А я так і лишався автором отої однісінької поеми "Йшов солдат додому три дш", бо мені було не до віршів, я гриз науку — і догризся до того, що забув писати додому.
Схаменувся лиш тоді, як сам отримав листа: "Ти Андрюшо мовчиш,— писала мама, як завпеди, без ком і крапок (модерніст моя мама!),— мовчиш а я сушуся що може заслаб застудився не дай бог бо ти ж не вдя-гаїся як тебе просиш і їсти мабуть пе їси нічо тре їсти Андрюшо наука добре а здоров'я головне як не буде його ти нікому пе пузкен і тобі нічо не нужне я переживаю сильно чо ти не писнехп і словечка всохнеш там над тими книжками думаю а батько смієцця каже Аидрюша влюбився тепер йому не до пас батькові все шуточки а в мене й серця немає як ти там думаю прокинуся вночі й думаю а це ще сон такий снився що хай бог милує а тоді дурна догадалася що це ж ти мать обидився за того рецепта що ти просив а я пе прислала (Мама, коли я їхав із дому після зимових канікул, спекла мені в дорогу пиріг з яблуками; всі в гуртожитку так прихвалювали його, а дівчата рецепт випитували — як пекти, і я написав про це мамі, хай зрадіє, думав) забула як заорало бідна головонька не обижайся Андрюшо скажи дівчатам що пирога цього тре пекти на черепі бо на деці буде не такий оце береш мисочку борошна петльовки луччо вбиваєш туди трос яєць можна іх більше тільки жовтеньких од галаганочки тоді й тісто буде жовтеньке і пиріг добрішонький..."
Далі мама мережила на семи сторінках, як довести до ладу той пиріг, щоб і виріс, і не пригорів, а мене пропікав сором. Знав, що ніхто не візьметься пекти скрутеника, то дівчата так випитували, задля компліменту, на знак подяки за ласі шматочки, проте мама списала пів учнівського зошита — то був рецепт любові до свого сина.
І коли син зрозумів це, коли вчув у тих рядочках тихий плач, в очах йому попливла жовтогаряча каламуть, як колись у дитинстві... Він тоді захворів жовтухою; прокинувсь уранці, а світ потопає в жовтій потерусі, земля пливе під ногами, і в тілі перекочується липка млість. Мама як глянула на нього, то зойкнула пташкою і притулилася щокою до гарячого чола, щоб увібрати в себе жар...
Потім вона песла його на руках аж до поштового шляху, яким ходили автобуси до райцентру,— а в райцентрі була лікарпя,— несла п'ять кілометрів дванадцятирічного хлопця — дванадцять років йому було, майже дорослий чоловік! — і він крізь жовту каламуть просився: "Мамо, ну ма', пустіть, я сам, я зможу",— "Ще трошки, ще трішечки — і ти підеш сам,— казала мама.— Ну пожди, он до того стовпчика донесу, і підеш".— Мама показувала червоними очима на телеграфний стовп, хустинка сповзла їй на плечі, коси розтріпались, і він думав, чого ж це у мами хустинка така жовта, коли вона має бути білою, білою в чорну крапочку,— думав так, і очі йому злипалися, він розплющував їх з останніх сил і знову просився: "Мамо, ну ма', пустіть, я сам",— і мама сміялася (як важко вона сміялася) й казала: "Дурненький, хіба ти не бачиш, ми ж іще не дійшли до стовпчика, зараз, пожди, я ж не втомилася, ну ні на крапельку не втомилася". А то був уже десятий чи й п'ятнадцятий стовп —хіба ж він один був на п'ятикілометровій дорозі,— і перед кожним мама повторювала: "Зараз, синку, вже близько... ось він... пожди".
Усе це я бачив, читаючи матусип лист, а потім зібрав найкращі слова й написав, що спасибі, мамо, за рецепт, хоч я й забув про нього, а не озивався довго тому, що справді ніколи вгору глянути — конспекти, лекції і т. д.— але як же добре, мамо, що Ви написали рецепт, тут одна дівчина прочитала його і спекла такого пирога, що слинка котиться, такого пирога, що... (І тут я водночас побачив, як дівчина з легенькими золотими віями місить білими кулачками тісто, смішна така — кінчик носа у борошні, а мама моя ходить з листом по селі, розказує всім, який у неї Андрюша розумний і яка вродлива у нього дівчина, така вже гарнюсінька, що люди не ймуть тому віри, — та хай, мама ж розказує і не їм, а собі).
Після того я ще заповзятіше накинувся на книжки ("Ти з ними воюєш, як Дон-Кіхот з вітряками",— жартував Петя Стоножко грамотними словами; у нас на філ-фаці усі намагалися говорити дуже грамотно; якщо, приміром, ти кажеш замість "переважає" — "превалює", кажеш не "пересадження", а "трансплантація", то, виходить, ти чоловік освіченіший; я ж на лихо не міг одвик-нути навіть од нашого больбівського "протфель",— мабуть, мене з цим "протфелем" і в домовину покладуть,— через те ходив у середнячках, і всі здивувалися, коли першу сесію склав на відмінно), я вгризався в науку не тому, що мене так уже тішили п'ятірки чи підвищена стипендія — подумаєш, якийсь там червінець, його можна зекономити і в їдальні, якщо брати самі гарніри; ні, найсолодшими були хвилини, коли показував мамі й батькові залікову книжку, і вони схилялися над нею — скроня до скроні — й читали по складах: від-мін-но, від-мін-но. "А бач, бач, а ми думали, що з нього нічо не вийде".
У другій сесії в моїй заліковці уже стояло аж чотири "відмінно", та ще лишався один екзамен — зарубіжна література. То я завжди заходив на іспит першим, а тут ноги зробилися ватяними, тупцяв біля дверей і в кожного, хто виходив з аудиторії, перепитував: "Ну, скільки? А що попалося?"
П'ятірок було негусто, та це й не дивно: ми ще на першій сесії помітили, що старі мудрі професори завжди поблажливі, ніколи не ставлять двійок — вони знають, що цим вчитися не примусиш, а молоденькі викладачі, вчорашні аспіранти, ті доскіпуються за найменші дрібнички, аби показати, що більше знають за тебе — о, вони все знають! — і страшенно люблять, щоб до них приходили ще раз.
З аудиторії виринув Семен Ковба, виринув з "хвостом", жалібно підібгав його і почимчикував довгим коридором, не сказавши нікому й слова.
Тоді я зрозумів, що мою долю вирішено наперед, зрозумів це — і перестав боятися, і спокійненько зайшов, і взяв білет, не дивлячись на Геннадія Петровича. Питання були простенькі — лусканчики, а не питання, і я набрався нахабства й сказав:
— Можна без обдумування?
— Будь ласка,— посміхнувся Гі, розгортаючи мою залікову книжку. Він удав, що не помічає оцінок, однак я побачив, як Гю, котрий стояв у кутку, підбіг до Гі, заглянув через плече, і погляд його загорівся, наче в заліков-ці замість "відмінно" стояло "дурень", "дурень", "дурень"...
Я застрочив як з кулемета прямо в лоб Гю, я скосив його наповал своїми знаннями про епоху романтизму, навіть сам зачудувався тією відповіддю, і коли сказав, що в символіці романтиків превалюють (!) похмурі образи, які модифікуються (!)... О, тут я раптом відчув, як із мого єства випливає ще один Андрій, але не Голод, а Ситий, він намагався одірватися від мене, щоб стати збоку й помилуватися тим красномовством, однак я сказав йому, Андрію Ситому:, не смій, умри,— сказав я йому, і він умер. Андрій Голод знову набрав повні груди повітря,.
щоб випустити нову чергу в пораненого Гю, але Гі підняв руку п сказав:
— Досить, досить. А в чиєму перекладі ви читали Гофмана?
Цього я не ждав. Знав, що будуть запитання хитрі, але щоб такі... Він же ніколи й не заїкнувся, що це треба знати.
— Не пам'ятаю,— сказав я, і рани Гю загоїлись.
— Жаль, перекладач — це майже співавтор. Від нього залежить дух інтерпретації.
Я трохи не випалив, що читав Гофмана в оригіналі, однак стримався.
— Гаразд, давайте друге питання.
Про Голсуорсі я говорив трохи млявіше, зате багато.
— Що ж,— сказав Гі,— видно, що ви непогано готувалися, та, розумієте, товаришу Голод, я не бачу у вас власного аналізу... Все це якось завчено... — Він глянув у заліковку і вдав, ніби лише тепер помітив п'ятірки.— О, та у вас тут... Мовознавство, історія... ну, це таке, що можна й зазубрити, а література, знаєте...
Мені хотілося встати й піти.
— Шкода вам урізати підвищену стипендію,— лив крокодилячі сльози Гі.— Знання на слабеньку четвірку, але й ставити її рука не піднімається. У вас батьки є? — Він підбивав мене на брехню.
— є,— сказав я.
— Де живуть? У селі, мабуть? Город є, садочок?..
— є все,— мене почали підводити нерви. "І корова є, отелилася цього року, славного такого бичка привела, я назвав його Гю",— додав подумки.
— Да, воно тепер і в колгоспі живуть непогано... Та коли вам дуже треба відмінно...
— Не треба,— сказав я.
— Дивіться.— Гі до останньої миті ждав, що я почну проситися, але не діждав і задовольнився маленькою втіхою — величезними карлючками намалював "добре" й надав мені залікову.
Я пішов до дверей, та вже на порозі зупинився, на хвилю пристояв й сказав:
— І все-таки у Мопассана кухоль. Я звіряв з оригіналом.— І гримнув дверима.
Пізніше, коли розповів цю історію батькові (маму не хотів лякати), старенький заусміхався, поворушив рудими бровами, потім порадив: "Ти там, Андрюшо, обережніше з ними. Воно ж не всяк понімає шуточки, візьмуть і ззідять. Ще й оближуться".
Ох, ці батьки. Бачать за сто кілометрів.
IV
Я перечекав якусь часину, поки все втихомириться, потім непомітно відірвався од гурту і рушив до дідової хатки. Діда Кирила поблизу не було, може, ліг прикуняти, бо куфайка його висіла надворі. На кілочку.
(Продовження на наступній сторінці)