— Що про кого? — Яшка вперся маленькими очицями в комісара і перестав кліпати. Наче здивувався, що той дозволив собі його перебити.
— Кого задушили?
— А хіба я знаю, як там його? Самі ж...
— Толком розказуй! — не втерпів Яременко.— А то: цей, той, цього, того. Не розбереш ні чорта.
— Я ж розказую,— підвищив голос і Яшка.— Про мотоцикліста. То ж тре' було так вгадати, щоб якраз по горлянці. Чик — і пема! — Яшка черкнув себе пальцями по гостренькому борлакові і вдоволено кавкнув. — Молодця!
— Хто? — Яременко глянув на Макара, на хлопців, але ті лиш перезирнулися і знизали плечима.
— А хіба це не ви? — знов закліпав Яшка.— Дорогу перетяли дротом. Під Сестринцями.
— Коли?
— Та сьогодні ж, під вечір. Німці їздили туди після того, як ви худобу забрали у поліцаїв.
Яременко знов подивився на Макара, і всі, хто був у землянці, повернули голови до командира.
Той довго мовчав, погляд його був далеко-далеко.
— Ми, — нарешті сказав Макар, і слово те пролунало як постріл.— Наші люди. Всюди єсть наші люди.
— А я про що? — зрадів Яшка, не зрозумівши командира.— В самісіньке горло чики-чики-па-музики, зарізали качку...
Однак ніхто з партизанів не засміявся, хоча іншим разом могли б реготнути і над пріснішим слівцем. Яшка притих ображений, бо на нього вже не звертали уваги: новини розказано, то можна, бач, і рукою махнути на зв'язкового.
Макар поволі підвівся з нетесаної лавиці, пройшов до дверей і відчинив їх, щоб вивітрився дим. В землянку клубами пари покотив холод, однак Макар уже знав, що сьогодні йому не спати у цій оселі, ні сьогодні, ні завтра, і хтозна, чи й доведеться ще коли-небудь сюди повернутися.
— Рушимо,— сказав чи, може, запитав Яременко. Макар замислено примружив повіки, кивнув.
— І так, і так — пора,— хрипко обізвався Семен Момот. — Не сьогодні-'заівтра випаде сніг. То краще уже без сліду...
XIII
Дмитро прокинувся серед ночі. Прокинувся, чи й не спав? Снилося чи ввижалося, що начебто біжить він, біжить — і все на одному місці, слизькаеться на тонкому молоденькому льоду, а той бринить, витьохкує і раптом провалюється; Дмитро летить у холодну безодню, кричить скільки духу, але не чує власного голосу, його судомить жах, і рантом десь із дна відчаю зринає сонна солодка думочка: "Ти є, ти є. Не бійся, це сон".
Він розплющив очі, різко так, аби хутчій втекти від того видіння, і відчув, що його трусить. Мабуть, метався уві сні, бо ковдра лежала на долівці; не підводячись з ліжка, Дмитро намацав її рукою, вкрився, однак не міг погамувати дрижаки у тілі.
І він став думати про Яленку. Уявляв її худеньку поставу, гострі плечики, що випиналися з-під синього ситцевого платтячка, а ще... два біленьких голубочки з рожевими дзьобиками, голубочки її грудей. І бачилася вона Дмитрові серед літа, у сонячній повені, й від того йому ставало тепліше, ніби й сам купався у тому літі.
Купався, але недовго, бо раптом хтось загомонів попід вікнами. Дмитро приник, вслухаючись у темряву, вдивляючись у сизу пляму вікна, й помітив, як на неї напливла тінь.
Хтось рівненько затарабанив пальцями в шибку, і серце Дмитрове завмерло: точнісінько так стукав тато, коли пізно повертався з ферми. Але де він тепер, його батько? Сто літ, як воює на фронті...
У вікно знову постукали, цього разу гучніше, і Дмитро почув, як зі сну кинулася мати, схопилася з лежанки й зашурхотіла босими ногами об долівку. Підійшла до вікна, припала до нього чолом, затуляючи лице з боків долонями.
— Хто там?
— Свої, відчиніть,— долинуло знадвору.
— Хто свої?
— Партизани.
— Які партизани? — мати хукала в шибку і протирала її долонею.
— Заступники ваші. З лісу.
— Хіба ж я вас знаю? — бурмотіла мати сама до себе кволим зі сну голосом. І в шибку: — Не знаю я вас!
— Відчиняйте! — гукнули уже сердитіше.— Самі поховались у теплі, а ми тут за вас...
— Ідіть собі далі, людоньки добрі. Я ж вас не знаю.
— Одкройте на мінутку. Ми руські,— роздратовано сказав той же голос.
— Ма ,— звівся на лікті Дмитро.— Одчини, це ж...
— Боюся я,— не слухала його мати та все видивлялась у шибку.— Без хазяїна ми! Боюся впускати чужих.
— Які ж ми чужі? Партизани.
— Не знаю,— одне повторювала мати.
— Ну, ма, одчини.
— Не мамкай.— Вона відійшла од вікна, розгублено зупинилася посеред хати.
— Пеняйте на себе! — гукнуло знадвору й потупотіло до хвіртки.
— Це ж наші,— шепотів Дмитро.
— Якби ж то знаття. Он такі "наші", розказують, ходили в Жалівці, а тоді всіх, хто їх впустив, забрали. Поліцаїв перевдягають.
— А якщо це справді партизани?
— Ні, сину. — Мати похитала головою. Сумно так похитала. — Я ж бачу... Я їх тепер і через стіну бачу. Спи.
— Щось не спиться мені.
— Не думай нічого.
— Та я й не думаю.
— А надворі, — чуєш, Митю? — тихенько шелестіла мати губами, — надворі сніжок пролітає. А я дивлюся па них, злякалася, та н не туди, що це ж перший 'сніжок цього року. Бач, як усе перемішалося в голові. Сніжок, гм..
XIV
А вранці як вийшов Дмитро із хати, то вдарив той сніг у в очі, аж сльози набігли, вдарив дзвінкою білизною, свіжістю, чистотою і такою вільгістю, що подих перехопило. Куди не глянь — усе но те: і вулиця ширшою стала, і хати у пухнастих шапках повищали, і дерева звеселіли у білих льолях. Забіліло до самого неба, не видно ні обрію, ні темного лісу, так просторо стало довкола, хоч бери та лети.
Он у діда Печиборща і дим над комином кучерявиться білим; видно, топить бадиллям або соломою, бо якби дровами — диміло б синеньким.
Дмитро постояв, помружився на лоскітливий сніг, зліпив кулю і кинув нею на горобців, що низочкою приліпилися на тину. Ті раденько цвірінькнули й полетіли на другий бік вулиці рівним рядочком, наче н справді були нанизані на нитку.
Він схопив відерце з кукурудзою і теж полетів собі на білий дим — мався змолоти ту кукурудзу на Печиборщевих жорнах,— біг, весело горнучи ногами сніг, і тільки легенький біль у литках і в плечах нагадував йому про вчорашнє.
Перед порогом обтупав сніг із чобіт, а в сінях ще й віником їх обмахав і зайшов до хати.
Так і є: дід Печиборщ примостився на купці соломи біля грубки, висмикував з-під себе віхтики і кидав їх у вогонь. І хоч сидів він коло тепла, був у старому червонястому кожусі, в побитій міллю смушевій шапці з одкоче-ними вухами — через ті вуха, мабуть, не почув, як Дмитро дверима рипнув.
— Драстуйте, діду.
Старий обернувся і глянув на Дмитра пригаслими, припорошеними смутком очима. Його лице було темним і збриженим, як висушений опеньок. Буркнув собі щось під ніс і знов обернувся до вогню.
— Прийшов оце, щоб на жорнах ваших...
— Жорна в повітці,— сказав Печиборщ.
— А я вам дров за це принесу. Хіба соломою натопиш? Раз-два — й вихукалась.
— Мені аби вогонь. Глянеш на нього — й тепліше стає. Старому багато не треба.
— Я все одно принесу. Змелю ось кукурудзу і в ліс піду.— Дмитро дивився на худу Печиборщеву потилицю, порізану навхрест тонкими глибокими зморшками, наче дратвою перетяту, і жаль його брав до діда. То ж, було, все сміється, блимаючи жовтими, як оця кукурудза, пеньочка-ми зубів — того кусне, тому остючка підкине, поки хтось із гордовитіших не огризнеться: "Ви б ото, діду, лучче зуби вставили замість ляси точити. Чи грошей шкода? " — "Шкодую грошей? — Печиборщ сміявся ще дужче, показуючи вже кутні.— Та в мене їх, кхе-хе-хе, щоб не збрехати, пудів зо три буде. Хватить і на золоті, й на срібні".— "Це часом не від батечка зосталися?" — "Ні, ті цигани вкрали". Мова була ще за того Почиборща, Гараська, який нажив собі слави найбіднішого багатія. Потрапив, розказували, він ще за царя на каторгу (видно, був такий гострий на язик, як і син його) і повернувся звідти з драпепьким клуночком. А в тому клуночку так ніби кулик який оддимався, і лиш пізніше дізналися, що то був — господи милостивий! — сувій грошей новеньких, ще й не порізаних на купюри окремі, тільки-но "відпечатаних" на великих, мов рядна, хрустких паперах. Гарасько, звісно, про те ні слова нікому, ні півслова, але баба Борщиха проговорилась комусь, що свекор її, як тільки наставали жнива і всі люди виходили в поле, виносив із льоху ("Хай мене грім поб'є!") рулон грошей і йшов крадькома у жито — там розстеляв їх, сушив, щоб тлінь не взяла. І де ті гроші поділися, хтозна, може, й справді цигани вкрали, однак і досі про них балакали: хто просто з цікавості, а хто й злостиво підсміювався, що Гарасько ж, мовляв, як помер, то й ховати не було в чому, і син його — уже цей Печиборщ — не ох ти бо із яких панів. Отож і щипали діда ще тими грошима, а йому від того ні холодно ні жарко не робилося, сміявся собі, а зубів не вставляв.
Тепер ні, тепер не сміється. Склепив підківкою губи і на вогонь дивиться.
— Ну, то я пішов, діду.
— Куди?
— Та молоти ж.
— А-а-а...
(Продовження на наступній сторінці)