— Достойні речі достойно винагороджуються, — буркнув Ходачківський.
Пан Твардовський давно шаландався волинськими шляхами. В кишенях у нього гуляв вітер, але то не завдавало турбот панові: мав-бо кебету в голові і завше вмів це доказати.
Він виїхав від Ходачківського задоволений. У кишені побрязкувало кілька талярів, і Твардовський усміхнувся куточком рота. Позаду теліпався на охлялій, майже сліпій клячі слуга, і Твардовський задоволене подумав, що вони можуть пропити свої таляри у Звягелі. Його кінь був теж абиякий, хоч ронди й мали срібне цяткування. Але вже сколупалися й поламалися, і пан Твардовський оце тепер, задоволене їдучи по дорозі, подумав і про нові ронди, й про коня. Одежа в нього також не раз латалася, але дружина робила це вправно — пан Твардовський міг носити голову гордо. Він іще вб'ється в колодочки і покаже цьому нікчемному панству, яка сила таїться в його мізерному тілі.
Поки що мусив волочитися зі слугою дорогами — той приріс до нього, як реп'ях до собачого хвоста, мав виживляти і його; вони об'їжджали свій звичний шлях від пана до пана, де Твардовського все-таки гощено, хай і без пошанівку. Зате привозив часом гостинці й своїй жінці, що влаштувалася в панів Грунських господинею і могла прогодувати й десять таких, як її чоловік. Але пан Твардовський мав свій гонор, він не здолів би витримати підніжкового становища і ладен був міряти курні шляхи, доки носить його старий кінь. Коня й справді треба було міняти, не так його, як оту служкову сліпу й обідрану шкапу, з-за якої супроти них найбільше скалять зуби.
Зараз Твардовський їхав до пана Долинського. Вони вступлять у те змагання, думав Твардовський, а він погріє руки. Річ віри гідна: не треба лише втягати в те можновладних…
Був задоволений із своєї вдачі, його дрібне лице спогідніло, і це а чи його задума приспали його бачність — біля вуха раптом просвистіла стріла, і пан Твардовський перелякано спинив коня. Друга стріла зачепила його за рукав — притьма скотивсь у дорожній порок. Його слуга зробив те саме, і їх миттю обскочили вусаті обличчя.
— О пане Твардовський! — зареготав провідник розбишак. — А я гадав, натрапили на великого пана!
— Любите, пане Ясинський, жартувати! — обурено сказав Твардовський, все ще не встаючи з куряви.
— Вставай, пане! — реготав Ясинський. — Будь певний, такому вельможцеві не вчинимо лиха.
— Ще б пак! — криво всміхнувся Твардовський, встаючи й обтрушуючися. — Зрештою, я і їхав, щоб зустрітися з вами...
Розбійники ошкірили зуби, і Твардовський сумно подумав, що всюди, куди не втрапляє, блищать проти нього оці ошкірені зуби.
— Але я й справді розшуковую вас, пане Ясинський!
— То ходімо з дороги, — весело сказав Ясинський. — Гадаю, пане, не відмовитеся й пообідати з нами.
Слуга Твардовського стояв за спиною свого володаря й дурнувато, але радісно всміхався. Твардовський теж відчув, що в його животі заграли сурми.
— О, так! — сказав він. — Від гостинності ясного пана я не посмію відмовитися.
Розбійники зареготали, а Твардовський поліз на коня. Зірвався, стрибнув удруге і, опинившись у сідлі, полегшено зітхнув.
Вони в'їхали в ліс. Розбишак було п'ятеро, і Твардовський зазначив мимохідь, що п'ятого він не знає, певне, прибився недавно. Ясинський їхав попереду, в нього була широка сідниця, а вгодована шия морщилася сальними набрезками. Врешті, Ясинський мав і свою маєтність, хоч про його розбійництво знали всі. Але тримав носа до вітру — маєтності його не чіпано зі страху: пан Твардовський подумав про це не без заздрості.
Шуміли високі сосни, наче там, угорі, велася таємна розмова неба з землею. Зілля плутало ноги коням, навколо все більше сутеніло. Ліс дихав вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Між сосон почали замішуватися дуби, аж доки не втрапили вони в густий недобір: чувся тріск ломаччя під копитами, густе дихання коней і людей. Їхали довго, і Твардовський обмислював, як сховати оті кілька своїх талярів. Плівся у хвості розбійницького під'їзду, позаду ще шаландалася шкапа слуги, і цей момент треба було використати. Один по одному повпускав таляри в чоботи, а коли зник останній, полегшено зітхнув і гукнув до Ясинського фальцетом:
— То чи довго ще їхатимемо?
Ясинський повернув до нього засмагле обличчя й показав зуби:
— Більше протрусишся, пане, більше з'їси!
Звіддалік потягло димом і добре знайомим запахом смажені. Слуга вдихав його на повні груди і аж зітхав млосно.
— Гей, хло! — суворо повернувся до нього Твардовський. — Тут не впиватися!
— Чи ж я не знаю? — невдоволено протяг слуга. — А де?
— Де, де! — Твардовський сплюнув. — Мусиш уже тямити!..
Обличчя в слуги стало печальне.
— Вже, пане, приступає до мене, — сказав він тужно. — Вже я, пане, сам не свій! Вже навіть покинути вас годен!
Твардовський зирнув на нього гостро, і слуга понурився.
—Ти мені, хло, диви! — процідив Твардовський крізь зуби...
На галяві горіло вогнище, слуги смажили сарну. Розбійники весело стрибнули з коней, лише Твардовський та його слуга непорушно стовбичили верхи.
— О, наші гості поклону чекають! — зареготав Ясинський. — Злазьте, ваші вельможності!
— Може б, ми перемовилися з паном, — сказав сухо Твардовський, — і ми б собі поїхали!
— Так дуже поспішаєш, пане? — подивився зизом Ясинський.
— Дуже! — сказав пан Твардовський. — Маю за день утрапити до Звягеля.
— Що у Звягелі?
— Ярмарок.
— Ну?
— А на ярмарку буде Гозьський.
— Хо-хо! — проквоктав задоволено Ясинський і вдарив батогом по халяві. — Звістка добра, пане Твардовський, — він блиснув сліпучими зубами. — І, як відомо панові, я не звик не віддячувати за добрі звістки. Злазь!
Слуга вже зіскочив з коня й пішов до вогнища. Розбійники відрізали від туші кавалки печені. Твардовський зітхнув і покірно сповз з коня, — в животі в нього голосно грали сурми.
Перед воротами князя Долинського вони зупинилися передвечір.
— Ага, — закричав Долинський, — саме вас, пане Твардовський, я й очікую! В цій господі ніхто не може зіграти зі мною в шахи!
Твардовський був звісний мастак до шахів, зрештою, як і князь.
— Радий вітати вельможного пана в моїй господі! — кричав Долинський, і Твардовський добродушно не зважив на насмішку. Кинув повіддя слузі, і то був величний рух.
— Можна вмерти з нудьги, — голосно балакав князь. — Ті ляшки, що ваша милість рекомендував, цілковиті нікчеми. Я їх порозганяв, прошу пана, бо вони тільки й уміють жерти, пити і до чужих жінок око ставити.
— Це новочасний звичай, — ввічливо сказав Твардовський. — В кожного мостивого пана тепер цілі зграї ляшків.
— А чхати я хотів на ці звичаї! — вигукнув Долинський. — Теперечки і справді все міняється. Не встигнеш сісти до столу, як лізе туди ж таки слуга. Це вже псування звичаїв, пане Твардовський! Не встигнеш з господи вийти, а той кіт на підборах до твоєї жінки моститься.
— Але пан Долинський давній удівець! — Твардовський відчував задоволення: князь був у доброму гуморі, коли лаяв нові звичаї.
— Це я до прикладу, пане... А де це вельможного так довго носило? Мав до вас діло...
Твардовський умів приїжджати вчасно: слуги накривали столи. Цього разу в Долинського гостей не було, і Твардовський задоволено це відзначив.
— Німчика я теж спровадив, — сказав князь, усідаючись до столу й дивлячись на Твардовського із властивим собі презирством та насмішкою. Але Твардовський, коли треба, не мав почуття гумору, його обличчя лишалося поважне. — Німчик виявився надто розумний для мене. Тобто говорив такі мудрі речі, що я майже нічого в тому не тямив! — Долинський зареготав. — Що чувати у світі, пане Твардовський?
Слуги заставляли стіл м'ясивом та кашами. Твардовський не поспішав відповідати. Взяв шматок волятини і відкусив добрячий клапоть. За спиною стояв його слуга й ковтав слину. Твардовський повагом набрав м'яса у мису й сунув слузі. Той кинувсь у куток, і звідтіля почулося голосне чавкання.
— Я вже давно нікуди не виїжджав, — сказав князь. — Все ці клопоти, кат би їх погриз, все клопоти! А треба було б розігріти кров! Пам'ятаєте, пане Твардовський, що сталось у дворі Ганицьких? — Долинський зареготав. — Кого це там підстрелили?
— Кількох слуг, ваша милосте, — відповів Твардовський. — А що Меланка?
Питання було недоречне: пан Долинський побагровів. Нахилився через стіл до Твардовського і сказав злісно:
— То не Меланка, а вирвикорінь. Треба було б, щоб разом з нею згоріли і ви, пане Твардовський!
— Ваша милість забажали жінку гарячої крові! — незворушно відказав Твардовський, обсмоктуючи каплуняче стегно. — Я вам і вистарав її...
Князь зирнув на Твардовського, і його вуста покраяла всмішка.
— А ви, пане Твардовський, чи не закладаєте з чортом? Кажуть, з вас немалий чарівник?
— З мене ніякий чарівник, бо я добрий християнин, — серйозно сказав Твардовський. — Звісно, коли казати про кебету...
(Продовження на наступній сторінці)