— Сідайте, будь ласка,— промовив дідок і втупив очі в папір. Одвідувачеві сісти не було де, і він стояв, очікуючи на відповідь.
— Так ви скінчили Стеблівський інститут? Дуже приємно... Я теж там учився, тільки багато раніше від вас, років на п’ятнадцять...
Агрономи перекинулися згадкою про інститут, про старих професорів, і нарешті повітовий агроном перейшов до діла.
— Посада у нас є, тільки... тільки... знаєте, там дуже добре... тільки трохи небезпечно...
— А де саме?
— В Липівському районі... Це на Кутенщині... Ми, знаєте, не примушуємо агрономів жити на своїх районах, бо час, знаєте, такий, що це не завше зручно... ну, ви розумієте, інколи небезпечно... Тому ви можете вибирати собі резиденцію за межами свого агрономічного району...
Гайдученко трохи подумав, немов витримуючи поважний тон, і, зітхнувши, промовив:
— Що ж, я згоден...
Гайдученко був задоволений з названого району, але виду не подавав, вдаючи, ніби тільки злидні примушують його згодитися на таке призначення.
Агроном із здивуванням подивися на відвідувача і, нахилившись до нього, пошепки сказав:
— Ви, може, не уявляєте, що то за район? Так я вас по-товариському попереджаю, що край там дикий... Один агроном збожеволів, а другого бандити забили... Майте це на увазі.
— То нічого... я згоден їхати...
Повітовий агроном знизав плечима, мовляв, що ж з тобою вдієш, і, пошпортавшись у паперах, подав Гайдученкові анкету.
— Як хочете, моє діло по-товариському попередити... Заповніть анкету...
Незабаром повітовий агроном дізнався, що Артем Петрович Гайдученко родом з Волині, має тридцять років, одружений, але бездітний, був на фронті прапорщиком артилерії, а після імперіалістичної війни працював на господарстві у батька в селі близько Житомира.
Повітовий агроном ще раз перечитав анкету, проглянув диплома, але недовіра, що не мала фактичного ґрунту, До цієї людини не вщухла, а, навпаки, ще більше непокоїла його старе серце.
— Почекайте, я дам вашу заяву на резолюцію завідувачеві земвідділу...
Старечими кроками агроном вийшов із кімнати і незабаром, щільно зачинивши двері в кабінеті завідувача говорив:
— Агроном прохає посади... Згоджується на Липівський район...
— Ну, то що ж? Хай собі їде...
— Все гаразд... І інститут закінчив, та не схожий він якось на справжнього агронома... Я ж цю породу добре вивчив... Агронома з тисячі відрізню...
— Киньте містику!— засміявся завідувач і, взявши з рук агронома папера, написав резолюцію.
— Видайте йому гроші і хай щасливо їде!
Поки писали папери, Гайдученко сидів на підвіконні в коридорі й думав. Цей район у десятьох кілометрах од того містечка, в якому він зупинився з сім’єю. Дружина зрадіє, що врешті закінчилося їхнє циганське життя і вони осядуть хоч на якому, але певному місці... Та й Марта буде задоволена... А вже він вибере найглухіший закуток у лісі, якийсь покинутий маєток, і осяде там, щоб довести до краю, завершити справу цілого свого життя... Гайдученко усміхнувся сам собі, і очі йому засвітилися ясним світлом.
Нарешті йому дали папери й гроші, і новий агроном, попрощавшись із своїм стареньким шефом, вийшов на вулицю.
Туман розвіявся, але небо було вкрите рудими шматками хмар, що летіли кудись у безвість, і осіннє сонце виблискувало між ними, як червінець, загублений на смітнику.
Гайдученко зняв кашкета і підставив голову під свіже дихання вітру. Попелясте нечесане його волосся заворушилося на голові, немов живе, а давно не голене обличчя з ряботинням на носі виблискувало задоволенням людини, що рідко його має, а тому соромиться перед ним.
Він засунув руки в драні кишені шинелі і раптом відчув голод. Так, він сьогодні ще нічого не їв, приїхавши вранішнім поїздом до міста,— пригадав Гайдученко і попростував до химерної постаті на розі, що тремтіла, зігнувшись над кошовкою з пиріжками. Він купив пару пиріжків і, не відходячи, почав їсти.
— Що це, самі печете? — спитав він постать.
— Дружина, а я продаю...
— Певно, раніше не пекли?
— Ні, не пік...— У голосі дідка почулася образа,— це тепер тільки порядним людям і діла, що пиріжками торгувати.
Гайдученко доїв пиріжка і, обтираючи масні руки об поли шинелі, казав:
— Так, доводиться... Нічого, в житті треба всього покуштувати! — кивнув він головою і пішов вулицею. Химерна постать пробурмотіла йому вслід сердите "хам", і од того слова Гайдученкові стало ще веселіше. Усміхаючись собі в миршавий ус, він попрямував на вокзал.
На вокзалі стояв неймовірний галас. Усі кудись поспішали, лаялися, штовхалися. У натовпі нишпорили озброєні люди і раз у раз виводили кудись обшарпаних клумачників.
Гайдученко зайшов у такий коловорот людських тіл, що ледве вибрався на платформу, де стояв його поїзд. У теплушках було повно людей, і він довго ходив, поки не вскочив в один вагон, викликавши незадоволення пасажирів. Та поїзд незабаром рушив, і всі заспокоїлися.
Знітившись у кутку теплушки і спершись на кінчик чийогось чувала, Гайдученко виразно відчув, що йому пощастило в житті. Він випростав стомлені ноги, і сон непомітно підкрався до його очей, міцно їх скувавши...
Та недовго Гайдученко спав. Вагон струснуло, і він прокинувся.
Поруч бабуся розмовляла з молодицею:
— ...І говорить він, матінко моя, каже: "не псуйте свого життя дріб’язками"... Так і сказав "дріб’язками", каже...
— А сваха ж що йому?
— Сваха? Сваха нічого... Ходить з того часу, як блажна, навіть з Палажкою не лається... Істинно, мудрий чоловік!
Баба широким хрестом перехрестилася й суворо подивилася на молодицю.
— А що він, бабусю, не відгадає, хто у нас сало торік покрав?
— Ні, дочко, він не гадає. Він каже, що то тільки мошенники гадають. Правдивий чоловік, мудрий...
Молодиця побожно слухала, а стара повагом, як піп казань, промовляла:
— У нас у Липовому і старе й мале до нього йде... Істинно, мудрий чоловік...
Гайдученко уважніше почав прислухатися. Баба була, видимо, липівська, і він вирішив розпитати в неї про село і про тамтешніх людей.
Незабаром поїзд зупинився, і з вагона вилізла майже половина пасажирів. Стало вільніше, і Гайдученко ближче підсунувся до бабусі.
— З Липового, бабусю? — спитав він ввічливо.
— З Липового... А вам не туди, бува, їхати?
Баба докладно висповідала Гайдученка раніш, ніж той дістав од неї деякі відомості про Липове. Щоправда, ці відомості були надто скупі й однобокі, та проте вони дещо дали Гайдученкові. Принаймні він дізнався, що в Липовому є церква і півтораста дворів, що навколо села ліс і болото, а земля така, прости господи, як камінь. Відомості про людей стосувалися тільки трьох осіб: попа, "який істинно був би святого життя чоловік, коли б не проклятуща самогонка, що збиває батюшку з путі праведної", про мудреця й пророка Карлюгу, що живе в панському маєтку й усім допомагає — "ну просто тобі свята людина", про церковного старосту Ярему Головатого — "то таке стерво, таке стерво, прости господи, що й сказать не можна"...
Більш нічого баба не розповіла, видимо, мало довіряючи цій цікавій людині в подраній шинелі, бо весь час трималася за свій клумак.
Уставши на своїй зупинці, Гайдученко пішов додому, будуючи дорогою плани на майбутнє.
"Завтра ж піду до Липового та подивлюся, як там, та розпитаю людей. Не вік же жити в містечку, де не то що працювати, а й спати ніде... Та ще й весь час на людях, кожне тобі цікавиться, що робиш та для чого... От тільки Марту треба десь приткнути... Обговтаюсь, а там видно буде..."
Ліс стояв нерухомий, немов із зеленого каменю. Тиша навколо така, що хрускіт піску під ногами здається занадто гучний. Думки пливуть тихими лебедями одна по одній, і Гайдученко за довгий час відчув приємну свіжість у голові і прозорий спокій на душі.
Майже сім років блукань по всіх усюдах без можливості заглибитись у свою працю позбавили були його рівноваги й загострили нервову систему до того ступеня, коли найменша дрібниця псує настрій на цілі тижні і кидає в каламутні води прострації.
Тепер, ідучи мовчазним лісом, Гайдученко мріяв про той час, коли ніхто йому вже не заважатиме працювати і він провадитиме далі свої досліди в тиші всіма покинутої садиби десь у глибині цього мовчазного лісу. А до кінця роботи лишилося так небагато! Якихсь два-три роки, і справа, яку задумав Гайдученко ще в школі, стане справою цілої країни, а можливо, й цілого світу...
Од цієї думки по тілу Артема пробігла лоскотна електрична іскра, і в грудях не вистачило повітря. Адже ж то буде ловкий і несподіваний підступ під старий світ із усіма його загальновизнаними істинами — з його правом, мораллю, з соціальними проблемами, на розв’язанні яких так ловко шахраюють усякі спекулянти.
Щоправда, праця Гайдученкова тільки частково підкопає старий світ, вона буде першим справжнім кроком на шляху звільнення людини з-під влади матеріальних обставин. Вона буде вихідною точкою того великого процесу, що внаслідок його зникнуть класи, визиск людини людиною...
Хай то буде перший крок людства, але крок справжній, що навчить ходити правильним шляхом, а не борсатися безпорадно, запевняючи себе й інших, що щось там перемагається.
Гайдученко за думками не помітив, як поминув ліс і вийшов у поле. Сонце вже закотилося за щербатий обрій, і сутінки обволікали землю блакитною мережкою.
(Продовження на наступній сторінці)