Правда, той несподіваний і нерозумний суд став Кириленкові також у пригоді. На засіданнях він дізнався про затяжне листування між генерал-губернатором та міністерством юстиції і зрозумів — держава поки що й сама не має певної думки, що саме робити з ув'язненими засланцями з Балаганська. Царські сановники й досі торгуються, а точніше — сперечаються, не знаходячи спільного рішення.
Генерал-губернатор, спонуканий іркутським прокурором, ще двадцять восьмого лютого просив міністра не розпочинати судового процесу над авторами відозви "Російському урядові" в Іркутську, бо тут вони, мовляв, мають багато прихильників, які можуть підняти голови й накоїти лиха. І радив — без шуму, тихенько, в адміністративному порядку, дати арештантам по п'ять років тюремного ув'язнення або ж по десять років заслання на Сахалін. Цю свою пораду він обстоював досить наполегливо, застерігаючи міністра не засилати підсудних у Якутію, зокрема в міста Якутськ, Колимськ, Ольмінськ, Верхоянськ, Вілюйськ, де вони скоро знайдуть собі однодумців.
Міністерство юстиції довго консультувалося з міністерством внутрішніх справ, зі своїми відділами, виважувало все, не кваплячись: на запит генерал-губернатора відповіло аж через п'ять місяців. І зажадало, зневаживши генерал-губернаторову пораду, продовжити допити і, завершивши їх, передати іркутському губернському судові.
Зі всього того листування Кириленко нарешті збагнув, як і чому потрапив на лаву підсудних: адже ще сьомого травня цього, 1891, року іркутський прокурор отримав суворий наказ — закінчити слідство негайно. Зрозумів також, що має робити. Але й досі не міг намислити, як домогтися бажаних наслідків, як здолати балаганців, а надто Павла Грабовського.
О, скільки завдав клопоту йому цей колишній харківський семінарист! Скільки змарновано днів і ночей, сил і надлюдської праці! А ключа так і не міг підібрати до нього. Потайний, впертий. Нічим не схожий на плаксивих поетів. А їх слідчий знає непогано: не один раз доводилося допитувати. Там, звичайно, раз-два — і все готово. А тут...
Слідчий уже навіть мало вірив у те, що цей в'язень —-— поет, хай навіть малоросійський. Воно, правда, й поетів треба вішати, але цьому більше підходило б висіти не між поетами, а між тими, що їх повісили за замах на священну особу царя.
Твердий, як і всі справжні політичні злочинці. Граніт. Слідчий уже й підлещувався, й догоджав, обіцяв золоті гори, погрожував. А той — ні, хоч ти йому кола на голові теши.
Хіба мало фактів? Кілька примірників тієї самої осоружної відозви, яку він підписав разом з Ожиговим та Улановською. Свідчення...
Добре, що пощастило завчасно перехопити ту відозву. За те вже треба дякувати міністрам та губернаторам, які, отримавши її, направили куди слід.
Показував йому всі примірники; припирав ними до стіни, а він і не заперечує. Каже, писав і розсилав. Але більше — ні слова, ані півслова. Кремінь, та й годі. А скільки в ньому мужичої гордості!
— Як зламати цю гордість? Як приборкати? — запитував сердито сам себе слідчий.
Міняв тактику. Почав було викликати арештанта замість ночі вдень, але скоро зрозумів, що це нічого не дасть. Якийсь час зовсім не викликав. Та коли знову стрівся, побачив, що жодних очікуваних змін не сталося. Тоді почав викликати вдень і вночі, разів по десять на добу. І все марно.
Той самий спокій, та сама незалежність, та сама непохитна мужича гордість.
Слідчий був у розпачі. Уже збирався піти до начальника й відмовитися допитувати, хай би сам спробував, хай...
І враз, наче сніг у петрівку, — арештант втратив спокій. Тепер він, викликаний на допит, або мовчав, як німий, або зненацька вибухав гнівом, кляв царя і весь царський рід. І вимагав негайного суду. Суду, суду і нічого більше. Від того аж стовбурчилося волосся на голові слідчого.
Він не цікавився, чому так перемінився в'язень. Був певен, що то наслідок його вміння вести справу. Значить, не змарновано два десятки років, проведених на цьому твердому стільці. Не пропали дарма сотні вибитих зубів, відтиснутих нігтів, викручених пальців, відбитих печінок, потрощених ребер — не пропали. Досвід — мудра штука.
Сьогодні слідчий поставить йому нові запитання, яких він ще не чув. Щойно прийшли додаткові дані з Павлодара про Ромася. А ось телеграма Новаковської, надіслана в Балаганськ з Черемхова. Тут ясно сказано: вона, Новаковська, приєднує до балаганських лиходіїв свій голос протесту проти якутської, як вони кажуть, різанини. Ну, якої тепер заспіває упертий поет?
Тільки цього разу треба бути спокійним. Щоб одразу поставити його на коліна, а тоді гарненько погратися, як кіт з мишею.
Та слідчий помилявся. Зміни в поведінці арештанта викликала не тактика допитування, а зовсім інші причини.
Кілька днів тому на прогулянці Грабовський дізнався від Миколи Ожигова, що Володимир Іванович після довгого сидіння в карцері тяжко занедужав, що його допитують у камері, бо ходити на допити вже не може. Ця звістка приголомшила Павла. Він так любив старого орєхово-зуєвського робітника...
Розбиті нерви не міг стримувати. А слідчий зачастив, мов на безголов'я.
Сьогодні Павло уже втретє переступає поріг знайомого кабінету. Тут усе так само, як було і годину тому, і вчора, і позавчора. Масивний стіл з ажурно виточеними ніжками. На столі папірці. З-під них визирають новенькі блискучі наручники. За столом сидить, відкинувшись на спинку стільця, слідчий.
— Ну, як спалось-спочивалося? — жвакає свою звичну фразу. — Які бачили сни?
Грабовський, не відповідаючи, сідає на стілець з протилежного боку стола. Розправляє плечі, зручно вмощується. Очі слідчого прикипіли до нього. Павло добре відчуває їх, але не зважає на те. Це знову дратує слідчого: він чує, як по його тілу пробігають дрижаки. Однак намагається стримати себе.
— Бачу, ви сьогодні, любий: мій, не в доброму гуморі, — ліниво смакує він заяложений дотеп. — На привітання треба відповідати всім, навіть, так би мовити, ворогам, а тим паче людям, котрі зичать вам добра. Гадаю, ви належно оціните моє ставлення до вас?
Грабовський мовчить, дивлячись на вишліфовану сталь, що поблискує між паперів.
Слідчий, мабуть, перехопив його погляд і посміхнувся. Встав з-за столу, пройшовся кабінетом, артистично взяв наручники і любовно поклав їх на долоню.
— Цікавитесь, здається?
Грабовський перевів погляд у далекий куток, кабінету.
— Маєте рацію, — продовжує слідчий. — Останнє слово, так би мовити, технічної думки нашого процесуального карного світу. І до чого тільки не додумається спритний німчик! Дуже зручна, знаєте, штука, дуже. Не доводилося ще, так би мовити, куштувати?
Грабовський мовчить.
— Та-ак, — тягне слідчий. — Бачу, ви сьогодні таки розминулися з добрим настроєм. Та хай технічними справами займаються ті кому слід, а ми з вами займемося тим, що, так би мовити, нам належить.
Слідчий ще раз закохано оглянув кримінальну новинку, легенько поклав її на папери і стомлено сів на стілець.
— Цікавить мене, — почав він, — одне-однісіньке, Павле Арсеновичу, питаннячко, і, сподіваюсь, ви допоможете мені, так би мовити, розв'язати його. Скажіть, хто, зрештою, був організатором та керівником балаганської протиурядової групи? Хто був автором та ініціатором тієї шкідливої відозви? Якщо вірити вам, усе те робили ви самі. Так?
— Так. Про це я вже сто разів говорив. Час би пам'ятати.
— Значить, і відозву писали ви самі? А що ж робили інші?
Грабовський мовчить.
— Ну?
Мовчанка.
— Значить, ви. Так і запишемо. Але біда в тому, що те ж саме говорять усі ваші однодумці, навіть Улановська.
— Бо то правда.
— Правда, однак не зовсім. Вони кажуть, що не ви, а вони, кожен зокрема. Виходить, усі керували, усі писали, усі розсилали, всі закликали до повалення царського трону. Як це, так би мовити, зрозуміти?
Питання і смішить, і дратує Грабовського. Чи й справді цей служака нічого не розуміє, а чи тільки прикидається дурнем? Ну, та хай.
— Не розумієте? — спокійно питає Павло. — Уявіть собі, цього разу я вам таки вірю. Не розумієте. І, мабуть, ніколи не зрозумієте. Співчуваю, проте нічим не можу допомогти.
— Чому? — здивувався слідчий і задоволено усміхнувся. — Ні, Павле Арсеновичу, можете, але не хочете.
— Ні, не можу, бо ви вже до того знівечений, що нездатні зрозуміти навіть найпростіших речей. Горбатого, як то кажуть...
— Грабовський! — підхопився слідчий. Лице горіло, а очі стали як гострі шпичаки. — Я, здається, з вами чемний.
— От я й користуюся вашою жандармською чемністю, — вів далі Павло. — Кажу вам чистісіньку правду. А ви будьте ще чемнішим і вислухайте. Присядьте, — підняв він руку, і слідчий, як покірна дитина, сів на стілець. — Вас безнадійно зіпсовано. Ви ж не першого мене допитуєте. Правда ?
Слідчий мимохіть кивнув головою.
— Не першого. Але й жодного серед тих, кого мучили до мене і кого будете ще мучити, не розгадали й не розгадаєте. Не мені — самому собі зізнайтеся в цьому.
— Слухайте, ви, — смикнувся слідчий. — Я вас, так би мовити, не про це питаю. Ваші сентенції, власне, мені...
— Не потрібні, — підхопив Грабовський і так блиснув очима, що слідчий знітився, притискуючись до спинки стільця.
(Продовження на наступній сторінці)