«Забіліли сніги» Микола Сиротюк — сторінка 10

Читати онлайн роман Миколи Сиротюка «Забіліли сніги»

A

    — Я балабоню?!

    Заносилось на сварку. Ледацюга Любинський мав усіх молодших за ніщо і міг надавати буханців.

    — Котись під три чорти, свинота куцорила, — осердився він. — Доскочиш четвертого класу, тоді й питатимеш, а поки що, пацючку...

    Подав голос Ткаченко:

    — Плюнь, Грицю, на ту вошиву постіль та йди сюди.

    Не стерпів образи Бодяк.

    — А ти, мазнице, заткай плювачку!

    Ткаченко підхопився з свого ліжка.

    — Alea jacta est! — гукнув Кифір Проценко. — Юлій Цезар вирушив на Рубікон. Почалося.

    Однак нічого не почалось: Матвій, не зробивши й п'яти кроків, круто повернув назад.

    — Іди, іди, дурню, — кинув йому навздогін Бодяк. — Цезар... Сидітиме в першому класі до страшного суду. Довбня. Кувадло. Ну, вставай, Грицьку! Пора на вечерю збиратись.

    Любинський голосно розреготався.

    — Ха-ха-ха! Ох ти ж, сучий сину, ой хитрун. Умієш підкупити. Значить, на гречаний кулешик. Черево таки вже стухло... От дивись, як воно виходить. Спектор і вчителі кажуть, нібито в мене куряча голова, а я одним махом хавкнув.

    — Що?

    — Твого вірша про наше харчування. Коли гарне — само собою запам'ятовується, не треба й мізки сушити. Славний вірш і правдивий:

    В понеділок дають юшки,

    Три дні зряду все — галушки,

    Потім два дні все — лапшу,

    А в неділю — кулешу.

    У Бодяка враз пересівся гнів.

    — І другого знаю, — вів далі Грицько. — Оцей-о, за якого на тебе сердиться Михайло:

    Тільки зірка стала мріти,

    Бурсак почав бубоніти,

    Бо боявся довго спати,

    Щоб снідання не взівати.

    — Добру маєш кебету, — похвалив Бодяк.

    — Так і я важу, а спектор, а вчителі... Тим йолопам оббрехати чоловіка — як дурному з гори збігти.

    — Не вір їм.

    Любинський зовсім розохотився.

    — Розкажи ще щось, може, й те затямлю.

    — А кулешик?

    — Його не прогавлю. Розкажи!..

    Втрутився Грабовський.

    — Прочитай, Степане, отого найновішого.

    — Хіба ж то твір? — розвів руками Бодяк. — Ні те ні се. Позавчора бачив, як на вулиці городові катували одного чоловіка. Обдертий, висохлий, мов кукурудзиння. Щось потягнув з бакалії...

    — Читай, — перебив Гаврик.

    Бодяк неохоче розгорнув зошит:

    Тут його образ схопили,

    На долівку повалили,

    Один сів йому на спину,

    Бив безбожно, як скотину;

    Той — у пузо кулаками;

    Кров'ю з рота цебеніло;

    Лице пупом посиніло...

    Степан замовк, дивлячись на хлопців, що сходилися з усіх кінців гуртожитку, а по хвилі додав:

    — Ще не закінчив, потім допишу.

    — Нічого собі чудасія, — клацнув язиком Любинський, підводячись з ліжка. — Нічого, але...

    — Бракує кумедії? — примружився Кифір. — Бідолаху лушпарять, а тобі... — І вже до Бодяка: — А що далі було з тим злидарем?

    — Говорили сьогодні на храмі — помер уночі.

    — Так йому й треба, хай не краде чужого, — буркнув Матвій. — А за такі віршики... Ходімо, Грицю, вечеряти.

    Михайло Приходько одірвався від книжки, мстиво глянув на Степана і почав шпарко щось записувати.

    Різдво, що поволі наближалось, залихоманило духовним училищем, перекинуло шкереберть ще з осені встановлений розклад навчальної роботи. В усіх класах і наставники й вихованці на якийсь час забули про арифметику, географію, словесність, всілякі історії, навіть священну, слов'янську, латинську, грецьку мови. Замість цих наук надолужували уставом, євангелієм, співом.

    Богослужіння в церкві припинялося тільки на ніч, і від надсадного горлання, свічкового та ладанового чаду повертались бурсаки до свого житла геть знесиленими й напівочманілими.

    Та й в корпусі не вщухав безладний галас. Хлопці теж готувалися гарно зустріти свят-вечір, а надто ті, котрі не їхали на короткотривалі зимові вакації додому. Тепер за столом уже й картярі не змагаються, бо нема вільного місця. Там збивають дерев'яні зірки, обліплюючи їх барвистим папером, обвішуючи яскравими стрічками, вистругують держаки, ладнають ліхтарі з свічками.

    Бурсаки згуртувалися в кілька ватаг, розподілили між собою містечкові вулиці та кутки, куди підуть колядувати, а згодом і посівати та щедрувати. Кожна ватага має свого старшого, що зветься благочинним і носить зірку, заспівувача і, звісно, двох скарбників-міхонош.

    При розподілі ролей Любинський із шкури пнувся, щоб стати благочинним, аби потім паювати зароблене, але на його не вийшло — обрано було Бодяка. Правда, Грицька те не образило й не розгнівило — він охоче згодився на роль міхоноші, знаючи, що, мавши торбу за плечима, зможе вволю поласувати ще на коляді, постарається приховати і якусь копійчину...

    — Глянь, Степане, — хвалиться благочинному, показуючи величезний валовий мішок. — Я вже готовий і зараз рушати... А Михайло все куздряється. Зубряка нещасний!

    Згорнувши молитовника, над яким горбів увесь вечір, Приходько ліниво підвівся.

    — Не пхай рила в чуже корито, — буркнув. — Я завтра з свого рядна пошию цілий лантух...

    — То ший зараз.

    — А вкриюся чим?

    Бодяк клопочеться іншим: примайстровує до високої баранячої шапки Килавчука, одягненого в кожух навиворіт, круті роги й довгі вуха.

    — Оце коза, мосьпане, — милується. — Такої ні в кого не буде.

    Заклопотаний і Грабовський: до свят-вечора залишилось чотири дні, а колядки на хоровий спів не розучено. Те ж на його голові лежить.

    — Що колядуватимемо? — питає хлопців, які зібралися навколо нього. — Хто що радить?

    — Я, — зголосився Приходько. — Скористаймось тими колядками, які позавчора учили в класі.

    — А я проти, — вихопився Килавчук. — Треба знайти такі, щоб були зрозумілими, не старослов'янщиною, а нашою мовою. Хоч би й оцю:

    Нова радість стала, яка не бувала,

    Над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла.

    Там, де бог родився, з діви воплотився,

    Там чоловік преубогий пеленами оповився.

    Кифір невдоволено насупив брови:

    — Можна, — заговорив. — Але... З діви воплотився... Дурити людей... А може б, ту, котру в нашому селі полюбляють?

    — Пам'ятаєш?

    --— Авжеж, не один раз колядував:

    Добрий вечір тобі, пане господарю!

    Ой радуйся, земле, син божий народився.

    Застеляйте столи та все килимами

    Та кладіть калачі з ярої пшениці.

    — Ця краща, — міркує Любинський. — Про калачі... І до хазяїна ясний заклик — розсупонь калиту, частуй чарчиною. Берім її та й нічого більше мізкувати.

    Килавчук крутить носом.

    — Заклик... У моїй про хазяїв теж є, та ще й так, що гріх не почастувати:

    Ой царю наш, царю, небесний володарю,

    Даруй літа щасливії цього дому господарю.

    Даруй господарю, його господині

    Довгі літа й щасливі усій його родині.

    — Справедливо, — згоджується Любинський. — За цю таки гріх не почастувати. А якщо котрийсь нічого не виноситиме, то я тому ще й такої вріжу:

    Ой я тобі, дядьку, заколядую,

    Дай мені пиріг.

    Як не даси пирога,

    Візьму вола за рога

    Та й поведу на муріг,

    Волом буду робити,

    А в ріг буду трубити...

    — Так, — підсумовує Павло, якому належить вирішувати справу остаточно. — Гаврикова й Кифорова кращі. На обох і спинимось. Ану, Михаиле, починай на голос. Усі слухайте і запам'ятовуйте слова.

    13

    Весна цього року добре припізнилася. Правда, сніги станули ще в кінці березня, проте квітень був лінивим і неповоротким: сонце блукало десь у густому захмар'ї, небо вдень і вночі сіялося то холодною мжичкою, то зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися рвучкі, мов ошалілі, вітровії. Хлібороби порались у клунях, коморах, іноді перевисали бородами через ворота, ковзали очима по калюжах на вулиці, сумно зітхали і думали про поле, яке давно чекає.

    У тій невеселій ратайській думі-роздумі канули дні, минали пісні тижні. І, може, тому вербна неділя, про котру, здавалось, й забули, настала якось зовсім несподівано, наче вигулькнула з-за прадавньої козацької могили, що одиноко мріє серед мовчазних степів. Та ще й днина видалась на диво гарною, щедро позолоченою ясним промінням. Попід вуличними окопами, огорнутими легеньким маревом земних випарів, скоро вичахають стежини, а ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.

    Церковне подвір'я в'юниться учнями духовного училища і гімназії, між якими зрідка шмигає також охтирське парубоцтво, оперезане строкатими поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди лунає:

    — Не я б'ю!

    — Лоза б'є!

    — За тиждень великдень!

    Три гімназисти-підлітки обступили Любинського.

    — Галушник нечестивий! — кричать, розмахуючи гінким пруттям. — Чого по голові цвіжиш? Цієї неділі Ісус Христос в'їхав у Єрусалим, а ти...

    — Агу гетьте, ракові шийки! — кидається на гімназистів Грицько. — Я дам вам галушника, дам...

    (Продовження на наступній сторінці)