Бурлаками називали гайдамаків, одірваних від родин. Коли на зиму повстанський рух пригасав, багато хто з козаків розходилися по домівках, щоб навесні знов повернутися до лісу. А були такі, що залишалися на всю зиму в землянках, — вони або не мали куди йти, або остерігалися з'являтися до своїх осель, бо всі вже знали, де вони були до цього.
*
"Червінці" — так повстанці іноді називали червоноармійців.
*
Гусакове — село Звенигородського повіту, в якому в березні 1917 р. було засноване Вільне Козацтво — селянське військове формування, покликане обстоювати національні права українців. Одним із його авторів був Семен Гризло. 3 березня 1922 року, будучи пораненим у нерівному бою, застрелився, щоб не потрапити до рук червоних.
*
Ідеться про ще одного з п'ятьох братів Чучупаків — Олексу.
*
Заприсяжені — повстанці, для яких ліс став постійною домівкою.
*
Хао — браво (кит.).
*
Ідеться про Другий зимовий похід (Листопадовий рейд) українського війська 1921 року, який закінчився трагедією під Базаром.
*
Брутальна російська лайка.
*
17 грудня — день св. Варвари Великомучениці, коли перестає збільшуватися нічна пора доби.
*
Гасло — тут: пароль.
*
Журавель — пляшка з довгою тонкою шийкою.
*
"Дайоші" — кримінальні бандити з дезертирів Червоної армії, котрі часто маскувалися під повстанців. Від російського слова-гасла "дайош!".
*
"Чопи" — бійці частин особливого призначення, від абревіатури ЧОП.
*
Журнал "Син України" — орган військової місії УНР у Варшаві, його редактором був видатний український поет Микола Вороний.
*
Залізний хрест — вища нагорода армії УНР.
*
Гамалій додає уточнення — Лебединський, оскільки в той час був ще один отаман під псевдо Чорний Ворон (Платон Черненко), але діяв він на Криворіжжі і Миколаївщині.
*
Твар — обличчя.
*
Хатина — окрема кімната в хаті, переважно через сіни.
*
Вейз мір — Боже мій (жид.).
*
"Арісака" — японська гвинтівка 6,5 мм калібру з тонким шомполом.
*
Тюрпод — скорочення-покруч у стилі тодішніх каральних органів: рос. мовою "тюремный подотдел", тут — відділ Київського відділу ҐПУ.
*
Бик — ватаг із кримінальним ухилом, який діяв в околицях Холодного Яру.
*
"Смоки" — тобто насоси, продзагонівці, які викачували продовольчий податок у селян.
*
Комеза — так у народі називали комнезам.
*
"Бебехи" — від абревіатури ББ — спецчастини, призначені для боротьби з бандитизмом.
*
Ходя — так тоді називали китайців.
*
Варги — губи.
*
Маюфес — жидівський танець.
*
Зсипний пункт — місце, приміщення, де збирали забране в селян зерно.
*
Китайська делікатесна страва із гнізд, які ластівки морського узбережжя ліплять із пережованої риби.
*
Чавунка — залізниця.
*
Відклінне — прощальний подарунок коханому (чи коханій) перед розлукою назавжди.
*
Тобто внесли до списку відповідачів, яких більшовики визначали серед "неблагонадійних" селян і розстрілювали без суду на знак помсти за повстанський опір.
*
Насправді Денисові Гупалу було тоді 24 роки, Ларіонові Загородньому, як Мефодію Голику-Залізняку, — 25. Переважна більшість отаманів були приблизно такого ж віку, але суворі умови повстанського життя накладали глибокий відбиток на зовнішність лісовиків, тому сексоти перебільшували їхній вік.
*
Мухомори — місцеві мешканці, які під загрозою смерті або з корисливих цілей переходили на бік червоних.
*
"Каесемівець" — від абревіатури КСМ (Комуністична спілка молоді), першої назви комсомолу.
*
Отамани брати Блажевські воювали до 1930 року, Курінний — до 1924-го, Шпильовий — до вересня 1925-го.
*
Гепева — так у народі називали ҐПУ, перейменовану ЧК.
*
За валом у Мотронинському монастирі розстрілювали ворогів і зрадників.
Залишенець. Чорний Ворон
Василь Шкляр
Тобі зозуля навесні
Кувала щастя, а мені
Вороння каркало сумне, —
Забудь мене, забудь мене…
Пісня
1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв'язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: "Воля України або смерть".
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
Отамана Веремія ховали в Гунському лісі без прощальних сальв і промов. Ховали потай, уночі. Двоє похмурих чоловіків привезли підводою труну з тілом загиблого, а ще один привів із ближнього села священика.
Яму викопали за двадцять кроків на схід од старезного дуба, і тепер біля неї тихо світилася в темряві домовина — недавно стругана соснова дошка ще пахла живицею.
— Відкрийте віко, — попросив отець Олексій.
Він довго роздмухував кадило, черкаючи відсирілими сірниками, які сичали, ламалися і не хотіли горіти.
— Навіщо? — запитав той, що привів священика. Його ширша, ніж довша, голова і закандзюблений ніс робили чоловіка схожим на велику сову.
— Так треба, — сказав отець Олексій. — А може, там дохлий пес.
— Тут не до жартів, отче.
— Саме через те й годиться відкрити труну. Я можу зрозуміти все, окрім святотатства.
Двоє похмурих чоловіків підійшли ближче і поволі, знехотя зняли віко.
Десь у глибині лісу прокотилися ухкання-зойки сича. Якщо то правда, що темної ночі б'ються навкулачки чорти, то це могли бути і їхні крики.
— Так, це він, — сказав отець Олексій. — Я знав небіжчика. Але чому його поклали в брилі?
— Такою була Веремієва воля. Щоб його поховали у брилі й вишиванці, — пояснив той, що був схожий на сову. — Отаман так і до бою ходив. Хіба ви не знали?
— Дурна була звичка, — озвався один із похмурих чоловіків. — Ворог його впізнавав серед нас ще здалеку. Тільки й ціляли у цього бриля, поки не влучили.
— Зате й ми його бачили за версту, — сказав другий похмурий чолов'яга. — Завжди бачили, що він з нами.
— Дурна була заведенція, — повторив перший і сухо сплюнув через плече.
— Не твоє свиняче діло, — сказав той, що був схожий на сову. — Починайте відправу, отче. І якщо можна, то не розтягуйте. Бо нас тут і ранок застане.
— Добре, хоч чоботи зняли, — сказав отець Олексій. — Так йому буде легше іти до раю.
— Починайте відправу, отче.
Здалеку знов долинули моторошні ухкання-зойки, й отець Олексій подумав, що сичі так не кричать.
— …Боже духів і всякої плоти, Ти смерть подолав і диявола знищив, і життя світові Твоєму дарував — Сам, Господи, упокой душу усопшого раба Твого Веремія на місці світлім, на місці квітучім, на місці спокійнім, звідки втекла болізнь, печаль і зітхання; всяке прогрішення, вчинене ним словом або ділом, або помислом, як благий і чоловіколюбець Бог, прости, бо немає чоловіка, що жив, а не згрішив би…
Після короткої відправи труну опустили в яму, кинули зверху по жмені землі й засипали могилу. Але верх не виводили — все розрівняли і притрусили падалішнім листям.
— Ви зрозуміли нас, отче, — сказав схожий на сову чоловік. — Ніхто не повинен знати цього місця. Вони його шукатимуть і мертвого.
— Але не знайдуть, — сказав похмурий чолов'яга і кинув свого заступа на підводу. — Навіть якщо надибають цю місцину, його тут уже не буде.
— Як то не буде? — спитав отець Олексій.
— А так. Вознесеться на небеса.
Отець Олексій перехрестився і мерзлякувато повів плечима.
Холодна осіння ніч дихнула йому прямо за комір.
— Запам'ятайте: нас тут було всього четверо, — майже з погрозою в голосі сказав той, що був схожий на сову. — Окрім нас, цього більше ніхто не бачив. Коли що… з нас і спитають.
Але він помилявся. На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням. Тепер він сидів на дубі, який ще міцно тримав на собі поруділе листя, вдихав теплий дух ладану, і чорному воронові було тут затишно. Білий місяць-четвертак не діставав його за дубовим листом, зате добре висвічував невеличку галявину, де копошилися люди. Ворон, хоч був і сліпий на одне око, відразу впізнав і священика, і чоловіка з довгим закандзюбленим носом — він їх бачив не вперше. Щоправда, чув погано, бо ворон, по правді сказати, був уже глухий як пень.
(Продовження на наступній сторінці)