Але зараз не час був думати про те, чому так дiяв василевс iмперiї. Зараз, i до того ж швидко, Свенелду треба було вирiшувати, що робити з своєю дружиною.
У нього було три шляхи: iти вперед — до клiсур i там зустрiти вiйсько Iоанна, iти назад, щоб з'єднатись з Святославом, i, нарештi, стояти на мiсцi — прийняти тут бiй з вiйськами iмператора ромеїв.
Свенелд думав дати гасло Святославу й пiти назустрiч Iоанну, але слiдом за гiнцями вiд клiсур прибули гiнцi з iнших перевалiв, якi доповiдали, що ромейське вiйсько iде з кiлькох бокiв. I Свенелд зрозумiв, що йти йому вперед, у пастку, приготовлену Iоанном, не варто.
Iти назад — в головi Свенелда один тiльки раз майнула ця думка, але вiн одразу ж одкинув її, бо ще нiколи в життi перед ворогом не вiдступав. Не вiдступить i перед Iоанном.
Тому Свенелд вирiшив стояти в Преславi i ждати тут Iоанна. Не гаючи нi години, вiн послав у близькi городи, весела своїх гiнцiв, щоб кликали болгар, оглянув вали й рови перед Преславою, дав наказ змiцнювати їх, сам оглянув стiни Преслави, побував у Вишньому градi, де жив кесар Борис.
У кесаря було якраз кiлька боляр. Коли Свенелд зайшов, вони вклонились йому й швидко вийшли.
— Маю вiсть, — сказав тодi Свенелд, — що iмператор Iоанн з вiйськом iде до Преслави.
— Як? Iмператор Iоанн розiрвав мир, не додержав слова?! — нiбито щиро здивувався кесар Борис. Темнi тiнi лежали на обличчi Свенелда.
— Не додержав слова, — ствердив вiн, — i несе велике нещастя для болгар i русiв. Може, лiпше було б тобi, кесарю, не лишатись тут, а виїхати до Дунаю, до князя Святослава?
— Що скажуть болгари, — навiть обурився кесар, — коли я залишу Преславу в цю тяжку годину? Спасибi тобi, воєводо, що мислиш про мене i болгар, але я буду тут i стоятиму поруч iз вами.
— Нi, кесарю, стояти тобi з нами поруч у Преславi не треба. Ми захистимо Преславу, а ромеї зможуть потрапити сюди, у Вишнiй град, тiльки тодi, як ми всi станемо трупами. Прощай, кесарю!
Так i поїхав воєвода Свенелд з Вишнього града. Коли ж кiнь його зник за ворiтьми, до кесаря знову зайшли боляри, i вiн їм сказав:
— Я мушу залишитись тут, а ви йдiть тепер у Преславу i дiйте так, щоб iмператор Iоанн швидше потрапив сюди, у Вишнiй град.
Ще через день, темної весняної ночi, вiйсько Iмператора Iоанна пiдiйшло до Преслави, стало на полi. Тiльки почало свiтати, засурмили сурмачi, задзвенiли литаври, загули бубни. Пiднявши прапори, вiйсько ромеїв рушило з трьох бокiв до Преслави.
Але марно iмператор Iоанн сподiвався, що йому пощастить навальне взяти Преславу. Коли стало свiтати й на рожевому тлi неба окреслились стiни, ромеї побачили, що там зiбралися руськi вої. Вони стояли супроти вiйська Iоанна щит бiля щита, наставивши списи, а з стiн мiста назустрiч ромеям уже летiли тисячi стрiл.
Разом з воями, з невеликою вищою своєю дружиною на конi, з мечем i щитом у руках сидiв воєвода Свенелд. Вiн оглядав воїв — це був не полк, що боронив Преславу й Вишнiй град. Пiд стiнами Преслави набагато бiльше, нiж руських воїв, стояло селян i парикiв, що з усiх усюд поспiшали сюди, почувши клич Свенелда. Це були велика вже, добра дружина.
Свенелд, правда, знав, що не один ворог стоїть тепер перед ним, а є в нього ворог i за спиною — кесар Борис, боїли, боляри. Але вже ранiше вiн звелiв i руським, i болгарським воям пильно дивитись уперед, та слухати й те, що робиться ззаду. А хiба у iмператора ромеїв, що йде на Преславу, тiльки Свенелд з дружиною ворог? У нього вороги всi навкруг, навiть гори!
Бiй розпалювався все дужче й дужче.
Руськi вої не тiльки захищались. У той час, коли попереду них лучники гнали хмару стрiл, а пращники й метальники кидали з стiн гостре камiння, вони самi, тримаючи перед собою високi щити, з страхiтливим криком, який дуже добре знали i якого жахались вороги, рушили в наступ i одразу врiзались у колони ромеїв, якi цього не ждали.
Iоанн Цимiсхiй здалеку з високого пагорка стежив за вiйськом i наказував полководцям iти вперед, якнайшвидше одбивати наступ руських воїв. Але не ромеї, а руськi вої все посувались i посувались вперед, на зеленому полi перед стiнами Преслави чорнiло багато трупiв. Руськi вої кричали переможно, а ромеї кричали тепер вiд переляку, страху.
Кiлька довгих, надзвичайно напружених, страшних годин билися руськi вої з ромеями. На полi бою лунали й лунали крики, бряжчали щити, дзвенiли сокири, свистiли стрiли. Ромеї вiдступали. Iоанн Цимiсхiй лютував.
— Їх набагато бiльше, нiж доповiдали нашi лазутчики, — говорив iмператор, стоячи на пагорку з Вардом Склiром.
— Нашi лазутчики не врахували болгар, — вiдповiв Склiр. — їх набагато бiльше, нiж русiв, i всi вони б'ються на смерть.
— Але що думають боляри? — лютував Цимiсхiй. — Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду.
— Я думаю, що руськi вої б'ються не тiльки тут, на полi, але й у городi...
— Тодi пошли безсмертних.
За наказом Iоанна з лiвого боку на руських воїв налетiли закованi в броню, озброєнi довгими списами безсмертнi.
Руськi вої почули тупiт коней i зрозумiли, що замислили ромеї. Але вони i на цей раз не вiдступили. Накидали на шляху, де мали пролетiти безсмертнi, чимало борiн, набили багато списiв, i конi казились, мчали з вершниками свiт за очi.
Це був страшний кiнець Преславської сiчi. Цього дня на полi загинуло багато руськiх воїв. Набагато бiльше воїв втратив iмператор Iоанн. Але вiн не взяв, як думав, першим ударом Преславу, руськi вої не були переможепі. Тiльки тодi, коли почало темнiти, вiдступили вони за стiни, пiдняли мости, зачинили ворота.
Кiлька днiв намагався Iоанн Цимiсхiй взяти Преславу. До нього з перевалiв пiдходило все нове й нове вiйсько. Багато разiв велiв Iоанн брати мiсто копiєм, вже пiд стiни Преслави пiдтягли пороки й тарани. Iоанн Куркуас поставив свої машини, що лили вогонь, катапульти викидали камiння...
Захисники Преслави тепер уже не вiдкривали ворiт. Вони стояли на стiнах, гасили пожежi, кидали на ромеїв камiння, лили гарячу смолу, засипали їх стрiлами.
Було й iнше — кiлька разiв у той час, коли бiй iшов пiд самими стiнами Преслави, в станi ромеїв вчинялась тривога — то починали горiти метальнi машини, то летiли стрiли в спини. Уночi ромеї боялись одходити вiд стану, бо хтось невiдомий близько блукав мiж скель.
Нарештi розлютований Iоанн сказав Варду Склiру i Iоанну Куркуасу:
— Я мушу зустрiчати свято воскресiння в Преславi. Якщо ви цього не зробите, я поведу вiйсько сам, а вас накажу повiсити!
Тодi в п'ятницю почався новий наступ на Преславу. Вард Склiр, Iоанн Куркуас i всi полководцi знали, що їм загрожує, якщо вони не вiзьмуть Преслави, обiцяли воїнам великi нагороди i дали їм стiльки вина, що тi зовсiм сп'янiли.
I коли Iоанн Куркуас з своїми метальними машинами почав щосили кидати камiння, а в стiни раптом вдарили тарани й пороки, ромеї побiгли до стiн, заходились ставити драбини, з страшним, одчайдушним криком дерлись вгору.
Мабуть, ще довго тривала б ця битва, i, мабуть, захисники Преслави бились би на її стiнах до загину, але ж у найстрашнiший час, коли руськi вої одбивали п'яних ромеїв, стiнами текли потоки кровi, а над кожним витала смерть, хтось збив гаки й засови на воротах, вiдчинив їх i дав шлях ворогу...
Але й пiсля того Преслава ще не впала. Багато воїв одразу ж кинулись до ворiт, побачили там, схопили й пiдняли на списах боїлiв i боляр, що зробили чорну справу. Вої стали грудьми бiля ворiт, бились сокирами, рiзались ножами. А коли всi вої зiйшли зi стiн, тодi й вони пiдняли щити й стали вiдходити до Вишнього града, що височiв на горi над Камчiєю, заскочили до гридницi й стали на її стiнах.
Коли iмператор Iоанн заїхав до города, бiй там ще продовжувався. Зiйшовши з коня i стоячи на скелi, звiдки видно було Вишнiй град i гридницю перед ним, Iоанн зрозумiв, що ромеї швидко не вiзьмуть гридницi, де збилось кiлька тисяч русiв i болгар. Вiн велiв палити її.
Ромеї тягли звiдусiль усе, що тiльки могло горiти, зi всiх бокiв пiдпалювали дерев'янi стiни гридницi, стiни града.
День закiнчувався. Сонце зайшло за гори. Багряне море колихалось на заходi, а ще одно вогняне море буяло в Преславi. Загибав Вишнiй град — краса Болгарiї, у вогнi гинули руськi вої.
Та ось руськi вої швидко почали виходити з цього вогняного моря. Вони ставали перед гридницею, бо вважали за краще вмерти зi зброєю в руках, анiж загибати у вогнi.
Так почався останнiй бiй у Преславi. Зi всiх вулиць поспiшали до гридницi пiшi й кiннi ромеї. Вони поволi оточували, оточували воїв, наступаючи на тих, якi стояли в полi. Воїв була тисяча, далi лишилось кiлькасот, ще далi — кiлька десяткiв. Вони помирали, але перед ними виростав вал з ворожих трупiв. I це було настiльки страшно, що навiть iмператор Цимiсхiй сказав:
— Я ще не бачив, щоб хтось так помирав!
Саме тодi примчали вершники й доповiли iмператору, що вони знайшли у Вишньому градi в кам'яному палацi кесаря Бориса.
Iмператор Iоанн, почувши це, нi на хвилину не затримався, а, сiвши на коня i взявши з собою великий загiн безсмертних, помчав до палацу.
Звiстка про кесаря Бориса дуже схвилювала iмператора: отже, Святослав тримав його у в'язницi у Вишньому градi, а вiйська ромеїв наступали так швидко, що руськi вої не встигли його вивезти...
"Швидше туди, швидше, — думав iмператор. — Я знiму з нього кайдани, виведу з в'язницi, живий кесар Болгарiї потрiбен менi бiльше, нiж Преслава!"
(Продовження на наступній сторінці)