— Подавай страви, ключнице!
Малуша подавала страви i боялась дивитись йому у вiчi. А може, й краще, що було саме так. Бо коли б вона пильнiше придивилась, то помiтила б, як княжич Святослав кидає невдоволенi погляди на воєвод, бояр, брата Улiба, помiтила б його стурбованiсть, неспокiй.
Так закiнчилось снiдання. За вiкном уже сяяв день, звiдти долiтали людськi голоси, тупiт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко встав з-за столу, за ним пiдвелись брат Улiб, воєводи, бояри.
Святослав на одну мить зупинився бiля столу й замислився, приклавши руку до чола, нiби хотiв щось пригадати. Потiм повiльно пiшов до дверей, а за ним i всi, що були в стравницi.
Схопившись рукою за рiжок столу, Малуша стояла i дивилась, як, оточений боярами й воєводами, вийшов iз стравницi, iде сiньми княжич Святослав, Там уже ждали його iншi мужi й бояри, вони вiтались, приєднувались, щiльнiше оточили княжичiв. От уже й не видно Святослава.
Холоднi пальцi Малушi випустили рiжок столу, Княжич Святослав устав, вийшов, так i не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справдi, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато дiла — зараз вiн судитиме людей, пiзнiше, як це чула Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потiм обiд, вечiр, нiч. Однаковим життям живе Гора — сьогоднi, як учора, завтра, як сьогоднi.
Але не однакове життя в неї, в Малушi. Таким, як сьогоднi, буде воно завтра i в наступнi днi, але таким, як учора, вже не буде нiколи. Так що ж робити, як бути, як жити?
На очi набiгає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати I Знову сльоза — i знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крiзь вiкно потоком вливається рожеве сяйво свiтанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгинi Ольги плаче! От i зараз у стравнвдю заходить красуня Пракседа, щось запитує в неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрiсними очима. Малушо, не плач!
I вона вже не плаче. Снiдання закiнчене, але буде ще обiд, вечеря, треба iти до комор, усе взяти, приготувати. А хiба крiм того мало всякого дiла? Княжий терем великий, треба скрiзь прибрати — перестелити ложа, накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку.
Малуша йде теремом, виходить у двiр, прямує до комор, медуш, бертяниць, клiтей. Бiля пояса її брязкотить важка низка ключiв. Тут ключi до всiх добр, у її руках усi багатства княгинi, княжичiв, всього княжого двору. Вона йде, зупиняється бiля комор i хиж, що замкненi важкими замками, i починає перебирати ключi.
О, як багато в неї ключiв! Ось ключ — а за ним усi коштовностi княгинi, ось ключ — i вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ — i перед нею будуть скарби, скарби... Але вона перебирає й перебирає ключi, все не може знайти того, який хотiла б мати зараз. Вона розумiє, що полюбила княжича Святослава i без цiєї любовi не зможе жити. О, якби-то кузнецi вмiли кувати ключi до серця людини!
Марно турбувалась Малуша, i марно вона, прибiгши пiсля довгого дня в хлiвину до себе, думала, що запiзнилась, Хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навiть заплакала.
Княжич Святослав не мiг прийти до неї в хлiвину, поки в теремi ходили бояри, родичi, гриднi, не мiг прийти й тодi, коли вступала на варту перша нiчна сторожа, бо в теремi не спали.
Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, вiн погасив свiтильник у своїй свiтлицi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, як поскрипують мостини, увiйшов у Золоту палату, де в пiвтемрявi тьмяно поблискували зброя й доспiхи предкiв, минув верхнi сiни, спустився схiдцями в куток нижнiх сiней i вiдчинив дверi до хлiвини Малушi.
Одразу, тiльки Святослав переступив порiг i замкнув за собою дверi, вiн вiдчув на шиї руки, тепле дихання, — о, якi солодкi були уста в Малушi, яким пружним, але водночас i гнучким було її тiло, перса, ноги!..
За вiкном iшла нiч, там, над стiнами города Києва, робили вiчнi свої кола зорi, на городницях стояли сторожi й мiдяними билами вели лiк часу, а вони були вдвох, для них не iснував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любовi.
Швидко збiгали години ночi, кожен iз них запитував себе — чи й була ця нiч, а вже на стiнi сторожi дзвонили в била, вже скреготали жеравцi мосту, який опускали на день, на подвiр'ї лунали кроки, а далеко за Днiпром прорiзувалась ниточка свiтанку.
4
Усiм їм дуже добре в цю вранiшню годину, усiм по-людсьiкому хочеться жити, кожен з насолодою глибоко вдихає свiже повiтря, — о, як чудово пахне воно водою, травами, зiллям, — кожен милується голубим небом, рожевими хмарками, що повисли, як намистечко, на обрiї, квiтами, що всiма барвами грають серед безмежного зеленого руна.
Але найщасливiший, мабуть, iз них у цю годину Добриня. Вiн не розумiє ще, що сталось з ним, як не розумiє й того, як, чому це сталось. Учора вiн був гриднем у княжiй дружинi, як сотнi й тисячi iнших хлопцiв, i думав, що ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь на печенiзький спис i загине.
Аж раптом на свiтаннi покликав його до гридницi воєвода Свенелд i сказав, що вiн, Добриня, поїде з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню гриднiв. Але це було не все, — їхнiй тисяцький, що був при цiй нагодi в гридницi, додав, що вiднинi, з княжої ласки, Добриня завжди водитиме сотню. Отже, вiн — сотенний, вiднинi й навiки сотенний!
Радiсть наповнює душу Добринi. Був би вiн сам — ударив би коня, з криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля гула пiд копитами, а повiтря розривало груди. Та й долетів би вiн, либонь, аж туди, де висять над обрiєм хмари. Сотенний! Чуєте, любечанин Добриня сотенний!
Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, вiн їде одразу ж за княжичем Святославом, iншi гриднi — їм взап'яiть. Так вони й їхатимуть за Днiпро, до дарницi княгинi Ольги — бобрових гонiв княжича Святослава.
Усi мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А вiн їде, попустивши повiддя, iнодi тiльки, коли кiнь змiнить ногу або вiд Днiпра вiйне свiжий вiтрець, пiдведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає княжич i чим стурбований? Чому в сiрих його очах часом свiтиться радiсть, а iнодi промайне й тривога?
Та хiба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжi думки? У князя — своє, у гридня — своє. Добриня думає про своє, вiн знову запитує себе: чому так сталось? Де причина?
Гарцюючи на конi за княжичем Святославом, пощипуючи час вiд часу тонкий вус, то попускаючи, то натягуючи повiддя, граючи списом i мiцно тримаючи щит, Добриня сьогоднi здавався сам собi набагато кращим, нiж учора, i, безперечно, кращим вiд iнших гриднiв. У пам'ятi постали днi, коли йому не раз доводилося супроводжувати разом з iншими гриднями княгиню Ольгу, а кiлька разiв i княжича Святослава. I хоч тодi нiчого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там вiн перший допомiг княгинi вийти з човна, там вiн перший пiдвiв княжичу Святославу коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi честь i славу. Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний!
5
Швидко минає в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi днi лiта, але найшвидше пробiгають днi й ночi любовi...
Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн їздив, як i ранiше, на лови, з дружиною своєю побував влiтку за Переяславом, у Роднi, їздив у лiси за Любечем.
Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де б не стояв у степу, на високiй могилi, вiн бачив її обличчя, мрiяв обняти її, впитись у тугi уста, ще раз i ще раз горiти в шалу любовi.
Навiть дружина не пiзнавала свого князя. Ранiше вiн був замислений, сторожкий, неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив їхнього князя: на обличчi його весь час грала посмiшка, рухи стали твердiшими, вiн бив орла на льоту, смiливо йшов iз списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.
Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квiтiв, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пiсня.
Напоєнi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi, але дужi, мовчазнi, але щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплiй водi i їхали через торг Подолом, пiдiймались узвозом з передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд копитами коней, в'їжджали на Гору.
I знову нiч любовi, чудова нiч, коли не вистачає слiв, коли все навкруг, здається, оспiвує i славить кохання.
А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича Святослава й Малушi, тiльки вони цього не знали й не вiдчували.
Був мiсяць червен* (*Червен — липень.) — чудовий час, коли в Києвi й навкруг достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах — медом. В цьому дозвiллi, серед невимовної буйної краси цвiла й їхня любов.
Прийшов зарев* (*Зарев — серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви над шляхами — багатство садiв, безмежного поля, лiсiв плавом пливло до княжих клiтей, засiкiв, медуш на Горi. Малуша рук не чула, пiдiймаючи кадi, кошi, дiжки, цебра, у неї вiд тяжкої працi пiдгиналися ноги. Але надходила нiч — все забувалось, бо молодiсть не знає втоми, а любов для неї — спочинок...
А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала вода, в'яли трави й квiти на берегах, птахи летiли на пiвдень, а в Малушi заболiло серце.
Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночi не спала, вдень не їла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда, iнодi в них спалахувала тривога.
(Продовження на наступній сторінці)