Десь ударив дзвін. Заколивалося наповнене міддю повітря, і він опритомнів. Проте відчував отупіння. Щось одноманітне й жорстоке сиділо в його мозкові. Стиснув скроні. Перед ним знову застрибали тіні ченців. Вони танцювали, п’яно погукуючи, — там, на стіні, творилась вакханалія. Ченці підіймали вгору писки з надмірно витягнутими губами і горлали незрозумілі заклинання, спів їхній був радше ревом — ченці танцювали. І здалося Григорієві, що це танок смерті, забутий, поганський танок, який танцювали його прадіди. Може, тому Григорій притулив руки до обличчя, як учив його в дитинстві дід, схилився й випростався.
— Білий Боже, — покликав він. — Білий Боже!
І бог Білун прийшов. Був це старий, білий як сніг дід, великого зросту, з мудрими очима, був це дуже приємний дідусяк, котрий усміхнувся Григорієві тепло й зичливо.
— Ну що, синку, — спитав він, — вирішив згадати старовину? Мене вже ніхто не кличе з тутешнього світу, — я забутий бог!
— Ти Білий Бог, — сказав Григорій. — Ти мусиш знати істину.
— Моє друге ім’я, — сказав Білун, — Вічна Сподіванка.
— Я тебе хочу запитатися, — сказав Григорій.
— Питай, сину, — відповів Білий Бог.
— Чи є істина в добропорядності? — спитав Григорій.
— Коли ти цього хочеш, — відповів Білий Бог.
— Що робиться з тими, хто позбавлений чеснот?
— Нічого, — відповів Білий Бог. — Хіба що їх карає часом мирський суд.
— А інша сила? — спитав Григорій. — Сила хреста?
— Сила хреста — це те, що хочеться самим людям. Боги можуть тільки бути порадниками.
— Значить, всьому ціна невисока?
— Висока, — відповів Білий Бог. — Ціна визначається висотою любові.
— А в чому розрада?
— В моєму другому імені, — відказав Білун. — Я вже назвав його тобі — Вічна Сподіванка.
14
Григорій прокинувся мокрий від поту. Знав, що розмова та — тільки сон, але зараз, коли зазирало в його келію сонце, це вже не займало його. Він розширив очі і наче вперше подивився на стіну і стелю, по яких розкинулася його чудна картина. Дивився на все здивовано і неймовірно — робота була закінчена. Малювання грало в ранковому світлі відчайною грою барв і тонів, і він, вдивляючись у нього, раптом побачив, що всі ті мальовані люди починають оживати. Вони невдоволено заворушилися і про щось голосно засперечалися. Позирали в його бік роздратовано й розлючено, і він аж до стіни притиснувся. Так, він уже зрозумів, що сталося. Звідтіля, із стіни, з глибини ранку, котрий уже зачинався, на нього раптом рушив похід розлютованих людей, з якими довгі роки ділив хліб-сіль. Вони збилися в монолітну стіну й рушили на нього як вороги, в них фанатично заблищали очі, а в руках у кожного залізяки й ножі, якими хочуть збити із стін те, чому віддав він свій останній вогонь. На чолі того походу йшов архімандрит, його колишній приятель, а зараз тяжкий ворог. У нього горіли очі, і був він запалений ненавистю ще більше за інших. Вони йшли на нього грізно й неухильно, торкаючись один одного плечима, і він заплющився, щоб знайти укриття хоч так.
1973 р.