«Залишенець. Чорний Ворон» Василь Шкляр — сторінка 122

Читати онлайн роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон»

A

    Вони вийшли у ніч. Невдовзі доїхали до Чернячки, і до хати "з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю" знов пішли Завірюха та Загородній. На подвір'ї так гарчав пес, що, крім його брехоту, неможливо було щось почути. Навіть коли з хати вийшов господар і запхав рябка до буди, той і далі харчав надірваною голосиною.

    — Хто там проти ночі? — перекричав його господар.

    — Чорноморець.

    — Ну, слава Богу, — підійшов до них чоловічина з великою лисиною, що полискувала в пітьмі, як місячна повня з-за хмар. — Я вже боявся, що вас не буде. Гамалій сказав, щоб сотник Завірюха, не знаю, котрий це із вас, одразу їхав до містечка. А решта людей тим часом перепочинуть у мене. Скільки вас?

    — Дев'ятеро, — сказав Завірюха. — На конях.

    — Підемо до клуні, бо в хаті буде тісно.

    Коли всі розмістилися в клуні, Завірюха повеселішав.

    — Отепер можете й передрімати! А я за годину вернуся.

    Скочивши на коня, він подався в містечко.

    — Ми тут як задрімаємо, то прокинемося зв'язаними, — сказав Гупало.

    — Не думаю, — заперечив Загородній. — Поки що все йде як треба.

    — А я думаю! — Гупало зняв з голови ганчір'яного шолома, випустивши на волю оселедця. — Цілу дорогу думаю.

    — Про що?

    — Про те, що Завірюха зараз приведе сюди чекістів і здасть нас, як баранів.

    — Якби він хотів нас здати, то давно це зробив би, — озвався сотник Гордієнко. — А якщо хтось сумлівається, то давайте виставимо варту!

    — Щоб собак дражнити? — і далі сердився Гупало.

    Але побоювання виявилися даремними — Завірюха повернувся удвох із командувачем Чорноморської групи.

    — Як доїхали? — Гамалій щиро потис руку Загородньому, потім Гупалові та Голику-Залізнякові. — Сотник каже, без пригод ви не вмієте. І генерал Гулий був певен, що без цього не обійдеться. Це, каже, хлопці запізнюються, бо грибна пора — Ларіон десь надибав красноголовців і солить на зиму. Генерал, виявляється, вас добре знає?

    — Було діло, — кивнув Загородній.

    — Ось він вам і записочку передав. — Гамалій простягнув йому клаптик паперу.

    Загородній узяв, але в темряві клуні читати не бачив. Присвітив сірником. Поки та сірничина горіла, отаман прочитав цидулку двічі — такою скупою вона була. Але хіба генерал мав час складати петицію? Спасибі, що черкнув олівчиком кілька слів — стисло, суворо, зате все зрозуміло:

    "Пане Загородній,

    або праця, або персональне життя.

    Гулий-Гуленко".

    — Ясно, — Ларіон сховав записку в польову сумку.

    Він справді все зрозумів: праця — це боротьба, а персональне життя — то приватний інтерес, особиста вигода. Тільки даремно генерал про це нагадував. Якби Ларіон обрав друге, він би тепер був далеко. Втім, записку Гулий передав йому не для настанови, а для підтвердження того, що він таки прибув і жде їх у Звенигородці. Цю фразу Гулий повторював часто. Для тих, хто його знав, вона була паролем.

    — Розвидняється, — Загородній дивився у пройму дверей.

    Справді, ріденькі зорі на небі розтанули.

    — Нічого, — сказав Гамалій. — У містечку тихо, все під нашим контролем.

    — Тоді рушили?

    — Не всі разом. Спершу поїдемо ми з вами, пане Загородній. Беріть ще когось — Гупала чи Залізняка. Решта приїдуть пізніше із Завірюхою. Обачність понад усе. Мусимо ще заїхати до одного нашого чоловіка — підснідати перед нарадою. Та й коням вашим пора вівса сипнути, хіба ні?

    — Ну, починається… — забурчав Гупало, почувши, що доведеться пройти ще один "зв'язок".

    Гамалієві не сподобався його тон, та він сказав майже врочисто:

    — Так, ваша правда, отамане: починається. Ви їдете з нами?

    — Ні, я поїду зі своїм ад'ютантом, — відповів Гупало.

    — Тоді зустрінемося вже на раді.

    Гамалій подивився на Голика-Залізняка. Той кивнув. І вони втрьох поїхали першими. Гамалій, Загородній та Голик-Залізняк.

    Коли переїжджали місток через Гнилий Тікич, надворі вже розвиднілося. Містечко було по-вранішньому тихим. Десь мукнула корова. Проскрипів колодязний журавель. Якби хтось і побачив цих вершників у червоноармійському виряді, то навряд чи звернув би на них особливу увагу.

     

    Мірошник Охтанась прийняв їх у себе в хаті. Жив він біля водяного млина над тим-таки Гнилим Тікичем, і видно було, що це оселя мірошника, бо на сніданок їм подали все борошняне: вареники, галушки, гречаники, потапці. Охтанась і коням щедро всипав вівса, а для гостей до всього поставив на стіл карафу горілки.

    — Ми що — на весілля їдемо? — подивився Загородній на Гамалія.

    — Для апетиту, — винувато всміхнувся Охтанась.

    — Ну, цього нам ніколи не бракувало.

    Гамалій схвально кивнув Ларіонові і теж відмовився пити, а Мефодій, повагавшись, таки потяг чарку з мірошником Охтанасем, "щоб не образити господаря". Випив, крякнув і так допався до гречаників, що Загородній дивувався, куди вони йому влазять, худому, як драбина, Мефодію. Сам Ларіон їв мало — трохи перехвилювався в дорозі, а тут що ближче було до отаманської ради, то чимраз дужче напосідала якась тривога. Гамалій це бачив, тому, коли мірошник вийшов із кімнати, спробував заспокоїти Загороднього:

    — Ви даремно хвилюєтесь, пане отамане. Все продумано до найменшої дрібниці. У нас тут свій повітовий воєнком, наші люди є навіть у чека. Наосліп ми цього не робили б.

    — Знаю, — холодно сказав Загородній.

    — Ми ж їдемо не на весілля, це ви правильно завважили, — вів далі Гамалій. — Не забувайте, що ми прибули на збори волосних воєнкомів. У вас є посвідка воєнкома Телепинської волості, вона всіх зобов'язує вам допомагати.

    — Знаю, — повторив Загородній. — Ніхто й не хвилюється, я тільки не хотів би проґавити Гулого. А то сотник Завірюха нас підганяв цілу дорогу, а тепер розсілися, як у Проньки на іменинах. Ти що, ніколи не бачив галушок? — раптом визвірився він на Голика-Залізняка, який, докінчивши гречаники, підсунув до себе полумиска з галушками.

    — Бачив, — сказав Мефодій. — Але дай мені, може, востаннє по-людськи наїстися.

    — Ну, з таким настроєм, панове, краще вертайтесь додому, — розсердився Гамалій. — Ніхто вас сюди не тягнув силою. Або праця, або…

    — Годі агітувати, — перебив його Загородній. — Ми їдемо чи п'ємо? Бо якщо я візьму чарку, то цього графина не вистачить.

    — Отак би й зразу! — зрадів Голик-Залізняк і потягся до карафи, але Гамалій його зупинив:

    — Потім!

    Він витяг із польової сумки паку щільно складених мап і, розділивши їх на дві частини, подав отаманам.

    — Щоб не гаяти часу, передаю вам військові мапи ваших районів.

    — Оце діло, — сказав Загородній.

    Гамалій дістав із кишеньки командирського годинника з компасом на відкидній кришці.

    — Ну, з Богом!

    Подякувавши мірошникові за хліб-сіль, вони звільна поїхали до середохрестя містечка. Проминули цирульню Боруха, бакалійну лавку Ліхтера, де тепер уже була кооперація, гімназію, в якій Чорний Ворон колись вів переговори з Дибенком і Кузякіним.

    Нарешті під'їхали до заїзду Винокура, де й мали відбутися збори волосних воєнкомів, а насправді — головна отаманська рада.

    Біля конов'язі було вже припнуто з десяток різномастих коней (тут знайшлося місце і їхнім), на ґанку покурювало кілька таких, як і вони, військовиків, котрі з цікавістю приглядалися до прибульців, намагаючись бодай котрогось із них упізнати.

    Загородній із Голиком-Залізняком теж повели по курцях очима, чи не топчеться тут Звенигородський отаман Гонта-Лютий, чи не підоспів із городищенських лісів Антін Грозний, котрий заступив загиблого Трохима Голого, чи не випередив їх Чорний Ворон, якого вчора вкусив дурний ґедзь, а сьогодні отаман міг виринути тут з-під землі.

    Ні, начебто нікого знайомого вони не побачили, але й ці хлопці, що стояли на ґанку, були свої — вони приязно привіталися, змовницьки поглядаючи на отаманів. Ларіон із Мефодієм залюбки подиміли б коло них тютюнцем, якби Гамалій не попередив, що спершу треба зайти й зголоситися про свій приїзд. А вже потім — будь ласка, знайомтеся хто з ким хоче.

    До того ж Загородньому страх як кортіло швидше побачити Гулого, на якого він покладав найбільшу надію.

    Гамалій прочинив двері, чемно пропускаючи отаманів поперед себе, Загородній першим ступив через поріг, і тут, у сінешніх тінявах, не встиг навіть кліпнути, як цупкі лещата обхопили його руки, ноги, плечі, здавили шию; Голика-Залізняка, який зайшов другим, видно, не зуміли скрутити отак, в одну мить, бо він ще встиг вистрілити з нагана, хотів, одчаяка, пустити кулю собі у скроню, але хтось — костиль йому в гузно! — ухопив за руку і постріл вийшов сліпим, куля влучила у стелю, а на нього, на худого, як драбина, Мефодя з усіх боків навалилося стільки мерзоти, що він більше не міг ворухнутися.

    — І ти, Гамаліє, з ними?! — здушеним голосом викрикнув Загородній.

    Та відповіді не почув.

     

    Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 червня 1922 року, № 3/479:

    "Лично. Совершенно секретно.

    (Продовження на наступній сторінці)