— Парамон! — Без Валькуна і тут не обійшлося.— Он твій друг пішов, біжи попрощайся.
— Біжи, Парамоне, а чо’.
— Він тут так оглядався — видно, тебе шукав.
— Чого ж ти стоїш? Брехав, значить?
— А ти й вірив? — Валькун.
Парамон не зводив очей з Горенка, наче ждав, що той озирнеться, і він справді, відвернувшись од вітру, що завжди гуляв на аеродромівському просторі, повернув назад голову. Парамон махнув йому рукою, а потім набрався духу й гукнув:
— Гора!
Горенко його не почув, аеродром свистів літаками, а тут ще вітрюган як на те зірвався такий, що валив із ніг. Голосу не почув, та помітив, що йому махає якийсь чоловічок у льотчицькій формі, і на хвильку спинився й побачив, як той чоловічок раптом зірвався з місця й помчав до нього. Ото ще біда: мабуть, щось трапилося, бо коли з голови чоловічка вітром знесло форменого картуза, він і не глянув на нього, а біг немов на пожежу, дрібно перебираючи коротенькими ніжками. І коли підбіг зовсім близько, Горенкові навіть здалося, що він десь бачив цього чоловічка, той он подає маленьку долоньку (вона сховалася у Горенковій руці, як осиковий листочок) і моргає вологими очками — видно, вітер нагнав сльозу. Але де, де вони могли бачитись?
— Не впізнаєш? — звівся навшпиньки Парамон.— Хіба забув, як з "Атлантіком" грали? Шланга я, Шланга, не впізнаєш?
Хлопцям, які стояли під козирком аеропорту, важко було здогадатися, наскільки дружня розмова відбулася між баскетболістом і Парамоном, але вони бачили, як Горенко подав Парамоші руку, а потім щось таке, як плечима знизав чи од вітру ховався — не вгадаєш. І кумедна ж та пара була, як воно в світі буває — один височезний, аж страх, а другий ледь сягає йому до пояса, голівку задирав, казав щось, казав, однак Гора, знать, нічого не міг второпати, нетерпляче позирав на своїх, що стояли уже біля трапа, потім щільніше загорнувся у плащ і сам рушив до літака.
— Признав,— сказав Степан Гой.
— Так би він і тебе признав.
— А ти що хотів — щоб вони обнімалися? Чоловік же на літак поспішає.
— Та ти подивись на Парамошу, на ньому ж лиця нема. Хіба ж не ясно?
Парамон підійшов до гурту. Простоволосий, без картуза, він здавався ще нижчим і розгублено водив очками на всі боки, примовляючи сам собі:
— Сказав, що їдуть з югославами грати.
Усі мовчали і слухали, навіть Валькуй не перечив.
— Сказав, як приїде, тоді побалакаємо.
Степан Гой підійшов до Парамоші і тихенько надів йому картуза, якого наздогнав аж на злітній смузі.
— А чого ж, побалакаєте. Він же сюдою і назад вертатиметься.
— Ходім, Парамошо, до мене,— сказав Валькуй.— Свіженьку бочку відкриємо.
Ніхто не бачив, чи вдалося Парамонові зустріти Горенка, чи, може, "Буревісник" повернувся з Белграда тоді, як у нього був вихідний, але після того випадку Парамон більше ніколи й нікого не просив, щоб його підмінили — навіть у той день, коли "Буревісник" приймав у себе вдома найзнаменитішу команду світу.