Його обличчя також було розпливчастим, здавалося, що в повітрі зависли тільки розкосі ординські очі.
— Як ти? — спитав він.
— Жива.
— Ти кричала. Тобі було боляче?
— Ні. Я бачила страшне видіння.
— Це нормально. Навіть у клініці, коли це роблять під дією стиснутого повітря, жінки бачать космічні примари.
— Хто то був… у мене? — спитала я.
— Як хто?
— Хлопчик чи дівчинка?
Він довго мовчав.
— Хлопчик, — сказав нарешті.
— Я так і знала.
— Зачатий у церкві. У нас міг бути дуже гарний син.
— Не треба, мовчи.
— Пробач. — Довкола його сірих очей проступили інші риси обличчя — різко окреслені вилиці, тонкий продовгуватий ніс, жорстко стиснутий рот. Темне волосся було туго зібране назад у косичку.
— Сядь біля мене, — попросила я.
Він обережно присів на край ліжка і взяв мою руку.
— Все гаразд. Усе вже позаду.
— Ти дуже засмучений.
— Ні, тобі так здається. Може, трохи стомлений. Якщо по правді, то це дуже тяжко робити коханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірурги не оперують своїх близьких родичів.
— Ти шкодуєш? — спитала я.
— Ні.
— Я ж бачу. Ти сам не свій.
— Я кохаю тебе, — сказав він. — І шкодую, що завдав тобі цих неприємностей. — І тільки?
— Так, мені прикро і соромно, що я тебе не вберіг.
— Хіба ти не хотів би, щоб я народила тобі хлопчика?
— Мені потрібна тільки ти. Я ревнував би тебе навіть до нього.
— Тоді не бери це так близько до серця. Адже я сама сказала тобі, що зі мною не треба нічого остерігатися.
— Я мусив усе передбачити.
— Це сталося тому, що ми любилися в церкві?
— Це сталося тому, що я дуже тебе люблю.
— Тоді тобі не треба ні за чим шкодувати. Це я дурна…
Можливо, у мене був останній шанс.
— Неправда, — сказав він. — У тебе там все гаразд. І якщо ти захочеш…
— Сергію, — сказала я. — Мені треба додому.
— Нема проблем. Ще трохи відпочинеш і можеш їхати.
Жодних ускладнень. Це тривало якихось п’ятнадцять хвилин.
— У мене таке враження, що я спала цілу вічність.
— Тебе не нудить?
— Ні. Тільки трохи паморочиться в голові.
— Це швидко минеться. Може, я сяду за кермо? Відвезу тебе хоча б до лісу, а там на трасі упіймаю якусь машину і повернуся додому.
— Не варто. Дорога тут порожня, я спокійно доїду сама.
— Можна, я тебе поцілую?
— Авжеж.
Він прихилився до мене і широко поцілував у губи.
— Не нудить? — знову спитав з винуватою усмішкою.
— Навпаки, — сказала я. — Бадьорить. А ти помітив, що до цього мене нудило навіть?..
— Навіть від моєї присутности. Тому я й зробив це без найменшого жалю.
— Поцілуй мене ще, — попросила я.
Це справді було приємно. Його жорсткий рот м’яко лащився до моїх розтулених вуст, і я відчувала, як у моє тіло перетікає цілюще тепло, як воно виповнює ту обезвод нену порожнину, що сушила мене зсередини.
— Ще… ще… Ти такий сильний.
Він лікував мене накладанням губ, і невдовзі я відчула в собі дивовижну наповненість — не тяжку й нудотну, яку знала раніше, а ту природну повноту власного тіла, що живиться хвилюванням здорової крови. Я вже була майже здорова, але ще дозволила йому себе зодягнути, і коли сідала в машину, на прощання спитала віддано й ніжно:
— А коли я захочу, ти мені… зробиш?
— Що?
— Дитину, — сказала я.
Його вуст торкнулася досі нерозгадана мною посмішка.
— На все буде твоя воля.
Не знаю, що то було — печаль чи зачаєна радість, але мене вразило те, що він, не дочекавшися навіть, поки моє авто щезне за поворотом, швидко пішов у свої покої. Ніби там його хтось чекав. Мені навіть спала хвороблива думка, що отець Серафим зробив не аборт… Він прийняв передчасні роди… Адже я добре чула, що воно вже ворушилося. І приховав од мене того недорозвиненого хлопчика, який був зачатий… зовсім не в церкві. Щоб не лякати мене, приховав нашого, ще живого, сина, до якого тепер поспішав. Тому й відпустив мене так швидко додому, тому й побіг у покої, як тільки я від’їхала…
Цікаво, що він зробить із ним? Поховає чи спалить, як спалили оте чортеня з ріжками й ратичками, що його народила нещасна сільська жінка? Чи може… Холодна крапля поту скотилася моєю спиною аж до куприка. Чи, може, вигодує його цілющими настоями і потайки від усіх, — навіть від мене! — виростить. Я ще добре пам’ятала нашу телефонну розмову, коли сказала йому роздратовано:
— Ну, тоді народжу тобі Нікуба.
— Мені? — здивувався він.
— А кому ж? Іванькові?
— Собі. Ця істота може належати тільки комусь одному.
Комусь одному. Не захотіла я — належатиме тільки йому.
Облиш ці марення, бо ти себе доведеш, сказала я собі, залишаючи позаду Гостру Могилу… І все таки несповідимі шляхи Твої, Господи, я тоді й приблизно не могла передбачити, що чекає на нас попереду, як не могла передбачити, що ось на цій порожній дорозі наткнуся на драного "москвича" — він стояв під лісом з відкритим капотом, а над двигуном гибів його власник, великий слідець Притула, і я вже хотіла було обминути його з крутим викрутасом, як раптом цей нишпорка вискочив заледве не на середину дороги і відчайдушно махнув рукою.
Я так загальмувала, що трохи не вперлася лобом у скло.
— Що, жити набридло? — гримнула на потенційного самогубцю. — Мало дерев у лісі, щоб зачепитися?
— О, це ви, Анастасіє Михайлівно? — з непідробною щирістю здивувався Притула. — Не впізнав, пробачте, а то б ніколи не посмів зупиняти.
— Так я вам і повірю.
— Та, їй Богу ж, тільки почув гул машини — мерщій кинувся навперейми, бо в мене тут, як той казав, рахуба одна приключилася. А ключика на дванадцять немає.
— То ви думаєте, я оце привезла вам ключика на дванадцять? Та я навіть не уявляю, який він із себе.
— Вірю, вірю, Анастасіє Михайлівно. Я ж кажу, якби знав, що це їдете ви, то й не зупиняв би.
— Годі, — сказала я. — Запитуйте, що вас там іще цікавить, бо в мене немає часу гратися з вами.
— Даремно ви так, — він ніяково опустив свої водяві очка на носаки сандалів скороходів. — Самі ж знаєте, що я вже не маю права ні про що вас розпитувати.
— Не зрозуміла.
— А що тут розуміти? Усунули мене від цієї справи, Анастасіє Михайлівно. Відсторонили, як паршивого кота.
— За що?
— А хто його знає? Начальству видніше. Мабуть, не добачили ніякого криміналу в цій дивній історії. Мабуть, це тільки мені завжди двоїться в очах. — І що ж вам здвоїлося? — співчутливо спитала я.
Відверто кажучи, мене не вельми потішила заповзятливість Г. С. у цьому питанні. Я навіть подумала, що мені тепер трохи не вистачатиме цього симпатичного слідця, чия тінь дошкуляла значно менше за привидів, які товк лися в моєму домі й довкола нього. До того ж я завважила, що мене вже не дратував не лише чоловічий дух, а й бензиново мастильний сморід, що густо сходив од його полатаної колимаги.
— Що здвоїлося? А те, що не загинув ваш чоловік, Анастасіє Михайлівно. А якщо загинув, то не своєю смертю. Ось така дилема здвоїлася в моїй бідній голівоньці, таких два судження, які виключають третє.
— А третє ж яке? — спитала я.
— Та яке ж… Те, від якого я почав танцювати з вашої ласки. Що начебто ваш чоловік знеобачки втопився. Що начебто йдеться про нещасний випадок, в якому не варто дошукуватися чогось підозрілого. І все це було б найпрості шим, і всіх би влаштовувало, в тому числі і мене, якби не ота дивна штука з човном. Ані хвиля, ані небіжчик не могли його так поставити при березі. А коли так, то напрошується, як той казав, інший висновок… І мені дуже шкода, Анастасіє Михайлівно, якщо цього висновку після мене ніхто не зробить.
— Не знаю, — сказала я. — Не знаю, що тут і думати.
Мені прикро, що вас усунули від цієї справи. Я взагалі мало вірю у спроможність наших правоохоронних органів, а тут тільки можу розвести руками.
— То, може б, ви написали заяву до нашого районного відділу? Що так і так, мовляв, прошу продовжити розслідування у зв’язку з новими обставинами…
— Прямо зараз? — глузливо спитала я. — Чи після того, як знайдемо ключика на дванадцять?
— Ну, це не горить, я знаю, що ви людина дуже зайнята, — відповів Притула не з меншою мірою глузливости. — А тут ще й до церкви зачастили… Ви ж, мабуть, оце повертаєтеся з Гострої Могили? Чи я помиляюся? — На його кругло кавунячому личку вималювалася така в’їдлива усмішечка, що в мені випарувалася остання крапля співчуття.
— Ні, не помиляєтеся, — сказала я і ввімкнула передачу. — Ви взагалі дуже рідко помиляєтеся. Але — буває. Бай бай!
Я плавно відпустила щеплення і ще почула, як він крикнув услід:
(Продовження на наступній сторінці)