І Феофано це робить — серед множества людей, які їй зустрічались у житті, вона вміла обрати найсміливішого й найдужчого, — втім, може, саме незрівнянна, дивна краса її робила цих обранців сміливими, дужими, божевільними в своїх поривах!
Так, сиеряіись на чужу силу, вона і йшла шляхами життя, разом з обраними нею самою коханцями перемагала, завжди досягала своєї мети, щоб розплатитись за це зрадою і знову, знову починати...
Тепер Феофано робить останню страшну спробу. Як жінка вона не могла нарікати — і у Вірменії, і нині, в Константинополі, нестямна удовиця вдовольняла свою пристрасть — етеріот, що охороняв уночі її палату, був не скопець і помер би, не виказавши таємниці Влахерна.
Феофано тонко веде свою гру — всім відомо, що одразу ж після смерті Никифора Іоанн вислав її на Прот, далі у Вірменію. Тепер, коли не стало Цимісхія, Феофано все частіше називає його ворогом, а Никифора вірним своїм другом, часом ходить до храму Апостолів, де в склепі поруч з тілом великого Костянтина лежить безголовий труп Никифора, і в цьому нічого дивного немає: вона була його жоною до останнього дня життя.
Не забуває вона й про синів — Василя й Костянтина, їй дозволено відвідувати Великий палац, Феофано часто буває там, заходить до старшого сина — Василя. Він молиться з своїми ченцями, Феофано ж слово за словом розбуджує в ньому жадобу до влади й слави, викликає ненависть до проедра Василя.
Феофано не помиляється — син її Василь не той, за кого його вважають, він, як і мати, ненавидить проедра, хоче його знищити, молиться Христу, але готує ніж, — прийде час, і Візантія здригнеться, побачивши справжнє обличчя цього імператора.
Феофано дивіться в очі Василеві, намовляє його, думає, хто їй допоможе знову сісти на трон у Магнаврі — Вард Фока чи син Василь? Переможе Василь — вона сяде поруч з ним, переможе Фока — що ж, Феофано не здригнеться, Василь муситиме умерти... поки ж що теплою, ніжною рукою мати гладить волосся сина.
І є в Феофано ще одна надія — дочка Анна, яка народилась за два дні до смерті першого її мужа — імператора Романа. Хто знає нині, від чого помер імператор Роман? Келих вина — і його не стало, на престолі тоді сів Нйкифор Фока...
Анні минає п'ятнадцять літ, на дитячому її обличчі вже видно ознаки краси, приваби матері, і очі в неї такі ж, як у матері... Душа... так, у Анни буде материнська й душа, — про це дбає й дбатиме Феофано!
Проедр Василь їде до Феофано. Вона ненавидить його, проедр це знає, він усе життя використовував і обдурював Феофано, — їй це також достеменно відомо, проте така вже гірка усмішка долі, один крук ніколи не літає, де він з'явився, туди прилетить інший, стане важко — вони виклюють один одному очі...
Втім, до кого ще міг піти проедр? Він сам вислав з Константинополя всіх тих, що могли б, хоча б рятуючи себе, допомогти йому в цю годину. Інші — полководці, знатні люди, родичі й друзі Никифора Фоки й Іоанна Цимісхія, які б тепер неминуче боролись за себе, а відтак і за проедра, — самі втекли, побоюючись помсти, в Малу Азію і нині були його ворогами, проедра ненавиділи у Великому палаці, в усьому Константинополі.
— Я прийшов до тебе як до свого старого друга, — почав проедр, переступивши поріг палати у Влахерні, де жила Феофано.
— Невже я така стара, як ти? — глузливо відповіла на це Феофано.
— Ні, — зітхнув проедр, — ти ще молода й красива, це я старий і безсилий, я говорю про древність нашої дружби.
— Що ж, — процідила Феофано, — дружба наша справді древня й навіть щербата, перевіримо її ще раз.
— І ти допоможеш мені?
— Я радо допоможу тобі й собі! — зухвало промовила Феофано. — Сідай, старий, але завжди молодий проедр. Він сів. .
— Давно вже імперія не переживала такого важкого часу, як зараз, — важко дихає проедр, витираючи спітніле своє обличчя. — Мала Азія й Склір, болгари й Русь, Кведлінбург і Рим, проте ти сама все знаєш, Феофано.
— Так, все це я знаю, — гостро відповіла вона, — але не розумію, чому ти зараз прийшов до мене?
— Я прийшов до тебе, бо маю ще одну, й найстрашнішу, новину... З Малої Азії прибув гонець, який повідомив, що Вард Склір оголосив себе імператором, одягнув багряницю й червоні сандалії...
— Дуже шкода, проедре, що ти не думав про це, коли не стало Іоанна. Тоді ти, наскільки я пам'ятаю, усунув мене, бо захотів правити Візантією тільки з моїми синами. Ти невдячний, проедре!
— Але ж Василь і Костянтин — твої сини?!
— Ти одірвав їх від мене, але не зумів стати їм батьком. Чи так, проедре? Чого ж ти мовчиш? Говори!
Феофано дивилась на бліде, висхле обличчя скопця; примруживши очі, він пильно стежив за нею.
— Василь і Костянтин неспроможні врятувати імперію, — невиразно сказав проедр.
— Я це раніше знала, — обережно відповіла Феофано. — Так хто ж це може зробити? Ти знову мовчиш? Чому?
— Імперію можеш врятувати тільки ти, Феофано.
— Нарешті я почула від тебе одверте слово... Проте ти не кінчив... Врятувати імперію можу я разом з тобою. Адже ти так думаєш?
— Мені пізно про це думати. Що я — тільки проедр, тінь імператорів, постільничий. Одно тільки пам'ятай, Феофано: віднині проедр служитиме лише тобі.
— Спасибі, проедре, ти знаєш, що стати зараз на чолі імперії я не можу. Так, Василю, і тобі, і мені вже пізно...
— Так що ж робити?
— А ти скажи, проедре... Якщо ти прийшов до мене, то знаєш, що робити.
— Я справді думав про це... Василь і Костянтин неспроможні, їх треба усунути...
— Ти думаєш, їх треба усунути силою й вислати? Проедр на хвилину затявся.
— Імператорів не усувають, а знищують, — тихо промовив він. — Ти добре це знаєш, Феофано...
— Так, — сказала Феофано, й на очах її проедр побачив сльози. — Важко, дуже важко... І хто це може зробити?
Проедр довго дивився на неї.
— Доведеться мені...
— А на кого ж спертись? — запитала Феофано. — Хто сяде на троні?
— Я довго думав і про це... Вважаю, що спертись можна тільки на одну людину — на Варда Фоку.
Феофано навіть здригнулась. Виявляється, проедр тямить ще в людях, добре знає, до кого тяжіє та константинопольська знать, що виїхала до Малої Азії, одного він тільки не знає й не повинен знати — Феофано набагато раніше, ніж проедр, зупинила свій вибір на Варді Фоці.
— Це, либонь, правда, — згодилась Феофано. — Варда Фоку підтримає вся знать і навіть синкліт.
— Я хотів би, щоб Варда підтримала ти, Феофано, бо ти найближча його родичка, жона Никифора.
— Так, я була жоною Никифора, а нині його нещаслива вдова.
— Ти можеш бути ще щасливою, Феофано.
— З Вардом? Що ж, цей юнак колись любив мене, але зараз уже пізно.
— Ні, Феофано, тобі ніколи не пізно, це тільки я ніколи не знав і не знатиму щастя любові.
— Твоє щастя в тому, що ти був проедром кількох імператорів, а пощастить — то й ще одного.
— Думаю, що нам обом пощастить, — дай мені два порошки, які, я знаю, залишились ще в тебе з давніх часів.
Феофано, очевидь, уже перемогла себе, пішла в сусідню палату, швидко повернулась звідти й дала проедрові два порошки. У неї тремтіли руки, вона боялась, і це втішило проедра.
І тоді сталось те, чого у Великому палаці ніхто не ждав. Одного ранку в покоях імператора Василя не прозвучали, як це завжди водилось, молитви, коли ж через якийсь час він вийшов з покоїв, то оточували його не ченці й священики, а етеріоти з оголеними мечами в руках. І йшов Василь не так, як завжди, не з скорбними очима, не похиливши голову, не повільним кроком, а з високо піднесеною головою, швидко, впевнено, очі його палахкотіли гнівом.
Опинившись у Золотій палаті, двері якої відчинив переляканий папія Лев, імператор Василь велів логофету, що впав перед ним ниць, привести проедра Василя.
Ждати йому не довелось. Проедр Василь уже був тут, у Золотій палаті, не добігши кількох кроків до трону, упав ниць.
— Ти мене кликав, василевсе... я з'явився, — промовив проедр, але так тихо, що сам не почув свого голосу.
— Так, я велів привести тебе сюди, в Золоту палату.
Імператор довго дивився на проедра.
— Гидкий, нікчемний скопець! — голосно крикнув він. — Невже ж ти за своє життя ще не напився крові?
— Я ніколи не пив нічиєї крові... Я не знаю, про що говорить імператор... — пробурмотів проедр, намагаючись зрозуміти, що сталось.
— Ти хотів мене вбити! — схопився раптом з крісла і ступив крок уперед імператор.
"Брехня! Все це брехня! Я не думав, не хотів тебе вбивати, імператоре!" — готове було вирватись у проедра.
Але він цього не сказав, а, затремтівши від переляку, дивився, як із дверей, що вели до катихуменію* (*Катихуменій — покої василевсів.), вийшли Феофано, начальник етерії Лев, ще кілька етеріотів.
Проедр зрозумів, що сталось, — який же він був необачний, що на одну годину повірив Феофано, невідомо як, але вона прийшла до Великого палацу в цю вранішню годину, поруч з нею стоять начальник етерії Лев, великий папія — всі, що люто його ненавидять, а зараз, заполонені Феофано, стоять позад імператора.
(Продовження на наступній сторінці)