— Неонілу? — спитала за його спиною Галя. — О, вона часто прибігає до мене. Часом і про тебе пита. Колись ви малими дружили.
— Яка її доля?
— Їй не пощастило вийти заміж, — сповістила Галя. — Олександра Панасівна згризла їй голову. Я, каже, маю обридження до чоловіків... У жінок, знаєш, буває таке...
3
Він прокинувся від шуму дощу. Вікно було розчинене, і в просвіті видно стало тугі струмки води. Великої сили грім струснув повітря, десь віддалік дзюристо лилась із ринви вода. В глибині дому розмовляли, і Хлопець зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажі із темними рядами книжок — буйна веселість раптом примусила його сісти. Простяг руку й витяг перший-ліпший томик. Сторінки були жовті й пахли порохом, водяні струмені за вікном теж були жовтуваті — просвічувалися сонцем. Хлопець поклав книжку на місце й скочив на підлогу. В голові легко пошумовувало від сну, після якого ще не отямився; він став, спершись долонями об підвіконня, і, наскільки міг, висунувся назовні. Дрібні краплі, розбиті на піддашші, зросили йому обличчя — просто перед ним, густо посмуговане золотистими нитками сліпого дощу, лежало велике вечірнє сонце. Небо грало багрянцем, а над річкою висіла сива хмара і завзято цвяхувала землю й воду. Захотілося Хлопцеві зістрибнути долі, як робив він це малим, щоб покупатися в іскристих патьоках, але теплий смуток зі смаком того посмугованого сонцем дощу вплив Хлопцеві в душу. Він побачив школу, а коло неї двір, в дворі стояла під парасолькою якась жінка. Було чудно, що не ховається в хату: Хлопцеві затремтіло легенько в грудях, здавалося, хоч була між ними велика відстань, зустрілися вони очима з тією жінкою і ніяк не могли їх розвести.
Хлопець пошукав у кишені люльку й закурив, випустивши сивасто-синій клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон — стояв і пускав у вікно сині хвилі. Дим пронизувався іскристими струменями, а постать у дворі Олександри Панасівни стояла й стояла.
Спустився на стільця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку він затис у кулаці, химерні думки закрутились у голові: все ще думав про золотистий дощ за вікном і про ту постать із парасолькою.
Хтось ішов коридором, і він поспішно звівся. Відчинилися двері: гарна повна жінка виросла в прочілі.
— Все куриш? — засміялася Галя. — В цьому домі так давно ніхто не курив.
— Гроза! — сказав Хлопець, усміхаючись. Галя присіла на канапку.
— Отак раптово зірвалася. Не чув, який був шалений вітер? У нас поламало стару сливу. Це ту, з якої ти колись був упав.
Хлопець напружив пам'ять. Багато позабував із того, що тут діялося, й повертав усе з натугою.
Мати поставила лікті на коліна, поклала на долоні підборіддя — дивилася на нього з прижмурцем.
— Такий смішний ти зробився. Оце дивлюся: ти й не ти. Хвиля на тобі твоя, а хвиля чужа.
— Це літа, — сказав він, набиваючи люльку. — Найсмішніше, що в мене щодо тебе таке ж враження.
— В тебе не повинно бути такого враження, — мовила мати, вигнувши брови.
— А то ж чому?
— У нас нічого не змінилося. Поглянь. Всі речі на своїх місцях.
Дивилася на нього із тим-таки прижмурцем, і це Хлопця трохи іритувало.
— І все-таки в мене таке враження, що й ці нерухомі речі побували на тій-таки каруселі.
— Це тобі від незвички, — сказала мати і встала. Підійшла до полиці, взяла книжку й рушила до виходу. В дверях розвернулася, і на її вустах заграла всмішка:
— Оксана зготувала вечерю. Виходь!
4
Вони сиділи за тим самим столом серед двору, на якому побачив він миску з падалицями. Зараз стіл був накритий ясно-білим обрусом — по білому полі було розкладено найліпші тарілки із їхнього столітнього сервізу; дивлячись на ті тарілки, хлопець відчув, як щось тенькнуло всередині. За столом уже сиділа мати, і він пішов просто до неї.
— Оксана зараз вийде, — сказала добродушно Галя, і її голос тут, на повітрі, став ще тихіший та м'якший. — Уяви собі, вона ніскілечки не здивувалася, коли я сповістила про твій приїзд.
— Чого вона мала б дивуватися?
— Ну, знаєш... — злегка обурилася Галя. — Все-таки ти рідний її брат!
— Піврідний, — виправив з легенькою усмішкою Хлопець. — Просто я не складаю в її житті ніякої вартості. Людина, спілкуючись із людиною, користується нею, інакше пропадає глузд у співжитті. Я ж для неї відрізана галузка.
Він казав це спокійно й без урази.
— Ну знаєш! — знову обурилася Галя. — Чи все можна міряти на вартість? Є речі глибоко сховані, і є почуття, яким не можна наліпити базарної ціни. Саме такими почуттями ви й повинні з'єднуватися.
На ганок у цей час вийшла Оксана, і вони замовкли. Дівчина несла таріль із відвареним рисом та м'ясом, носика вона при цьому легко задерла вгору, а губи трохи скривила.
— Добрий день! — кинула вона знехоча і поставила таріль на стіл. — Ще що подати, мамо?
Він не відповів на сестрине вітання, а тільки пильно її обдивлявсь. Дівчина була майже сформована, але краса, якою розцвіте вона на повну силу років через п'ять, ще була майже схована в ній. Хлопець відчув, однак, той сік і оту п'янку силу, що вже й зараз нуртували в цьому юному тілі, і легенький смуток пройняв його: ця істота була й справді чужа йому — не єднали з нею ні спогади, ні колишні сантименти. Зовсім незнайомий світ уздрів він у двох синіх кружальцях, які здивовано відповіли на його безцеремонне розглядання. Він побачив на дні тих кружалець холодне поле, вкрите снігом та кригою. Але побачив він там і інше: сніг той та крига вкривали не пустелю.
— Ну от! — сказав він, щоб обірвати незручну паузу. — Брат ми з тобою і сестра.
Оксана смикнула зневажливо плечиком, і погляд її провис десь над його головою.
— Подай-но, доню, ще хліба й чарки, — сказала Галя, їй стало теж сумно на це не зовсім приятельське знайомство її дітей.
— Вона норовиста, як лошиця, — додала, коли Оксана пішла.
— Дівчина цього дому, коли ти віриш у прабабину легенду.
Галя засміялася.
— А справді! Я теж була майже така. Але не можу збагнути, чим їй не сподобався ти?
"Тим, що вона не може зреагувати на мене як на хлопця, — подумав Хлопець. — Відвикла від домашніх чоловіків!"
Він узяв зі столу пляшку й обдивився зусібіч. Вино звалося "Троянда Закарпаття".
— Бабця перед смертю згадувала і про тебе. До речі, вона тебе не любила. Не могла вибачити мені, що я не послухалася її, коли до мене ходив той твій батечко.
— Його прізвище і справді було Пугач? Галя почервоніла. Дивлячись у ті очі, що так пильно зорили, наче читали її, не могла сказати неправди.
— Дівчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачні, — мовила вона обережно. — Вони часом забувають звичайні речі. Ах, краще ти мене про це не розпитуй!
— Ти не знала його прізвища?
— Ну от, таке скажеш! — роблено обурилася Галя. Вона зирнула на Хлопця, і вони раптом розсміялися.
З каштана упало кілька плодів, і в цей час знову з'явилася на порозі дівчина.
— Я розбила кілька чарок, ти не сердитимешся? — спитала вона, уникаючи дивитися на брата.
— Наші парадні чарки? — перелякалася Галя.
— Парадних я не брала, — наївно озвалася дівчина. — Хіба треба парадні?
"Вже починається", — подумала Галя і встала.
— Іди сідай, я сама принесу!
— Ну, що ти, мамо! — так само наївно озвалася Оксана, — Коди треба коняче парадних чарок, я зараз подам.
Вона війнула платтям і сховалась у сінях.
— Так уже любить розпекти мене! — сказала вся червова Галя.
Хлопець реготав.
— Це маленькі-маленькі химери, мамо, — сказав він. — Не зважай. Вона зараз наче в театрі, в якому є один глядач, ну а що це за гра одинцем?
— Я вже застара для гри! — Галя починала сердитись і на нього.
— Знаєш, чим ти чудова як мати? — сказав Хлопець, проїдаючи її поглядом. — Я ніколи не чув від тебе верескливого, бридкого крику, якого навчаються жінки, підстьобуючи своїх нащадків.
— Станеш батьком... — почала Галя, але в цей момент знову з'явилася дівчина. Несла на таці хліб і чарки й тримала піддертого носика.
— Алло, Оксано! — просто сказав Хлопець, — Дай-но мені, будь-ласка, склянку сирої вода. Я звик запивати їжу сирою водою.
Оксана аж здуміла від такого Хлопцевого випаду. Спинилася, аж рота розкрила, а очі її заметали іскри. Поставила хліб та чарки і церемонно поколивалася знову в дім.
— Ну, тепер начувайся! — сказала Галя. — Вона не терпить до себе наказового тону.
Але Хлопець уже налив собі й матері вина.
— Не ображайся, мамо, — сказав він тепло. — Здається мені, це гоструха, що й приборкував ще Шекспір. Я відіслав її, щоб випити першу чарку з тобою сам на сам. Зрештою, перш ніж з'явилася вона, був у тебе я.
— Ну, тобі стало мало мене, — сказала Галя, торкаючись чаркою об чарку його. — Дуже рано понесло тебе в світ. То що той свет, Хлопче?
— Він напрочуд однаковий, — сказав Хлопець, випивши чарку. — Але пізнати цю істину не дасться скоро. Принаймні мені...
(Продовження на наступній сторінці)