В найдальшім куті острова висока гора шпилем подралась до неба, а з того шпиля видко було Лубни і Київський шлях, що по той бік Сули простягся ік замку князя Вишневецького. У сій-то горі з-під кручі, неначе скеля, витріщились кілька печер, де колись, як розказують старі люди, ховався страшенний змій. Од сих печер полою розляглась чимала поляна, оточена лісом і густою заростю чагарника, а там знов круто спускалась гора і обривистим берегом оточувала широке плесо і байрак. На сій-то поляні розташувався Кривоніс із своїм загоном. Отаманів курінь стояв посередині, а наоколо містились, де припало, вовгурянці: хто збудував собі з лободи та з нехворощі халабудку, хто нап'яв на ратище кирею або свитину, а деякі, неначе звір'я, визирали з печер. Недалечко од куреня стриміли понаставлювані палі з залізними списами і шибениці. Більш, може, як двадцять чоловіка ляхів сиділо на тих списах, а деякі, зачеплені крюком за ребро, мотались на шибеницях. Всі вони були ще живі і в нестерпучих муках стогнали й кричали, благаючи, щоб їх дорізали, добили і збавили од лютих мук. Страшно розносився той галас по гаю і одкликався наоколо луною. На деревах теж висіло кілька трупів, неначе волові туші, обідраних ляхів; де з яких з живих здирали ще шкуру, і тими шкурами вовгурянці вкривали отаманів курінь і свої халабудки, щоб заборонитися від дощу.
Кривоніс сидів біля свого куреня, підкорючивши ноги, смоктав люльку і втішався, дивлячись на муки ляхів… Був з нього козарлюга забісований. Глибоко позападали у лоб його очі і хижо, нечоловічим поглядом визирали з ямок. Довгий, кістлявий ніс його якось погнуло набік, в бороду, і широку челюсть виперло наперед. Непідголене і розпатлане волосся, жорстке, як кнуряча щетина, стриміло догори і закривало лоб і товсту шию. Широкі плечі, високі груди виявляли в йому велику силу; з себе був високий, кістлявий, мов виплавлений з самого чавуну. Одягнутий він був як і прості козаки, тільки в жовтих чоботях на срібних підковах, мабуть, стягнутих з замордованого ляха.
Кожний з загону Кривоноса, що порались біля ляхів і швендяли по поляні, був з себе теж високий, гладкий, мордатий, вусатий і хижо виглядував спідлоб'я; видко було, що кожного прийняли до гурту з проби і недарма прозивались вони вовгурянцями…
Було ще рано, а народу вже чимало-таки зібралось біля Кривоносового куреня; не забарились і наші сіроми. Аж на виду змінились вони, глянувши на муки ляхів і почувши їхній галас. Хоч скривдили ляхи український люд і напоїли їх нестерпучою, однак не втішалися вони муками своїх ворогів, бо ще не загубили свого серця і не втратили жалю до ближнього, як дряпіжні ляхи і патери, що мордували неповинних собі на втіху і на зміну віри…
— Здоров був, пане отамане! — поважно промовив Барило, підходячи до Кривоноса, а за ним і вся ватага обізвалась і, знявши шапки, вклонилась отаманові.
— Спасибі, пани-молодці, — прогугнів Кривоніс, глянувши спідлоб'я на козаків, — а чого вам треба?
— Та того ж, чого й тобі, — одказав Барило, — позбавиться од яропужих ляхів, і заборонить святу віру, і наше життя, і наші козацькії вольності.
— Добре, пани-молодці, добре; спробуйте ж, чи є у вас сила заборонить те, що кажете… Обнесіть оці каменюки, — Кривоніс показав на два каменя, обв'язані вірьовками, щоб латвій було їх захопить, — так коли хто з вас обнесе їх тричі кругом куреня…
— Чули вже ми про сі каменюки, — перехопив Барило, — нічого розказувать, нічого вже і увереджуваться. Так вибирають не людей, а волів, бач, який більш потягне, той і дорожчий.
— Батька свого навчи… — прошепотів Кривоніс, насупившись.
— З того часу, як вигадали рушницю і пістоль, — казав Барило, — той став моцніший, хто не схибить, стріляючи, а коли він ще розумний, то сховає тебе у кишеню, дарма що ти уродився такий запеклий і здоровий козарлюга. Ось подивись лишень, як у нас січовики стріляють!
Барило вихопив із-за пояса пістоль, навів на ляха, що од мук корчився на палі, випалив — і лях схилився набік, а з-проміж очей задзюрчала кров…
— Що ти зробив, необачний?! — скрикнув Кривоніс, схопившись, — Чи ти знаєш, що він у мене сидів уже з тиждень на палі, я б йому ще на кілька день протяг мук…
— Як тиждень сидів, — перехопив Барило, — то пора йому вже і вмерти!.. Буде з ляха і того, коли він відкида ноги!..
— Чого б ще й бажать! — зареготавшись, озвались деякі.
— Так, бачу, вам, іродам, жаль ляхів?! — гримнув Кривоніс, підступаючи до Барила…
— Нехай вони до твого кривого носа поприлипають! — одказав Барило, узявшись за пістоль. — Та не дуже, отамане, й гримай; не за тим мене з Січі сюди прислали, щоб корить ляхами, а щоб помогти вам, дурням, їх лущить…
Кривоніс, побачивши, що січовик не дуже його злякався, та й завзятий-таки, бо вже й за пістоль хапається, одійшов од його. Далі з перегодом озирнувся на козаків і вже без сварки промовив:
— Ось що приходиться, пани-молодці: мені треба не розумних, а дужих!.. Мабуть, між вами нема й одного такого, щоб не то що обніс каменюки круг куреня, а й з місця їх не зворухне?
— Чом, нема, — озвався Кобза, — може, й такий знайдеться, що й обнесе, і занесе твої каменюки.
— Чи не ти той, що занесеш? — спитав Кривоніс, глянувши на Кобзу.
— Може, й той!
— Спробуй, побачимо!
Тим часом на той гомін повилазили з своїх нор і халабудок вовгурянці, і чимала їх купа зблизилась до куреня, деякі посідали, а другі попростягались черевом на траві, мов ті кабани, і палили люльки. Кобза підійшов до каменюк, огледів, позамотував руки у вірьовки і твердим поступом поніс каміння. Обніс круг куреня раз, вдруге і втретє…
— Глянь, глянь, — загомоніли вовгурянці, — не взяв його кат, добре пре!.. Послав нам господь товариша, — гукали деякі і з радощів аж посхоплювались.
Не зупинявся Кобза од сього покрику, і ще тричі обніс каміння круг куреня.
— І мені господь послав побратима, — загугнів Кривоніс, підходячи до Кобзи, — коли ти такий удався, дак побратаємось. Кажи, як ти прозиваєшся?
— Павлом та ще й Кобзою, — додав Кобза, трохи зупинившись…
— Хто ж се тобі таке прізвище приложив?
— Запорожці…
— Яка ж з тебе кобза! Та й не Павлом тебе звать, ти будеш у нас Павлюгою прозиваться… Правда, пани-товарищі? — Кривоніс скинув оком на своїх вовгурянців.
— Правда, пане отамане, так, так, — загукали вовгурянці, — нехай буде Павлюга, Павлюга!..
— Потривай, пане отамане, — одказав Кобза, пильно глянувши на Кривоноса, — тоді ми з тобою побратаємось і я пристану до тебе, як ти усіх нас приймеш до свого загону.
— Вибачай, козаче, не то для тебе, і задля рідного батька не зміню своєї регули.
— Як не зміниш, так і не треба, — одрізав Барило, — він і у нас буде Павлюгою. А що, хлопці, так обираєте його на ватажка? — скрикнув він, озирнувшись до свого товариства…
— Так, так, — гукнули козаки, — нехай буде нашим отаманом! Нехай буде Павлюгою!..
— От і добре, нехай буде по-вашому, — загугнів Кривоніс, — теперечки вже не обридатимуть мені, щоб приймав до свого загону; буде до кого приставать, буде кому і люд той збить докупи, що вештається по острову, неначе отара без вівчаря… Однак, козаче, — Кривоніс зблизився до Павлюги (так будемо теперечки його звать), — усе ж таки ми зостанемося побратимами і заприсягнемся перед господом не вложити в піхву наших шабель і не покинуть списів, поки не викореним на Україні усіх ляхів і ксьондзів!
— Та вже ж, бач, — одказав Павлюга, — не з тим і узялись за шаблі, щоб, теє, укладувать, і коли господь поможе, то й викореним.
Аж ось, як так вони розмовляли, огласився галас по поляні:
— Ляхів ведуть! Ляхів ведуть!
І вовгурянці купами поперли назустріч козакам, що вели на арканах, з скрученими назад руками, кілька чоловіка ляхів.
Була се невеличка ватага козаків, що шасталась і пильнувала побіля Київського шляху і захоплювала по дорозі тих нещасливих, що їхали до князя Вишневецького.
На таку звістку Кривоніс витріщився на ляхів; баньки його забігали і заблищали, як у гадюки, рот судорогою розвело, і зуби, рідкі і гострі, як у щуки, вищирились і заскреготіли…
Попереду вели високого і товстого ляха, мабуть, значного пана, бо був добре убраний, у блакитному кунтуші, підперезаний шалевим поясом, а за ним ще чотирьох. Позад ішло кілька чоловіка незв'язаних і за ними шляхтянка у шушоні з дитинкою на руках. Бідолахи, озирнувшись на мучеників, що сиділи на палях і мотались на шибеницях, звели очі на небо і звісили свої голови на груди; побачили, яка доля їх чекала…
— Здорові були, панове, як ся маєте? — зареготавшись, скрикнув до їх Кривоніс, як вони зблизились до куреня.
Ні один з ляхів не підняв голови, щоб глянуть на Кривоноса, і мовчки стояли перед отаманом.
(Продовження на наступній сторінці)