Моргуля виголошував ці загальновідомі речі з таким виглядом, ніби справді придумав щось оригінальне. Та для порядку не вадить іноді нагадати і про загальновідомі речі, особливо коли напружено думаєш і хвилюєшся. Звук власного голосу впливає заспокоююче і спроваджує думки в спокійніше річище. А Моргулі це було потрібно, бо він будував плани, як він перевірятиме Витківського завтра на розвідці, коли виганятимуть підводи — недарма ж він сам себе призначив іти з Витківським. Та вже Моргуля не спустить з ока Витківського!
Село незабаром заснуло й зовні не видавало присутності червоноармійського загону. Гармати, кулеметна тачанка і коні були прибрані з вулиці і сховані в клунях, а люди спочивали по хатах. Тільки ті, що їм цієї ночі припало сторожувати, причаїлися в темних закутках і пильно стежили за селом. Населенню було оголошено, що виходити вночі на вулицю не вільно і кожного, хто порушить цей наказ, буде застрілено на місці...
— Політкоме, ти не спиш? — спитав Симеренко вночі.
Політком не спав. Сон не йшов заспокоїти його стомлене тіло. Не спалося й командирові загону. Тиха ніч причаїлася поза клунями і щохвилі могла зрадити їх.
Політкоме, чи не пристрелити нам справді оту суку? — пристрасно зашепотів на вухо Моргулі командир загону.
**ін був людина проста, цей командир, і звик думати просто. Коли раніше він трохи скептично ставився д0 підозрінь політкома, то зараз йому ті підозріння видалися такими ймовірними, що жоден сумнів не міг торкнутися їх. Він перебирав знову і знову всі припущення політкома і знаходив їх вірними, й то вірнішими, що більше в пітьмі глухої ночі гостріше відчував тягар відповідальності за сотні людських життів. Жорстока рішучість опанувала ним, коли він думав про своїх бійців, що можуть стати на ранок трупами.
— Політкоме, невже треба чекати на злочин, щоб викрити злодія? Адже ж час не такий, щоб тягатися по судах з адвокатами!
Політком по довгій мовчанці відказав:
— Так не можна. Може, він і чесна людина? Коли так робити, як ти, командире, кажеш, то можна всіх людей перебити...
Ці слова були — холодна вода на гарячу голову.
— Ой, бережись, політкоме! — тільки й міг сказати Симеренко.
Витківський був попереджений про вихід по підводи до Пісківців і рівно о третій годині підійшов до хати, де містилися політком і командир загону.
— Час виступати, товаришу політкоме, вже третя, люди готові...
Політком потиснув у темряві руку командира Симеренка й вийшов з Витківським надвір.
В темряві виходило з села двадцятеро червоноармійців, збившись в купу, щоб не розгубитися по дорозі.
— Ви, командире, будете йти спереду, а я позаду, щоб не було відсталих,— сказав Моргуля і згрудив' коло себе надійних хлопців.
— Перепустку! — зачулося з темряви.
У секреті сиділи вартові. Вони клацнули рушницями, але, зачувши знайомий голос політкома, що вимовив умовлене слово, відповіли:
— Проходь!
Мовчазний гурт людей щодалі більш вгрузав у підозрілу темряву. З боків дороги виринали не то кущі, не то дерева, і люди щоразу мимоволі хапалися за зброю міцніше, чекаючи на ворога.
Та от дорога потроху вийшла з оточення зрубаних дерев і кущів і пішла чистим полем. Поля зливалися з темрявою, і тільки невеличкий клапоть дороги виднівся при слабому світлі затуманених зір.
"Тут має бути ліс праворуч",— подумав політком, і справді, незабаром спереду висунулася чорна огрома лісу, тільки не праворуч дороги, а ліворуч.
Сумнів і неспокій сколихнув серце політкомове, і він вирішив наздогнати Витківського, щоб запитати про це. Мор-гуля твердо пам'ятав, що на мапі ліс був позначений праворуч дороги.
В темряві, спотикаючись і підтримуючи важку зброю, політком наздогнав командира й сіпнув його за рукав.
— Здається, ми заблудили? — спитав він непевно, тримаючись за револьвер при боці.
— Чому ви так думаєте? — почулася здивована відповідь.
Моргуля пояснив.
— На мапі ліс позначено праворуч, а тут ліворуч.
— Ні, ми не заблудили і йдемо саме тим шляхом, що позначено на мапі, але того лісу, що на мапі, праворуч уже немає... Там одні пеньки. Цього ж лісу на мапі не позначено, видимо, він молодий, а мапа в командира й у вас стара,— років шістдесят як перевірялася...
"Почалося! — промайнула полохлива думка в голові політкома, але що саме почалося, Моргуля не відповів би точно, та знав він, що почалося те, чого вони довго чекали від Витківського. "Він ловко мене дурить... а втім..."
Політком, майже дійшовши категоричного висновку, завагався, і нова думка розігріла знову його підозріння.
"Звідки він знає, що цей ліс молодий, а позначений на мапі зрубано?"
Він ступив ще з десяток кроків і запитав так, ніби між іншим, щоб не видати своїх справжніх думок і підозрінь:
— З чого ви бачите, що ліс, позначений на мапі, зрубано? А може, ми й справді заблудилися?
Витківський не одразу відповів на запитання, а політком тим часом ішов у напруженій настороженості. Раптом почувся не властивий Витківському роздратований голос:
— Ви погано вивчали мапу, політкоме. Перед вашим Лісом мусила бути лощина, яку ми давно пройшли. За лозиною, не зустрівши лісу, я пішов перевірити на власні очі, точніше на власні ноги, що ліс ввесь чисто зрубаний... Там °Дні пеньки!
Моргуля хоч і почув роздратовання в голосі Витківського, та така вичерплива відповідь його заспокоїла. Він п°чав відставати від командира і незабаром зайняв своє місце в хвості колони, а тим часом нові думки занепокоїли його.
"Відповів він влучно, але чи не придумав він цю відц0. відь на той випадок, як я його запитаю? Адже ж він знав що я вивчав мапу?"
Загін, проте, рушав тією дорогою, якою вів його Витківський, і Моргуля відчув своє безсилля внести будь-які поправки, бо не міг висунути конкретних пропозицій щодо зміни напрямку.
Ще темніше стало на душі політкома, коли дорога пішла лісом і темні стіни дерев обступили з усіх боків маленький загін. Як темна полуда спала на очі й на мозок, і мовчазний відчай охопив усю істоту політкома.
Хотілося дико вигукнути, щоб хоч криком розвіяти морок і відчути свою перевагу над сліпим плином подій. Люди йшли притишеними кроками, немов очікуючи, що от-от з-за темного муру вискочить ворог і приставить холодне дуло зброї до скроні — і не знатимеш, кудою податися і що діяти...
Лісова дорога тяглася довго й рівно й була безкрая, як коло, що ним можна йти до скону, наздоганяючи самого себе... Нерви політкома напружилися, і в уяві проходили картини, що їх Моргуля ніколи не хотів побачити в житті. Невже ж ця купка знесилених червоноармійців потрапить до рук одгодованих на куркульських хлібах бандитів?
"Перше, що зроблю, застрелю мерзотника",— ухвалив політком, і по цій думці загін вийшов у чисте поле, і при-марлива полуда нічного лісу розвіялася, й груди зітхнули легше.
Вітер розігнав хмари, і небо чисте й зорясте щедро сіяло своє світло на полях. Утома потроху почала обволікати тіло, і політком ні про що вже не думав, крім спочинку. За найвище блаженство здавався сон на оцій закляклій землі, сон доти, доки не мине млость утоми й тіло не стане міцне и дуже. Моргуля жалкував, що не спав там, на хуторі, він би не так мляво реагував на події...
— Стій! — раптом почулася команда Витківського, і зупинилися. Моргуля теж став, і до нього підійшов Витківський.
— Треба людям перепочити з годину. Містечко за три кілометри, не більше.
Моргуля озирнувся навколо і побачив, що загін зупинився в балці коло якоїсь довгої будівлі.
— Що це за сарай? — спитав він Витківського.
Ви ж вивчали мапу, політкоме. На мапі позначено ^т у балці корчму, що, видимо, стоїть тепер пусткою.
Моргуля відчув глузливий тон Витківського і, помщаю-чись за це, тоном наказу промовив:
Я гадаю, що спочивати не варт... Спочинемо в селі.
— А з чого ви довідалися, що в селі можна спочити? д може, нам доведеться одразу ж витримати бій? Тоді що?
Справді, як про це не подумав Моргуля? Але відступати од своїх слів було якось ніяково, і Моргуля піймав себе на дрібному самолюбстві... Та за мить він виправдав себе. Як він довірливо ставиться до цієї людини! А може, ця корчма — умовлене місце, де ворог забере червоноармійців голими руками? Адже ж він, Моргуля, обіцяв командирові бути насторожі і не звірятися ні на кого!..
— Ні, командире, зупинитись тут не можна,— сухо, офіційно відказав Моргуля,— нас чекають з підводами, й ми мусимо не гаяти часу. Рушаймо далі.
Витківський насупився і, пронизливо дивлячись на політкома, суворо промовив:
— В такому/ разі я не можу взяти на себе відповідальності за наслідки. Ви, політкоме, не одмовитесь од своїх слів в разі чого?
Це запитання боляче дряпнуло честолюбство Моргулі, але він стримав себе й сухо відказав:
— Ні. Будьте певні. Загін рушив далі.
За півтора кілометра за лощиною виднілося містечко на тлі темно-блакитної стіни лісу, що в нього упиралася рівна, як стріла, дорога. На околиці містечка дорога перетиналася вузькою річкою, що через неї перекинувся горбатий міст.
(Продовження на наступній сторінці)