«Кров Кажана» Василь Шкляр — сторінка 28

Читати онлайн роман Василя Шкляра «Кров Кажана»

A

    Його обличчя також було розпливчастим, здавалося, що в повітрі зависли тільки розкосі ординські очі.

    — Як ти? — спитав він.

    — Жива.

    — Ти кричала. Тобі було боляче?

    — Ні. Я бачила страшне видіння.

    — Це нормально. Навіть у клініці, коли це роблять під дією стиснутого повітря, жінки бачать космічні примари.

    — Хто то був… у мене? — спитала я.

    — Як хто?

    — Хлопчик чи дівчинка?

    Він довго мовчав.

    — Хлопчик, — сказав нарешті.

    — Я так і знала.

    — Зачатий у церкві. У нас міг бути дуже гарний син.

    — Не треба, мовчи.

    — Пробач. — Довкола його сірих очей проступили інші риси обличчя — різко окреслені вилиці, тонкий продовгуватий ніс, жорстко стиснутий рот. Темне волосся було туго зібране назад у косичку.

    — Сядь біля мене, — попросила я.

    Він обережно присів на край ліжка і взяв мою руку.

    — Все гаразд. Усе вже позаду.

    — Ти дуже засмучений.

    — Ні, тобі так здається. Може, трохи стомлений. Якщо по правді, то це дуже тяжко робити коханій жінці. Ти ж знаєш, що навіть хірурги не оперують своїх близьких родичів.

    — Ти шкодуєш? — спитала я.

    — Ні.

    — Я ж бачу. Ти сам не свій.

    — Я кохаю тебе, — сказав він. — І шкодую, що завдав тобі цих неприємностей. — І тільки?

    — Так, мені прикро і соромно, що я тебе не вберіг.

    — Хіба ти не хотів би, щоб я народила тобі хлопчика?

    — Мені потрібна тільки ти. Я ревнував би тебе навіть до нього.

    — Тоді не бери це так близько до серця. Адже я сама сказала тобі, що зі мною не треба нічого остерігатися.

    — Я мусив усе передбачити.

    — Це сталося тому, що ми любилися в церкві?

    — Це сталося тому, що я дуже тебе люблю.

    — Тоді тобі не треба ні за чим шкодувати. Це я дурна…

    Можливо, у мене був останній шанс.

    — Неправда, — сказав він. — У тебе там все гаразд. І якщо ти захочеш…

    — Сергію, — сказала я. — Мені треба додому.

    — Нема проблем. Ще трохи відпочинеш і можеш їхати.

    Жодних ускладнень. Це тривало якихось п’ятнадцять хвилин.

    — У мене таке враження, що я спала цілу вічність.

    — Тебе не нудить?

    — Ні. Тільки трохи паморочиться в голові.

    — Це швидко минеться. Може, я сяду за кермо? Відвезу тебе хоча б до лісу, а там на трасі упіймаю якусь машину і повернуся додому.

    — Не варто. Дорога тут порожня, я спокійно доїду сама.

    — Можна, я тебе поцілую?

    — Авжеж.

    Він прихилився до мене і широко поцілував у губи.

    — Не нудить? — знову спитав з винуватою усмішкою.

    — Навпаки, — сказала я. — Бадьорить. А ти помітив, що до цього мене нудило навіть?..

    — Навіть від моєї присутности. Тому я й зробив це без найменшого жалю.

    — Поцілуй мене ще, — попросила я.

    Це справді було приємно. Його жорсткий рот м’яко лащився до моїх розтулених вуст, і я відчувала, як у моє тіло перетікає цілюще тепло, як воно виповнює ту обезвод нену порожнину, що сушила мене зсередини.

    — Ще… ще… Ти такий сильний.

    Він лікував мене накладанням губ, і невдовзі я відчула в собі дивовижну наповненість — не тяжку й нудотну, яку знала раніше, а ту природну повноту власного тіла, що живиться хвилюванням здорової крови. Я вже була майже здорова, але ще дозволила йому себе зодягнути, і коли сідала в машину, на прощання спитала віддано й ніжно:

    — А коли я захочу, ти мені… зробиш?

    — Що?

    — Дитину, — сказала я.

    Його вуст торкнулася досі нерозгадана мною посмішка.

    — На все буде твоя воля.

    Не знаю, що то було — печаль чи зачаєна радість, але мене вразило те, що він, не дочекавшися навіть, поки моє авто щезне за поворотом, швидко пішов у свої покої. Ніби там його хтось чекав. Мені навіть спала хвороблива думка, що отець Серафим зробив не аборт… Він прийняв передчасні роди… Адже я добре чула, що воно вже ворушилося. І приховав од мене того недорозвиненого хлопчика, який був зачатий… зовсім не в церкві. Щоб не лякати мене, приховав нашого, ще живого, сина, до якого тепер поспішав. Тому й відпустив мене так швидко додому, тому й побіг у покої, як тільки я від’їхала…

    Цікаво, що він зробить із ним? Поховає чи спалить, як спалили оте чортеня з ріжками й ратичками, що його народила нещасна сільська жінка? Чи може… Холодна крапля поту скотилася моєю спиною аж до куприка. Чи, може, вигодує його цілющими настоями і потайки від усіх, — навіть від мене! — виростить. Я ще добре пам’ятала нашу телефонну розмову, коли сказала йому роздратовано:

    — Ну, тоді народжу тобі Нікуба.

    — Мені? — здивувався він.

    — А кому ж? Іванькові?

    — Собі. Ця істота може належати тільки комусь одному.

    Комусь одному. Не захотіла я — належатиме тільки йому.

    Облиш ці марення, бо ти себе доведеш, сказала я собі, залишаючи позаду Гостру Могилу… І все таки несповідимі шляхи Твої, Господи, я тоді й приблизно не могла передбачити, що чекає на нас попереду, як не могла передбачити, що ось на цій порожній дорозі наткнуся на драного "москвича" — він стояв під лісом з відкритим капотом, а над двигуном гибів його власник, великий слідець Притула, і я вже хотіла було обминути його з крутим викрутасом, як раптом цей нишпорка вискочив заледве не на середину дороги і відчайдушно махнув рукою.

    Я так загальмувала, що трохи не вперлася лобом у скло.

    — Що, жити набридло? — гримнула на потенційного самогубцю. — Мало дерев у лісі, щоб зачепитися?

    — О, це ви, Анастасіє Михайлівно? — з непідробною щирістю здивувався Притула. — Не впізнав, пробачте, а то б ніколи не посмів зупиняти.

    — Так я вам і повірю.

    — Та, їй Богу ж, тільки почув гул машини — мерщій кинувся навперейми, бо в мене тут, як той казав, рахуба одна приключилася. А ключика на дванадцять немає.

    — То ви думаєте, я оце привезла вам ключика на дванадцять? Та я навіть не уявляю, який він із себе.

    — Вірю, вірю, Анастасіє Михайлівно. Я ж кажу, якби знав, що це їдете ви, то й не зупиняв би.

    — Годі, — сказала я. — Запитуйте, що вас там іще цікавить, бо в мене немає часу гратися з вами.

    — Даремно ви так, — він ніяково опустив свої водяві очка на носаки сандалів скороходів. — Самі ж знаєте, що я вже не маю права ні про що вас розпитувати.

    — Не зрозуміла.

    — А що тут розуміти? Усунули мене від цієї справи, Анастасіє Михайлівно. Відсторонили, як паршивого кота.

    — За що?

    — А хто його знає? Начальству видніше. Мабуть, не добачили ніякого криміналу в цій дивній історії. Мабуть, це тільки мені завжди двоїться в очах. — І що ж вам здвоїлося? — співчутливо спитала я.

    Відверто кажучи, мене не вельми потішила заповзятливість Г. С. у цьому питанні. Я навіть подумала, що мені тепер трохи не вистачатиме цього симпатичного слідця, чия тінь дошкуляла значно менше за привидів, які товк лися в моєму домі й довкола нього. До того ж я завважила, що мене вже не дратував не лише чоловічий дух, а й бензиново мастильний сморід, що густо сходив од його полатаної колимаги.

    — Що здвоїлося? А те, що не загинув ваш чоловік, Анастасіє Михайлівно. А якщо загинув, то не своєю смертю. Ось така дилема здвоїлася в моїй бідній голівоньці, таких два судження, які виключають третє.

    — А третє ж яке? — спитала я.

    — Та яке ж… Те, від якого я почав танцювати з вашої ласки. Що начебто ваш чоловік знеобачки втопився. Що начебто йдеться про нещасний випадок, в якому не варто дошукуватися чогось підозрілого. І все це було б найпрості шим, і всіх би влаштовувало, в тому числі і мене, якби не ота дивна штука з човном. Ані хвиля, ані небіжчик не могли його так поставити при березі. А коли так, то напрошується, як той казав, інший висновок… І мені дуже шкода, Анастасіє Михайлівно, якщо цього висновку після мене ніхто не зробить.

    — Не знаю, — сказала я. — Не знаю, що тут і думати.

    Мені прикро, що вас усунули від цієї справи. Я взагалі мало вірю у спроможність наших правоохоронних органів, а тут тільки можу розвести руками.

    — То, може б, ви написали заяву до нашого районного відділу? Що так і так, мовляв, прошу продовжити розслідування у зв’язку з новими обставинами…

    — Прямо зараз? — глузливо спитала я. — Чи після того, як знайдемо ключика на дванадцять?

    — Ну, це не горить, я знаю, що ви людина дуже зайнята, — відповів Притула не з меншою мірою глузливости. — А тут ще й до церкви зачастили… Ви ж, мабуть, оце повертаєтеся з Гострої Могили? Чи я помиляюся? — На його кругло кавунячому личку вималювалася така в’їдлива усмішечка, що в мені випарувалася остання крапля співчуття.

    — Ні, не помиляєтеся, — сказала я і ввімкнула передачу. — Ви взагалі дуже рідко помиляєтеся. Але — буває. Бай бай!

    Я плавно відпустила щеплення і ще почула, як він крикнув услід:

    (Продовження на наступній сторінці)