— Цікаво як! — зірвалось у мене з вуст.— Тепер і я ходитиму босоніж по росі...
— І не пожалкуєш. Я хоч старий, а щоранку протопчу слід босоніж через моріжок. Люди не випадково на день народження, бажаючи іменинникам найкращих гараздів, кажуть: "З роси тобі та з води!" Роса, знацця, здоров’я, а вода силу дає.
Сонце вже зачепилося за крайні хати.
— Підемо помалечку, бо доки доплентаємося, то й споночіє.
— А про походження місяця не хочете розказати?
— Це ми дорогою зробимо!
На Україні останній місяць весни довгий час називали "май".
— Про походження первісної назви є кілька гадок. Найпереконливіша з них — од імені давньоримської богині ве сни Майї. А ще вважається, що місяць пішов од титула римського царя Тарквінія— "маєр", тобто "старший, вищий". Оскільки цар вельми шанував старійшин, його й називали пошанівшим епітетом. Крім того, травень у Стародавньому Римі символізував довголіття мудреців.
Коли на Україні відбулася "націоналізація" місяців, то найбуйніший весняний період назвали "травнем" — всюди вже зеленіли луки і левади. Подібні наклички зустрічаємо і в більшості слов’янських народів — поляків, чехів, словаків, болгар.
Поруч з цим у народі користувалися і місцевими назвами — "пісенник", "місяць-громовик". Але найпоширенішою була назва "травник". Це від того, що переважно в травні заготовляли лікарські рослини. Був навіть спеціальний день їх збору — на Симона Зілоту. Зібрані 23 травня лікарські рослини вважали найкориснішими. Заготовляли їх лише до схід сонця. Нині вже доведено наукою, що саме в цей час трави мають найбільше корисних речовин. Тому травники і досі дотримуються цього звичаю.
Сучасні маївки теж пов’язані з травнем. Вони запозичені від наших пращурів, котрі проводили гулі серед природи. Це були колективні ігри, дитячі та юначі розваги на лісових галявах.
Одне з найулюбленіших моїх свят — Трійця, чи, як його ще називають, — Зелені празники. Мені так здається, що народна назва більш правдешня. Під цю пору зелена природа справляє весілля: цвіте садовина, буяють квіти на вгородах та луках. І хоч це свято, як і Великдень, "не гледить числа" (це бабусин вислів), а кожного року пересувається на кілька тижнів то вперед, то назад, але завше співпадає, коли буйно квітнуть різнокольорові півонії. Це найулюбленіші бабусині й мої квіти. їх у нас навіть забагато — обіч пішника, біля призьби та в садку.
Надвечір у суботу бабуся обов’язково зробить пишну букетницю, наллє води в гладущик і, впакувавши різноцвіт, поставить його біля покутя. Мені ж велено зробити дві роботи: нарвати пахучого татарського зілля на грузьких берегах Великого болота, розіслати його на долівці й при закутках оселі та наламати кленових гілячок, якими маю обмаяти хату, сінці, вхідні ворота й одвірки; щоправда, бабуся веліла принести і кілька осикових дубців, щоб убезпечити корівника та хвіртку й ворота з тильної сторони.
— А це для чого? — пойняли мене невтямки.
— Щоб відьма не крала молока у Рябої...
— І ви вірите в них, — крадькома усміхаюсь. — Вам хоч раз доводилося бачити живу відьму?
Бабуся наразі суворішає.
— Ти ще молоде-зелене, а ми вік прожили. Вони, відьми — а в нашому селі такі є, — найчастіше видоюють корів напередодні та під час Зелених свят...
Уже почало сутеніти, допоки ми впоралися з передсвятом. Під цю пору завітав до нашої оселі дідусь.
— Ого, який гарний запах у вашій хаті! І півонією пахне, і татар-зідлям і кленом умаєно хату...
— Це внучок допоміг мені, — пофальбувала бабуся.
— Тобі, Мотре, добре — є помічник, — притихлим голосом одгукнувся гість. — А в нас нікому. Мені, старому, ніяк не випало сходити до болота за лепехою, а тим паче — за кленом.
— Не переживай, — заспокоїла бабуся. — І лепеха залишилась, і кленове галузяччя також. Візьмеш, як йтимеш додому...
Набалакавшись уволю, дідусь уже зібрався йти додому. Бабуся шепнула мені на вухо: "Допоможи гостеві віднести трійчанську зелень". Я залюбки зголосився.
— Бач, як прихорошилися хати й наша Забудська вулиця, що аж любо подивитися.
— Дідусю, — нагло запитую у нього, — а для чого це свято проводять?
— Бачиш, — трохи подумавши, відгукнувся дідусь, — весна вже в розповні. Все буяє, все квітне, тому й кажуть, що Зелені празники величають маківку весни — найкращу пору року. А ще мовиться: "Трійця трьома святами багата: квітами, травами й рум’яним літом".
— Під цю пору, — вів далі дідусь, — буяє природа, але й оживають мерці, особливо русалки...
— Я чув, що такі паторочі є, — докинув і своє слівце. — Бабуся казали, що впродовж усього наступного тижня не можна ходити в поле, бо русалки залоскочуть. А хто ж такі русалки?
— Це ті дівчатка, що померли нехрещеними. Тому вони сердяться на всіх...
— А я лоскоту не боюся!
— Еге, не побоїшся, — мовив наостанок дідусь. — Одні лоскотатимуть п’яти, інші — під пахвами, а решта шкрябатиме груди.
— Та я одіб’юся від них! — забігаючи поперед діда, хвацько помахав кулачком.
— Не одіб’єшся, — хитрувато усміхнувся Тарас. — їх багацько, а ти один. Краще не ходити в поле, де квітує жито.
... Додому вертався в присутінках. За хлівом ледь-ледь пошелестував густий житостій. І хоч знав, що його бавить тепловій, але не наважився довго стояти: може й справді там бавляться русалки? Краще подалі від гріха, — і, змахнувши рукою, швиденько побіг до хати.
З травнем пов’язано чимало й народних прикмет. Усіх я не запам’ятав. Від дідусевої розповіді залишилися в пам’яті лише найцікавіші.
Соловейко співав усю ніч — перед гожим днем.
Як жайворонок багато і довго співає — втримається ясна погода без опадів, коли ж мовчить уранці — бути дощеві.
Горобці і ластівки гніздяться з північного боку — на жарке літо. Озерна жаба вилазить на берег перед дощем.
Якщо в’юн клює добре — на дощ, а піднімається на поверхню й кружляє — напередодні грози.
Багато хрущів — на сухе літо.
Веселка віщує зміну погоди: вечірня обіцяє погожу, а ранкова — дощову днину.
Тиха й світла ніч без роси — наступного дня неодмінно занегодить.
Соковито пахтить м’ята — невдовзі збереться на дощ.
Пізня весна дарує гоже літо.
Додому повернулися з сутінками. На краю городу мене з нетерпінням чекали бабуся.
— Що це ви там робили допізна? — почувся їхній суворий докір.— Це, мабуть, дід Тарас тебе байками заворожив?
Я мовчу собі. Ось завтра, як тільки встану, піду в садок, нарву букетик квітів, подарую їх бабусі і скажу: "З роси вам та з води!" Напевно, їм буде приємно почути таке побажання в день народження. Як ви думаєте?
СОНЦЕ НА ЗИМУ, А ЛІТО НА СПЕКУ
Раптом мені закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі акварельні фарби, намочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з котячої шерсті, і вийшов на подвір’я. Довкруж тиша. Ніхто не заважає.
Сідаю на своє улюблене місце — лавчину під крислатою грушею. Навпроти наша хата позиркує невеликими віконцями з-під кущів калини. Літ їй та й літ! Але вона ще міцна. Може б, намалювати її, щоб зосталася пам’ятка. Бо вже в селі всі почали перебудовувати дерев’яні оселі на цегляні. Колись, очевидно, і їй доведеться поступитися місцем...
— Богомазом хочеш стати? — тут як тут почувся насмішкуватий дідусів голос.
— Та ні,— відказую невдоволено, бо хотілося цього разу побути на самоті.— Згадав оце, що фарби засохли. Треба ж їх розмочити...
— Ану, покажи, які вони в тебе? — Він взяв з моїх рук картонну коробочку, довго роздивлявся її,— Акварельні, знацця. Ти можеш сказати, з чого виготовляють фарби?
— Мабуть, з барвників,— відповів наздогад.
— А барвники з чого? Я стенув плечима.
— Твої фарби хімічні,— пояснив дідусь.— Барвники ж добувають лише з рослин. Колись, коли ще хімії й на світі не було, фарбували нитки та полотно лише домашніми барвниками. Добували їх з листя дерев і трав, корінців та кори, навіть плодів. Скажімо, кора вільхи дає темно-коричневий відтінок, ягоди бузини — синій, а корінці материнки — жовтий. Практично в природі кожна рослина має свій колір. Тільки треба вміти його добути.
— А я ще один спосіб знаю, як добувати фарбу,— доповнюю дідуся.— Це лушпиння цибулі. Ним ми кольорували крашанки на Великдень! Такі гарні вийшли.
— І не тільки крашанки,— оживився дідусь.— Писанки також. Це нині майже ніхто не знає, як їх робити. У давнину майже в кожній хаті розписували яйця. На писанку наносили не менше семи кольорів. Фарбу готували тільки з рослинних барвників. Візерунки трималися протягом кількох століть. Кажуть, в київському історичному музеї є писанка з X століття. Зветься вона "Берегиня". Фарби на ній збереглися до нашого часу. їх ні сонце не випалило, ні вода не змила...
(Продовження на наступній сторінці)