут причиною, хоч і Коля доклав свого, може, й не одного камінця. Але чужа душа — завжди зачинена печера; певна річ, що й вона не все оповіла мені, хоч ми ніби й брат і сестра, — "ніби", бо не виростали разом, а зійшлися випадково; так само й Ірин образ у її поданні міг бути утрований, а може, спрощений. Одне напевно: пекло було, бо обидві про те говорили, була й брехня, бо також говорили про те обидві, і вони всі в тому вогні палилися, а брехня чи ж не дрова для розпалювання пекельного вогню?
Отже, розкладемо на складники мій силогізм: уся історія мого з Ірою кохання була тонко замисленою і блискуче виконаною помстою мені. Хочете доказів, панове невидимі судді? Будь ласка, радо їх вам подаю, а ви й самі знаєте, що все злозамислене — злочин.
Іра вперто до мене підбиралася, довідавшись у якийсь спосіб, хто я такий. Але довго був для неї недоступний, отже, маючи фантазійну вдачу, уявила мене в образі рицаря в риштунках, зняти які з мене і стало її пристрастю. Це факт, якого не побоялася зголосити в одному з листів. Отже, їй треба було дочекатися того моменту, коли риштунки зніму і стану беззахисний, — тоді й загнала в мене свого ножа. Ось чому, панове невидимі судді, без вагання й відразу віддалася мені й максимально наблизила мене до себе, інакше риштунків не знімеш. Знайшла й найуразливіше місце: вірність проказаному слову — це звірила на першій вимушеній для мене клятві не бути ревнивим. Я ж по-дурному оголився, сам подавши пропозицію на таємний шлюб. І тут вона зрозуміла, панове невидимі судді, що очікуваний золотий момент настав: я був безпечний, злагіднілий, розчулений, тож її ніж легко ввійшов у моє незахищене єство. Думка про те, що Іра торжествувала, від’їжджаючи із Житомира, у цій схемі цілком підставна. Я ж бо й справді не міг порушити даного слова й навіки залишився одинаком. І це не тому, що продовжував її любити, — любов давно минула, а через те, що Слово для мене не порожній звук, а форма закону, бо "мова вуст людських — глибока вода", як сказано у Приповістях, і слово стає тілом, за євангелістом Іваном, коли воно повне правди. Я ж витворив Слово, повне правди, тобто сказане від щирого серця, а не облудно, отже, воно і ствердло в мені, тобто вчинилося Хрестом. А ствердле Слово ніколи не порушується, бо це значить порушити основи душі. Ось воно, найслабше із слабких і найсильніше із сильних місце мого батька, а від нього й моє. І вона, та помстителька, точно й старанно те вирахувала, перш ніж загнати в мене меча своєї помсти. Чи дало це їй радість, і чи заспокоїло бентежну душу? Радість напевне дало, але лиху, а це значить, що душу навряд чи заспокоїло, бо впустила в неї ще одну скверну, а скверна душі не гоїть. Душу гоїть справжня і неблазенна любов, а не любов зраджена, зокрема і в ім’я помсти. Ось чому, панове невидимі судді, не закликаю вас її засудити, бо мені цю жінку жаль. Признаюся вам, не раз хотілося одягти білого костюма й солом’яного бриля, взяти в руку гілку з трьома листками на кінці, прийти до її дому — адресу неважко було довідатися, — і постукати, щоб принести не собі, а їй мир. Але того я так і не вчинив, бо не був певний, що вона правильно потрактує мій прихід. Тому чиню цей акт подумки хоч би цим скриптом. Чи почує вона оце моє Слово, не відаю, боюся, що ні. Адже мимовільним насадником скверни в її душі був усе-таки я.
Літо 2000 року
P. S. Завершив свого скрипта, і, здається, до нього годі щось додати, коли ж сталася ще одна мала подія. Десь за тиждень по завершенні писання. Їхав трамваєм, і біля мене сидів чоловік пенсійного віку, який читав інформаційну газету "РІО", що в Києві розсилають безкоштовно, — таку й мені кладуть до скриньки. Я скосив очі і раптом побачив на вміщеному там фото знайоме обличчя. Заголовок вістив: "На численні прохання приймає відома знахарка і цілителька", а червоними літерами додано: І Р И Н А. Це мене здивувало й заінтригувало, отож повернувшись додому, вийняв із поштової скриньки газету і вже в ліфті переглянув оголошення. Сумнівів бути не могло: з фото дивилося на мене таки Ірине обличчя, одну руку піднесла вгору, у другій був хрест із розп’яттям, на рівні грудей — дві ікони, обрамлені рушниками, — Богородиці та Ісуса Христа. По тому йшли свідчення зцілених; якась Світлана Василенко писала про те, як позбулася розсіяного склерозу з допомогою молитов і, як вона пише, стародавніх замовлянь. Більше в ліфті я прочитати не встиг, отже, закінчив читання вже вдома. Друга зцілена оповіла історію про те, що вельми сварилася з чоловіком, а в городі своєму знаходила "всіляку гидоту, то яйця, то шерсть собачу, то кістки". Ірина визнала це за вроки від заздрощів і навчила пацієнтку, на прізвище Ніна Сердюкова, "як забити осикові кілочки і що говорити", купила пацієнтка і спеціально замовленого амулета. В кінці урочисто подається, що "в родину нашу повернувся мир і спокій, діти не хворіють". Третій лист — від родини Буничів, Павла та Олі, які зробилися пияками, — Ірина звеліла їм місяць замовляти воду й пити, в такий спосіб від пияцтва вони й звільнилися. До цієї реклами додано репертуара чи спеціалізацію "відомої знахарки та цілительки". Отже, відвідувачі на "унікальних зустрічах" можуть довідатися, як звільнитися "від тяжких, що роками мучили, захворювань, відновити розумову й фізичну працездатність, статеву активність, назавжди збавитися уроків, пристріту, чарів та проклять". Закликали приходити тих, кого турбують, знову цитую: "невпевненість у завтрашньому дні, тривоги і страхи, горе, нудьга і небажання жити, ревнощі й утома душі, холодність і ворожнеча оточення, самотність і сімейні проблеми, невдачі в любові, невлаштованість". Цей пункт мене вельми зацікавив, особливо те, що Ірина лікувала ревнощі й невдачі в любові. Далі йшло жирним шрифтом: "Початок о 9.00. Вхід безплатний", отже, щоб увійти до приймальні, грошей платити не треба. Але в кінці подано й ціну за прийняття — 40 гривень. Що ж, немало, коли зважити, що моя пенсія становить 74 гривні, зате безплатний вхід до приймальні відомої знахарки та цілительки мав відвідувачів утішати й приваблювати. Далі Ірину подано як "спеціаліста в галузі народної і нетрадиційної медицини", а ще "народного цілителя", вона має атестаційний експертний висновок УАНМ (очевидно, Української асоціації народної медицини) і спеціального дозвола Міністерства охорони здоров’я України, проводить не лише індивідуальні, а й колективні прийняття, діє ж методом біоенергоінформації, опанувала й опосередковані форми впливу, "здатні оживити через підсвідому сферу матрицю норми пам’яті" — гарно сказано, правда? Я навіть подумав, чи мій скрипт не є результатом такого опосередкованого впливу її на мене? І, нарешті, завершальна фраза: "Зазначений вплив концентрується на організмі в цілому, що дозволяє запустити фармакологічну систему людини. У відповідь на словесно-енергетичний вплив, який несе енергетичні імпульси, організм сам починає боротися із хворобами". Подано номер ліцензії Мінздоров’я й обіцяно "реалізацію методичних посібників, фотографій та оберегів".
Перша моя реакція на прочитане була приблизно така, як у ксьондза з відомого вірша-анекдоту Степана Руданського. Коротко його переоповім для непросвічених. До ксьондза прийшла баба, яка не мала з чого жити. Жартома священик порадив їй стати знахаркою. Баба пішла, а він про неї забув. Минули роки, у ксьондза в горлі виросла якась гуля, яка його душила, — лікарі виявилися безпорадні, отож друзі порекомендували йому звернутися до відомої знахарки. Та прийшла і почала робити замовляння. І тут ксьондз, на свій подив, признав у знахарці бабу, якій сам радив стати цілителькою. "А, це ти, зозуле?" — вигукнув він і так зареготав, що в горлі йому трісла гуля.
Я теж зареготав, подібно до ксьондза, і мені здалося, що й у моєму горлі, чи точніше в душі, чи в нутрі, також трісла якась гуля.
Отакі дивовижні речі. Не втерпів і потелефонував Галині, але нічим її не здивував, про діяльність сестри відала.
— Що ж ти хочеш, — сказала розважно. — Треба ж якось жити. А в неї і той її нахлібник чоловік, і син, який не може ніяк улаштуватися на роботу, а ще й невістка та внук. Тут і не до такого додумаєшся. — Галина зробила паузу. — А може, вона щось і вміє, — сказала, — бо завжди була в нас фантазерка. Крім того, і ти її в наших розмовах називав не раз відьмочкою.
Називала так себе вона й сама, я про це згадав у розмові з Галиною лише раз, але в її уяві це означення розмножилося. Воїстину, як казали давні римляни: "Quae volumum, id libenter credimus", що значить: "Охоче віримо в те, чого прагнемо". Але від Галининих слів мені невідь-чому стало сумно. Може, тому, що ми, а особливо жінки, живемо в цьому світі не так, як хочемо, а як можемо?
І я спокійно подер ретельно вирізане перед цим із газети оголошення на дрібненькі шматочки. Зрештою, не скрипта свого подер, а тільки оголошення, зміст якого ретельно переписав. А це значить, що я до цілительки, на відміну від згаданого ксьондза, не піду — моя "гуля" тріснула вже перед цим без її допомоги.
1 Богів вигадав передусім страх (лат.).
2 Закохані — божевільні (лат.).
3 "З історії України" (пол.).
4 Невідому землю (лат.).