Вибух підкинув наш човен, коли до берега було вже рукою подати. А на березі починався ліс, і він міг нам стати рятунком, приховав би від проклятущого "юнкерса". З шаленим свистом проносився над нами літак, схожий на величезного хреста, і довкола човна пінилася од куль вода. Горіли долоні, ніби стискав я в руках не дерев’яні весла, а розжарене залізо.
Ну, хлопці, ще раз!
Нам зосталося раз-другий махнути веслами, і дерева б сховали нас. Мабуть, це зрозумів і ворог. Бо на кількох людей не пошкодував цілої бомби...
Якийсь час мене з блискавичною швидкістю несло в чорну безодню.
Опам’ятався в холодній воді.
І не було "юнкерса" вгорі, та не було й моїх хлопців, і не було човна.
Вода засмоктувала мене в глибину, а я безпорадно борсався усім тілом і, хоч до берега лишався якийсь десяток метрів, не міг зрушити з місця. Змахнув ногами, але права моя тільки повисла в воді, як пудова гиря, і стала тягти мене вниз.
Почервоніла вода хлюпнула мені до рота нестерпною млістю. Я бився у тій важкій, як ртуть, рідині і захлинався нею. Захлинався власною кров’ю, що почервонила всю річку.
Раптом тіло моє спорожніло, полегшало й гойднулось у рожевім тумані. Перед очима з’явилось обличчя дружини, а потім личко маленького сина, котрого я так і не бачив. Дивно, що привидівся він так виразно, після того, скільки не намагався, не міг його так уявити.
Коли помираєш, за коротку мить багато може зринути в нам’яті, і є в ній щось таке, заради чого ти борешся зі смертю, що пробуджує в тобі силу, якої, здавалося, вже нема. І ти знову воскресаєш.
Не знаю, що відродило натугу в мені. Чи личко небаченого сина, чи раптова думка про те, що немає вже моїх хлопців і нікому доповісти про наслідки розвідки? Я з божевільною люттю став одштовхуватися від важкої червоної води, черпав її ротом, захлинався нею, знемагав од солоної млості, але поволі наближався до берега. І яким же довгим для мене був отой десяток метрів! Лише раз махнути веслом. А руками, коли твоя ж нога каменюкою тягне тебе до дна, ти змахуєш сотні разів, і все здається, що на одному місці. І немає до кого гукнути, щоб попросити допомоги. Хлопців уже покрила вода. І саме тому ти мусиш будь-що виплисти.
Коли я дістався берега, навіть не силкувався звестись. Сяк-так перетис ногу ременем. Припав до гарячої землі й поринув у глибокий сон.
Написане синім чорнилом
І було біло-біло довкола. Стеля, стіни, простирадло і навіть волосся лікарки, що стояла наді мною, теж було білим. Тільки очі її зеленіли, як два лісових джерельця.
Я посміхнувся, але вона відвела свій погляд убік.
Тоді я ще нічого не знав.
І тільки коли захотів випростатися після довгого сну, відчув оту порожнечу. Жах стрепенув моїм тілом. Я спробував підхопитися — не стало сили. Захотів одкинути простирадло, переконатися, що все те мені примарилося, але раптом злякався. Злякався на себе глянути, бо вже свідомість сіконуло слово "нема".
— Що ви зробили?!! — заволав я до болю у скронях.— Що ви зробили, гади?!! — Я кричав, лаявся, ганьбив білокосу лікарку на чому світ стояв, а вона мовчала, опустивши голову, наче школярка.
— Гляньте, що ви зробили з людини! — я рвучко звівся на лікті й відкинув убік простирадло. І тут затіпався од люті й жалю, біль пронизав усе тіло.— Вас би у бій! У пекло! А то поховались тут, людей нівечите! У бій вас, щоб побачили...—І я знову полинув у чорну безодню сну.
Кілька днів я ні з ким не хотів розмовляти. Тільки дивився у стелю.
— Іншого виходу не було,— сказала вона.— Ногу вам відтяло вибухом. А ми лише зробили свою справу. Виконали обов’язок.
— Легко сказати, обов’язок. Чому не спитали мене?
— Якби ми чекали, то не було б у кого питати. Добре, що живі зостались.
— Навіщо таке життя? Кому я тепер потрібен?
— Усім. Рідним, друзям... Не з вами одним таке трапилося. Не треба впадати у відчай. Життя ще попереду.
— Як я з’явлюся додому?
— Ну що за дурниці. Вас любитимуть ще дужче.
— А дружина?
— І дружина також, запевняю вас.
— Навіщо їй безногий?
— Ви знову говорите казна-що. Якби я любила людину, вона б мені стала тільки дорожчою.
— Тому так і кажете, що нікого не любите. Ви ще дуже молода.
— Неправда. Я люблю,— сказала вона несподівано для себе, і на білих щоках зарожевіло дві цяточки.
— Ви що, заміжня?
— Ні.
— Тоді ви ще нічого не знаєте.
— Кохання, якщо воно справжнє, у всіх однакове.
— І ви справді б не розлюбили чоловіка, якби...
— Про що ви говорите? Як вам не соромно. Викиньте це з голови. В мене тільки одна надія — знайти його.
Вологий серпанок заслав її очі, я хочу сказати цій дівчині щось приємне.
— Вам дуже пасує білий халат.
— Спасибі. Він мені теж казав ці слова.
— От бачите, він казав правду.
— Сергій ніколи не вмів брехати. Тільки раніше я чомусь не думала про це.
— Його звали Сергієм?
— Так, звуть.
— А вас?
— Галя.
— А я Іван Іванович.
— Дуже приємно. Але для нас мало цих даних. Треба все записати.
— Хочете завести карточку?
— Авжеж. Коли вас підібрали, в кишенях нічого не знайшли.
— Ми поверталися з розвідки...
— Розумію.
— Нас було четверо. Зостався один. І той...
— Не треба. Ви народились під щасливою зіркою.
— Щасливішої й бути не може.
— Як ваше прізвище?
— Ох, не люблю, коли про це запитують... Баранчик.
— Баранчик?! — аж скрикнула дівчина.
— Чому ви так?
— Ви часом не з Ленінграда?!
— Так, а хіба...
— Я теж,— сказала вона.
— І ви?!
— Я ще дзвонила вам, пригадуєте — "Баранчик, бе-е-е"?
І тоді я вперше розсміявся в тих білих стінах. І Галя теж сміялась зі мною, і сміялись ми довго, як люди, котрим рідко буває весело.
Минуло вже стільки часу, а з дому немає листа. Чому ти мовчиш, Машо? Я написав тобі всю правду, а ти — жодного слова. Ну, не вберігся, винен. Уже нічого не повернеш. Якщо не хочеш утішити, то напиши, що не ждатимеш, я не ображусь. Ти гарна жінка і знайдеш собі здорового чоловіка, нічого не маю проти. Тільки ж напиши мені хоч що-небудь, Машо, аби я знав, бо це чекання стає нестерпним. Напиши, як ти назвала нашого синочка. Я б хотів, аби Петьком. Чи він уже ходить? Напиши мені чисто все. І які в нього очі, і носик, і ротик. Якого кольору очі. Голубі чи карі, як у тебе? Бережи його, нашого маленького Баранчика. І якщо ти не проти, Машо, то назви Петьком. Товариш у мене був, Петром звали... За мною, Машо, не журися. Я тримаюся, а скоро, може, й ходитиму. Я ходитиму, Машо. Почуваюся добре, от тільки як прокинуся після сну і відразу згадаю, то моторошно. А так — нічого....
— Не побивайтеся,— сказала Галя.
— Уже б написала, аби...
— Вона написала. Тільки... Ви ж знаєте, що зараз у світі робиться. Як у нас із поштою.
— Раніше листи приходили вчасно.
— Всяке трапляється.
— Якби ви знали, як мені важко.
— А кому зараз легко?
Я дивлюся на Галю і помічаю, що шприц між її пальцями ледь-ледь тремтить. Вона закасує мій рукав вище ліктя, відчуваю, які холодні у неї руки. Наче крига. І голка теж холодна, її жало входить у синю вену там, де рясніє сіточка проколів. Я намагаюся не скривитися.
— Ви набагато краще колете за сестру,— сказав я.— Зовсім не боляче. Я хочу, щоб завжди робили уколи ви.
— Ну що ви, в мене для цього діла не набита рука.
— Почекайте, не йдіть. Посидьте трохи біля мене.
— Якщо ви не будете...
— Ні, квилити я не буду.
— Гаразд, але довго я не можу.— Вона приймає з табуретки ліки та інструмент на підвіконня й сідає біля мого ліжка.
— Галю, розкажіть мені щось гарне-гарне.
— Що?
— Про нього.
— Сергія?
— Так.
— Про нього неможливо розказати.
— Чому? Він такий гарний?
— Не тільки. Його треба бачити, чути... Раніше я цим не дорожила... Коли щось утрачаєш, лише тоді розумієш, що означає для тебе та втрата.
— Чому ви кажете, що втратили його?
— Мені так здається.
— Нісенітниця. Скоро все це скінчиться, і ви зустрінетесь. Все буде, як і раніше.
— Я боюся. Він не знає, як я кохаю його, і не берегтиме себе. Аби він знав, я б так не боялася.
— Як-то не знає?
— Я не встигла йому сказати. Я була безтурботним дівчиськом і думала, що життя нескінченне і все вічне. Я, Сергій, наше кохання... Я боялася сказати йому ті слова, бо здавалося, що коли їх вимовиш, то вони втратять свою таємничість. Але потім мені дуже-дуже захотілося їх сказати. Сказати якось так, як ніхто до мене ще не казав. Я мала їх мовити йому біля Ісаакіївського собору. Того дня, коли почалася війна... Сергій не прийшов, і я кричала в розпачі: "Я люблю тебе! Я люблю тебе". Я справді, мабуть, вимовляла ті слова, як ніхто до мене, але чув їх тільки собор. Чув і мовчав...
— Ви скажете і йому ті слова.
Чому я так прикипів душею до цеї дівчини? Чому світліє в палаті, коли з’являється вона? Обличчя усміхнене, а в очах зажура.
Може, її любов не дає мені думати про...
Машо, чому ти не пишеш?
Іншим приходять довгі-довгі листи, а на них — обведені олівцем дитячі рученяти. Це дуже просто, Машо,— мами прикладають дитячі ручки до аркушів, а потім обводять їх олівцем... А ти хоч би слово...
Може, я тебе чимось прогнівив? Знаєш, Машо, якщо не хочеш, щоб він був Петьком, то назви, як тобі самій подобається. Тільки мені потім напиши, як ти назвала.
(Продовження на наступній сторінці)