Зламавши молоду вільшичку, я швидко обчухрав гілки. Іти в болота без жердини було б самогубством. "Бджоляр" уже відійшов кроків на сорок. Перескакуючи з острівця на острівець, із купини на купину, я подався його слідом. Під ногами чавкотів мочар, а далі вже чорна твань булькотіла отруйним смородом гнилі. Йти ставало важче і важче.
Знову гримнув його револьвер, куля цвьохнула над моєю головою. "Бджоляр", засівши за товстою березою, що стояла "по коліна" у воді, таки прицілився з лівої. Але ж… у його барабані залишився один набій. Тепер стрілятиме тільки зблизька.
Ховаючись за кущами, я нахильці (аж вода хлюпала за пазуху) підкрався до нього збоку, зупинився кроків за двадцять і, коли випростався, побачив наїжачену постать, що дивилася на мене крізь чорну машкару. "Бджоляр" чув, як я підкрадався, болотом тихо не пройдеш, але сподівався, що підійду ближче — на віддаль, з якої він не промахнеться.
— Кинь зброю, — ще раз наказав я. — Інакше прикінчу.
Я звів наган і вистрілив йому в ногу. Куля влучила трохи нижче коліна, та він знов кинувся тікати — побрів навпростець через затягнуту ряскою ковбаню. Вода дістала йому до пояса, він ще з більшою натугою рвонув уперед і провалився в багнюку по груди. Трясовина притьма вхопила його за ноги й почала жадібно засмоктувати. Випустивши револьвер та забувши про біль у розтрощеному зап'ястку, "бджоляр" грібся обома руками в багні.
Коли його засмоктало по плечі, він зрозумів, що це кінець.
Над поверхнею багнюки стриміла тільки машкара в перехнябленому брилі, яка нагадувала чудернацьку голову водяника чи головешку болотяника.
— Поможи, — напрочуд жалібно попросив він.
Я простягнув жердину, "болотяник" ухопився лівицею за її кінець, але я сказав:
— Зніми своє чуперадло. Інакше підеш на дно.
— Не можу, — простогнав він. — У мене перебита рука.
— Зможеш, — я шарпнув жердину до себе, вона вислизнула з його лівиці. Драговина задоволено плямкнула. — Ну! Скидай, бо запізнишся.
Він різким рухом розсупонив зашморг на шиї, зірвав бриля з машкарою і кинув його на розгойдану твань. Я побачив довгобразе, спотворене жахом лице, схоже на ще одну маску. Овва!
— Оце так зустріч, пане сотнику! Яка радість! — Це був "начштабу Чорноморської повстанчої групи сотник Завірюха". — Хіба я не казав, що дожену вас? Тоді, як ви заманювали мене до Звенигородки?
Сам страх дивився на мене його виряченими очима.
— А де ж пан полковник? — спитав я. — Як його…
— Гамалій.
— Я питаю справжнє ім'я.
— Трохименко… Петро.
— А твоє?
— Юхим Терещенко.
— Я, Юхиме, й Петра дожену, — сказав я. — Де він тепер?
— Не знаю.
Я притис його жердиною так, щоб він сьорбнув смердючої твані.
— Витягни мене звідси! — рикнув Терещенко-Завірюха, відпльовуючись. — Тоді розкажу.
— Нема коли торгуватися, — я знов умочив його аж по вуха, а тоді підняв, щоб він міг говорити.
— Трохименка можна знайти! — форкнула чорна від твані морда. — У Єлисаветграді живуть його батько, мати, сестра…
— Де?
— Вулиця Піщана, дев'ять…
На перешийку ляснули постріли, застукотів кулемет.
— Жаль, — сказав я. — Якби ти не привів за собою москалів… побалакали б довше. А так… вибачай. Мені пора.
Я висмикнув жердину з його руки.
— Пожди, — закричав він. — Ти ще не все знаєш!
— Вибач. Якось іншим разом, добре?
Чорна вода смачно цмокнула й проковтнула його з головою. На поверхню зринули великі бульби.
Серце моє засміялося. Я мерщій побіг до Мудея і тут почув, що мене хтось доганяє. Озирнувся. За мною гнався… водяник. Його пика була забризкана тванню, до щік і лоба поналипала ряска.
— Так ти з мене зробиш заїку, — сказав я Вовкулаці.
Скочивши на коней, ми поквапилися до своїх і незабаром наткнулися на трьох козаків. Василинка, Невіруючий Хома і Гриць першими відходили до вільшаника (там Фершал із Карпусем стерегли коней), щоб верхи вибиратися з Відьминої Пазухи.
Василинка сказав, що на них посунула чи не сотня "червоних кашкетів", та поки що їх удалося спинити. Добре, що ми зайняли оборону на вузькому перешийку між болотами, — більшовики не змогли розгорнутися в лаву.
— Ідіть, — сказав я. — Зберемося по той бік гаті.
Ми з Вовкулакою погнали до місця бою. З густих та безладних пострілів я зрозумів, що ворог смалить у цей бік навгад, демонструючи свою силу та намагаючись відтіснити нас із вигідної позиції. Ми вже й так її залишали, тільки не всі разом. Невдовзі я побачив ще одну трійку моїх козаків. Ішло тільки двоє, третього вони несли на руках. Ходя й Біжу несли Захарка Момота.
Побачивши мене, вони поклали його на землю. Я зіскочив з коня.
— Тебе поранило?
— Із нас, усіх братів, зостався один Біжу, пане отамане, — не розплющуючи очей, тихо мовив Захарко. — Глядіть його, він у нас найменшенький.
— Захарку, не смій помирати, — так само тихо сказав Біжу. — Чуєш? Не смій…
Але Захарко його вже не чув.
Коли ми з Вовкулакою доїжджали до перешийка, більшовики поперли вперед. Знову застукотів кулемет Козуба, вдарили карабіни Ладима і Цокала, котрийсь із них пожбурив гранату.
Червоні побігли назад, залишивши на лісовій прогалині кільканадцять трупів.
За гущавиною ми припнули коней, я двічі каркнув, даючи знати про себе.
— Бери Ладима і Цокала, — шепнув я Вовкулаці, — і швидко відходьте. Ми за вами.
Я зняв із плеча карабін і, ховаючись за деревами, покрадьки пішов на лівий край. Став у кущах верболозу кроків за тридцять від Сутяги. Він лежав у заглибині за кряжистим пнем, але дивився не на прогалину, де будь-якої миті міг з'явитися ворог, а, як той дятел, крутив головою. Шукав когось очима. І нарешті знайшов. Він побачив Козуба, який, тримаючи під пахвою ручний кулемет, залишав свою позицію.
Раптом Сутяга підвівся. Знявши з голови шапку, накинув її на дуло карабіна і побіг прямо до ворога.
— Нє стрєлять! — прокотився крик по той бік перелісся. — Пріказано, нє стрєлять!
Після цього викрику довкола розтеклася в'язка, відчутна на дотик тиша, об яку, здавалося, ось-ось спіткнеться Сутяга. Зачепиться і впаде. Однак він не падав, він уже добігав до густого березняка, де скупчилися "червоні кашкети". Бахнув карабін. Сутяга, здригнувшись, поволі повернувся у мій бік, наче перед смертю конче мав знати, хто його вбив. Подивився і навзнак упав на землю.
Затріскотіли рушниці, почулась команда "Впєрьод!", "червоні кашкети" висипали на прогалину. Праворуч від мене озвався короткою чергою "люйс", але Козуб стріляв уже на ходу, і це був не той вогонь, який міг їх зупинити. Більшовики зграями перебігали галявину. Коли я вискочив на коня, один із них прямо переді мною висунув із верболозу свою розпашілу мармизу. Я всім корпусом шарпнувся убік і тут почув, як тихо клацнула його гвинтівка, давши осічку. Дослати другий набій він не встиг — я з такою силою вгатив його кольбою поміж брів, що там відкрилося третє око.
Розвернувши Мудея, я помчав до Козуба, який теж біг до мене, тримаючи під пахвою "люйса". Я на ходу подав йому руку, Козуб викинув ногу на підйом мого чобота, обіперся, як об стремено, й умить вилетів на круп коня. Мудей схитнувся, але відразу пішов у галоп. Над нашими головами тонко зацівкали кулі.
— Козубе, ти молодчина! — гукнув я. — Вся галявина в трупах!
Він мовчав. Я думав, Козуб щось запитає про Сутягу, але він і далі мовчав, ніби нічого не бачив. Я чув тільки, як треться об мої ребра кожух його "люйса".
— Давно ти їх так не косив, еге?
Козуб не обзивався. Я подумав, що йому заклало вуха — так буває після доброго бою, особливо, коли ти кулеметник. Ми швидко домчали до вільшаника, де нас піджидав із трьома кіньми Фершал (решту козаків Вовкулака повів запасним хідником через болото), я оглянувся до Козуба — "Приїхали!" — і раптом побачив, як він, похилившись набік, сповзає з коня.
Я тільки тепер зрозумів, чому Козуб не обзивався: його поранило відразу після того, коли він вискочив на Мудея, затуливши мене від куль. Козуб протримався на коні, поки ми дісталися вільшаника, й ось тепер упав на руки Фершалу.
Ми побачили в нього на спині дві великі червоні плями.
— Нічого страшного! — бадьоро вигукнув Фершал і сумно подивився на мене. — Заросте, як на собаці.
Я зрозумів, що Козуб помирає.
Фершал відійшов до свого коня по "дохторську" сумку. Тут виявилося, що Козуб іще при пам'яті. Кволою рукою він дістав свого безвідмовного кольта і приставив дулом до скроні.
Чи встиг би я завадити йому це зробити? Не знаю. Можливо.
Козуб ще застогнав:
— Передайте Ярині… Скажіть, що я…
Не доказавши, він спустив курок.
Довкола якось ураз потемніло, на Відьмину Пазуху впали сутінки.
Треба було поспішати. Я поклав Козуба на коня перед собою, Фершал, підхопивши "люйса", подивився на мене крізь запітнілі скельця окулярів.
— А де ж Сутяга?
(Продовження на наступній сторінці)