Вони завмерли в сутінку; над головами блимало мале віконце, затягнуте воловим пухирем, сніг стукотів об той пухир, і наче далекі тимпани били; у відчинені двері завіювалися снігові косми, буцім хотіла дістати їх Заметільниця й тут; світлів, аж палав за їхніми спинами шестикутний прочіл. На віях цих застиглих людей повільно розтавав сніг, стікав до щік, і здавалося, всі заплакали отут у дивний спосіб. Грубник Самійло подивився на ігумена, наче щось хотів сказати, і той не витримав широкого, запитального погляду. Кивнув і натужно розтулив вуста:
— Починайте!
Вітер знову закинув у келію сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря, і той озирнувся.
— Коли буде так мести, — сказав недоречно, — то завтра світу не побачимо...
Двійко лопат м'яко увійшло в грунт, пробивши замерзлу шкірку, і обережно відклали набік по купці землі.
Вони лежали на розстеленій мішковині, ніби спали — трійко молочно-ясних дітей: двоє меншеньких і один старший. Заплющили очка, і лиця їхні були наче з білого каменю точені. Грубник Самійло стояв біля них навколішках і змітав долонею з чисто-білих їхніх сорочечок темні зерна землі.
— Отакими, отче ігумене, я і знайшов їх, — сказав він глухо. — Кров їхня так світилася на снігові... лежали вони, мов янголенята.
Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сіре рядно, вдарив удруге й утретє. Тоді обернувся до Іллі, лице його було запорошене, земля прилипла до бороди та брів, а очі дико й божевільне спалахнули. І підігнулися коліна в Іллі Торського, ігумена Густинського монастиря, вклякнув він поруч із грубником Самійлом. Решта ченців незграбно бухнула на коліна й собі.
— Помолимося за їхні душі! — сказав Ілля. Схилили голови. Заметільниця зібралася на силі й знову жбурнула до них довгого сніжаного хвоста, сніг ліг на зігнуті спини й голови, і тільки воротар озирнувся й ошкірив до того вихору по-блазенському кривого рота.
Ілля Торський уже стояв. Обличчя його було ділове.
— Зробиш їм, Самійле, труни, — сказав якомога тепліше й раптом поклав на грубникове плече білу, викохану руку. — 3 мореного дерева, Самійле, і пофарбуєш золотом.
Над головою знову застукала у воловий пухир Заметільниця — затахкотіли далекі тимпани, немовби вибиралось у похід велике військо. Спереду йшли литавристи, сурмач, баба-віщунка і співак, а позаду, ніби мак цвів, — лицарство запорозьке. Вигравав на білому коні на чолі того лицарства чорновусий полковник, дуже схожий на Іллю Торського, — Ілля впізнав його відразу. Адже обличчя оте також було виточене з білого каменю і такі широкі, такі чорні були в того козака очі! Тріпотіла на його плечах одежа, і він сам на буряково-бузковому тлі наче кликав кудись, махаючи рукою. Йшло по бузковій дорозі незчисленне військо, і в такт кроку їхнього вигравав і бив холодний і сухий тимпан.
— Я, брати, — заговорив тихо Ілля Торський, — їздив до Києва, а звідтіля подався до його ясновельможності. Гроші на церкву я, братове, привіз, і, як зійде сніг, ми закличемо до себе майстрів. Замовимо кам'яні раки й покладемо цих дітей під олтарем. Можете придивитися до них пильніше, брати мої, — їхньому духові варто молитися...
Він замовк, а ченці подивилися на дітей. Лежали на чорній землі, ясно-білі й чисті. Бліде сяйво точилось із облич, рівне, погідне й прозоре.
— Варто було б нобілітувати їх у святі, — хрипко озвався із кутка отець Гервазій.
— Їх уже нобілітовано, — гаряче озвався Ілля й кинув рукою. — Це кров волаюча, кров, про яку не повинні забувати люди!
Зирнув на сліпуче-білий прочіл і побачив там далеко, на срібно-білому тлі, три снігові баби, котрі вийшли за село й зорили червоними очима. Батько стояв на порожній дорозі, ніби з паперу вирізаний. Хитався й розчинявся, блідий і вицвілий, у білому кожусі і з білим кийком. Дивився й похитував головою. Тоді Ілля Торський знову вдарив поклона до землі...
Діти лежали у світло-сірому сутінку і світилися. П'ятеро чорних, великих людей стояло перед ними навколішках, погідно зносячи п'ятірні й кладучи собі на груди хреста. Вони приплющилися, ці п'ятеро, і ледве-ледь ворушили вустами. Кожен із них мав на що поскаржитись і мав чого просити, адже всі були на цій землі й тлінні, і грішні.
ШВЕЦЬ
І в хаті холодно, й на душі холодно. Він подумав: "Кінчилися шпильки, а березові чурбанці вийшли". А ще він подумав: надворі йде дощик, маленький, кульгавенький та холодний. Через це і в душі йому холодно; зирнув — на лаві повсідалися всі дев'ятеро його душ, між них і Марійка — п'ятилітка, яку найдужче він любив, а в кутку на стіні подрімує собі святий Микола.
Швець дивиться на них усіх крізь напівприплющені повіки, він вимірює подумки шлях до лісу, бо до лісу таки треба йти. Зрубає березу, хай і потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, — будуть йому чурбанці, та й хату обігріє трохи, щоб ці його дев'ятеро душ не мерзли й не подрімував так сторожко Микола. Швець одягає свитину, вона чавить йому утлі плечі, йому аж дихати важко. "Чи це парко в хаті?" — думає він, забувши, що діти цокотять на лаві зубами, — виходить, затикаючи за пасок сокиру.
На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик — кричало дев'ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: "Піди врубай березу!" "Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось і йду рубати цю березу".
Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в голові думки. Він зважив: не треба над цим застановлятися; онде ліс, треба вийняти сокиру — білі віти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; білі тіні, тужливий спогад про далеке марево; воно — таки пляма, холоднувато-біла, як і ці віти.
Тоді він вийняв сокиру і вдарив. І на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. "Ну, хай, бо все одно почав", — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона. Підважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гілки зашаруділи над ним, наче засичала гадюка, але він не обернувся.
Отоді й вийшов з лісу злий дух. Зрештою, швець не розібрав до ладу, чи був то злий дух, чи лісник, але той усівся йому на березу, і швець упрів, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали — швець тягнув, а лісник їхав на березі.
— Ну от, ти зрубав її, — сказав лісник, — то як будемо розщитуватися?
— Береза сухостійна, — сказав швець, — і не вчинив я злочину.
— Ти її все-таки даремно зрубав, — відповів лісник. Тоді швець уже зовсім розсердився.
— Гей, пане, — сердито скрикнув він, — мені й так важко нести, а пан сів верхи, щоб я його тягнув?
Лісник засміявся.
— Хочеш, щоб я засадив тебе?
Швець тягнув дерево, аж піт вибивався йому на лобі й під пахвами, він майже не зрозумів, що сказав йому лісничий — отой, бачте, пан, що розсівся на березі.
— Куди це засадите? — повернувсь у пісниковий бік.
— А в буцегарню, — спокійно сказав лісник. — Хіба не знаєш за що, хе-хе?
— А мої дев'ятеро душ? — не стерпів, щоб не розсердитися швець. — Ви їх мені годуватимете?
— Мені яке діло? — позіхнув лісник. — Моє діло засадити тебе, а ти вже сам думай про свої душі.
Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
— Ви чогось хочете від мене, — сказав по мовчанці швець. — Чого?
— Хе-хе, — не дуже голосно засміявся лісник. — Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу підписав.
Швець спинився. Дощик сипав на них, і чи від нього, чи від поту він зовсім змокрів. Навіть у ногах було мокро.
— На себе? — спитав, повертаючись упівбока до лісника.
— Хе, — лісник уже пихкав люлькою, — чому на себе? І на ті дев'ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.
Швець удруге завдав собі на спину дерево, лісник навіть пособив, а тоді знову скочив на березу.
— Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! — згукнув швець, але потяг.
— А я від тебе відповіді чекаю!
Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже містечко з'явилося, вже й люди виднілися, а береза стала важка, як каменюка. Тоді швець зупинився. Піт цебенів йому поза вуха й на очі, але він все-таки дивився на того лісника: сіре одутле обличчя, сірі одутлі очі, сіра роздута одежа, а замість чобіт...
Він здригнувся й відвів очі — цього він сподівався й не сподівався. "Таки злий дух", — подумав сумовито, але спокійно.
Лісник засовав ратицями, його била нетерплячка.
— Дуже ти гарячий, — буркнув швець, роздивляючись його пильніше. — Але хай буде по-твоєму!
(Продовження на наступній сторінці)