Хитнула у бік залитого сонцем стільця, і той стілець проявився перед зором чоловічка, як єдина ясно видима річ. Покірно рушив туди і сів просто в сонце, від чого новизна його одежі ще більше впадала в очі, а шкіра обличчя й рук пожовтіла ще більше.
– Отже, тебе відпустили, – сказала жінка.
– Та вже ж, – слухняно підхопив чоловік. – Мене, Вандо, звільнили як незаконно репресованого.
Вона якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, але обличчя залишалося так само сіре й непорушне.
– В мене с документ, – запоспішив чоловічок і почав мацати собі по кишенях. Вихопив портмоне і розхилив його, намагаючись вийняти тремтячими пальцями папір.
– Це я подивлюся пізніше, – холодно зауважила Ванда. – Чи знаєш ти, що я вже не твоя жінка?
Він мовчав. Схилив голову й дивився на залиті сонцем передки зовсім нових черевиків, що начебто плавали на пофарбованій у зелене підлозі. Здається, зчудувався на ту підлогу, але відразу звів голову.
– Ти вийшла заміж удруге? – спитав.
Ванда зніяковіла й відвела погляд.
– Ні, – сказала чи радше буркнула вона. – Ні!
З його обличчям на мить сталося диво, воно спалахнуло, ніби те сонце послало на нього жмут яснішого проміння, але відразу ж стало таке ж. як передоцім: пожовкле й трохи смутне.
– Виглядаєш як нова копійка, – незручно сказала Ванда. – Де це тебе так причепурили?
– Я там дещо заробив, – сказав тихо чоловічок. – Ну, й мені видали певну суму… А те, що ти не моя жінка…
– То що ти про це? – швидко перебила його Ванда.
Він стенув плечима і промовчав.
– Я мала право відмовитися від тебе і зробила так: думала про Мирославу, та й самій треба було жити. Зрештою, коли казати правду…
– Не сподівалася, що повернуся. – сказав він.
Вона звела в німому русі руки й опустила їх.
– Я сам не сподівався, що повернуся, – тихо сказав чоловічок.
– Маєш мене зневажати, – сказала жінка. – Бо чого сподіватися від тієї, що відступилася від тебе і зреклася? Ванда говорила голосно, дерев'яним голосом.
– А листи мої одержувала? – спитав чоловічок.
– Тільки кількоро, – смикнула вона плечем. – П'ять. І всі чомусь віршем.
Він почав червоніти на тому стільці, аж доки не запалав.
– Я тобі не відповідала на них з тієї ж таки причини, – сказала Ванда.
– Я здогадався, – шепнув чоловічок.
Ванда звела голову, вії їй тремтіли, а вуста нервово підтислися.
– Не знаю, чого до тебе прийшов, – заговорив чоловічок, зовсім не нітячись. – Знаю, що ти від мене відмовилася, здогадався, та й, здається, не можна було тобі інакше. Але людина, вийшовши у світ, має кудись податися. В кожного має бути хоч якась власна домівка, мені й виписуватися кудись треба було – не можна просто так. А я, сама знаєш, жодного іншого місця, де б міг зупинитися, не маю, ну, хоч би для того, щоб узяти паспорт.
– А твій брат?
– Нема вже мого брата, – ледве рухнув вустами чоловічок.
– А його жінка, твоя братова?
– Немає уже й братової. Дітей у них, сама знаєш, не було. А коли б і були…
– Виходить, я твоя єдина родичка? – так само незручно спитала Ванда.
– Ні. не єдина. Є ще й дочка. До речі, де вона?
– В школі.
– Вона ще вчиться в школі?
– Звичайно. Кінчає десятий клас. Хіба забув, скільки їй має бути років?
– Та ні, я пам’ятаю. Чи дозволиш мені з нею зустрітися?
– Про такі речі дозволу не питають, – сказала Ванда і випросталася на стільці.
– Минуло стільки часу, – сказав чоловічок, дивлячись на світлу пляму вікна.
– Я ішов оце по вулиці, дивився на річку, на греблю і все дивувався.
– Чому ж ти дивувався?
– Дивувався, яке все змінене, а водночас однакове. Дивувався, що таки довелося все знову побачити. Дивувався, що все це може ще існувати.
– Чудні речі кажеш, – буркнула Ванда.
– Може, й чудні, – сказав він. – Не маєш турбуватися, сама знаєш: я не нав'язливий. Досить тобі сказати слово.
– То куди підеш? – трохи гостро озвалася Ванда. – Сам сказав: ні кола в тебе, ні двора.
– Світ широкий, мовив він байдужо. – Кудись піду…
Ванда скривила вуста і знову почала оглядати залитого сонцем чоловічка з його недоладно новою одежею і занадто лискучими черевиками.
– Де твій папір про звільнення? – спитала раптом.
Він знову заметушився, лапаючи себе по кишенях, нарешті висмикнув портмоне, витяг напір і подав його Ванді.
Відвела папір від очей, як роблять далекозорі. Читала, а він тим часом міг оглянути кімнату. Все й досі плавало в тумані, але з того туману почала випрозорюватися одна річ і друга. Етажерка із різьбленими фігурками, стара шафа із пальмовим віттям і з придибашками. Старе фортепіано з відкинутою покришкою: можливо, перед його приходом Ванда награвала – клавіші були барви слонової кості. Збоку стояв стелаж із чорними шкіряними корінцями, на стінах фотокартки Вандиних батьків. Його погляд вихоплював з рожевого туману одне чи інше; зрештою, здригнувся: на стіні висів мальований портрет його самого. Давно-предавно забутий портрет, ніби й не він то був. Ванда знову якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, і він кинув очима на неї. Але жінка все ще читала папір, і знову випливло перед очі фортепіано, і йому раптом побачилося, як по жовтих, слонової кістки клавішах побігли білі, виплекані руки, і він змушений був рипнути зубами, адже мимоволі почав пригадувати й усе інше. І знову зволожіли очі. І це було так дивно, адже зовсім не час було розчулюватися. Покрутив головою, бо виглядав смішно зі своїм розчуленням – не мав права поки що піддаватися сентиментам; просто зайшов у цей дім і веде ділові переговори зі своєю колишньою дружиною. Ось зараз Ванда прочитає його напір (навіщо він їй?), і вони чемно погодять: коли є в неї змога, то він перебуде тут кілька днів, поки прилаштується; ще він хоче (аж дуже хоче!) побачити дочку, але чи матиме та дочка від того якусь радість, коли дівчина його зовсім не знає, та й він її – між ними довга часова прірва. Він спробував зосередитися, зібратися, повестися мужньо й невимушено, аж раптом відчув, що тиша, яка запанувала в кімнаті відтоді, як Ванда почала читати його папір, затяглася. Кинув очима й побачив: його колишня жінка дивиться на нього вже не так відчужено.
– Отже, тебе визнали невинуватим? – спитала вона з якимсь дивним тремом у голосі.
– Так виходить, – обізвався він. – А ти гадала інакше?
– Яке це має значення, що я гадала. Тут якось не зовсім зрозуміло написано.
Він дивився на власного портрета на стіні. Все те дивно йому було бачити такого незнайомого самого себе.
– Дивуєшся, що не зняли твого портрета? – почувся ніби віддалений Вандин голос. – Він хитнув, бо таки не міг відвести погляду.
– Це Мирослава так захотіла, – сказала. – Зрештою, вона ж не безбатченко. То які твої плани? – вона звела кінчики пальців, а тоді почала похрупувати кісточками.
– Не хочу бути нав'язливим, – повторив він. – Але коли твоя ласка, то я б у тебе кілька день, поки влаштуюся, перебув. Зрештою, як скажеш, так і буде.
– Що я можу сказати? – мовила Ванда і раптом встала. Перейшла негнучкою ходою, ніби застоялися в неї під час сидіння ноги, через кімнату і відчинила двері.
– Оця кімната в нас вільна, – сказала. – Пам’ятаєш, ти любив тут працювати.
Він зирнув у напрямку відчинених дверей і побачив крізь них ще одне, так само залите сонцем вікно.
(Продовження на наступній сторінці)