Панотець встав і вийшов з хати. Ця невелика пауза дала можливість Туруті звернутися кількома беззмістовними словами до Тасі, але і від них все личко дівчини зашарілося, а карі оченята спустилися додолу.
З сусідньої хатини вийшов панотець, держачи в руці грубий аркуш паперу з чорною церковною печаткою.
— Ось і наш заприсяжний лист, дідича — власника села і нашої громади,— він подав мені листа, я з цікавістю взяв його. Це був дійсний документ, писаний польською мовою, початок був звичайний.
"Я, граф Ружмайло, власник і дідич села Ружмайлова, разом з громадою цього села обіцяємось і клянемося в нижченаведеному:
1) Ми, нижчепідписані, громада села Ружмайлова, іменем себе і дітей наших, пробуваючи під утиском деспотичного уряду російського, а пам’ятаючи добро, що ним ми користувалися, належачи до Польщі, нашої отчизни, присягаємо на вірність народові й урядові польському і за нарід польський і Польщу, отчизну нашу, будемо битися до останньої краплі крові, не жалуючи нічого з добр наших, ні дітей наших, ні нас самих.
2) Тим часом, поки буде затверджено остаточну умову між дідичами і урядом польським, будемо відробляти панщину два дні на тиждень від родини, а під час жнив по два дні від чоловіка, здатного до праці, а жінки тільки по одному дню.
3) Я, дідич села Ружмайлова, іменем моїм обіцяю і присягаю, що людей села Ружмайлова не яко невільників, а яко своїх дітей і людей вільних від цього часу і на віки вічні уважати й удержувати буду".
Далі йшли дрібніші пункти, заповідалося і всім спадкоємцям свято і непорушно додержувати тої умови.
Кров мені припливла до обличчя: що вони давали, ці умови, селянинові реального? Правда, значне зменшення панщини, а позатим солодкі слова "яко своїх дітей", "яко людей вільних". І цими лише обіцянками вони підважили селян і повели за собою, проти кого?! Проти непереможного російського війська! А коли б наші під час Декабрського повстання звернулися з такою відозвою до селян? Що б то було?! Я з досадою поклав папера на стіл. Панотець не так зрозумів мого руху.
— Ох, ох, ох! — заговорив він, розводячи руками.— А тепер не уявися, що буде! Не уявися! Силою привели до церкви приймати присягу. Що міг я чинити проти громади? Два дні панщини — річ велика.
Навіть паніматка, що стояла при дверях, сама втрутилася в розмову:
— Самі по його мосць прийшли, силою повели до церкви.
Я заспокоїв старенького, упевнив його, що уряд не матиме за зле на них за ту ролю, що вони змушені були взяти в цій присязі, а документа попрохав віддати мені для пам’яті.
Простодушний панотець навіть зрадів.
— Так і краше, так і краще,— заговорив він, потираючи руками коліна.— Я й сам не знав, що робити з ним? Знищити не міг — доручено громадою ховати, а коли пан ротмістр бажають його взяти, хай беруть.
Я взяв папера.
Розмова наша перейшла на подробиці повстання.
Тихе дзюрчання звернуло мою увагу — дрібний дощик збігав по маленьких шибках вікон. Я підвівся і став прощатися.
— Дощ, може, коня запрягти в катачанку? — спитався панотець, підводячись.
— Ні, ні,— запротестував я,— тут недалеко.
— Правда, недалеко,— згодився панотець.— Ви йшли лісом?
— Ні, полем.
— Е, лісом ближче. Просто стежкою та й до парку графського. Я зараз пана ротмістра на стежку виведу, а там вже просто.
— Дощ, панотче!
— А що там дощ? Благодать Божа.
Я не сперечався, попрощавсь з Турутою, з паніматкою, з рожевою Тасею і вийшов за панотцем. Дощ сіяв дрібний та густий. Все надокола затяглося сірим серпанком.
Панотець провів мене до самого лісу і вивів на стежку.
— Отак ідіть просто вгору, там буде і хвірточка до парку, а тут під деревами воно й затишніше.
Ми попрощались, я пішов вгору. Ліс був чудовий, густий,— граб, дуб, береза, де-не-де здоровезна липа. Тут дощ не так і йшов, хоч чути було з того, як торохкотіли краплі по листях, що він пустився більше. Мабуть, я заблудив, зійшов з однієї стежки на другу, бо минуло добрих півгодини, а ще не видно було ні хвіртки, ні парку. Ще змолоду я страшенно любив полювання, почуття мисливця прокинулось в мені в цьому лісі. Сіренький зайчик перестрибнув недалеко від мене, легенька кізка перебігла стежку, і навіть чийсь рудуватий хвіст мелькнув поміж кущів. "Треба буде піти завтра з Трезором,— подумав я, насолоджуючись заздалегідь майбутнім полюванням,— на полі повинні бути дрохви".
Думи мої несподівано перервали звуки пісні. Я здивувався: хтось серед лісу, під дощем?
Але хтось таки співав, пісня наближалася. Співав жіночий голос. Це була українська пісня, я розібрав й слова, бо дівчина співала голосно. Пісня була чудова, а ще кращий був голос дівочий, оксамитний, мелодійний.
Ой, дівчина по гриби ходила,
В зеленому гаї заблудила!
В зеленому гаї заблудила!
Співала дівчина. Я став під деревом, чекав, що вона вийде на стежку. Мене здивувало бажання співати під таким густим дощем. Мабуть, це було якесь веселе молоде створіння. Мені схотілось побачити співачку.
Приблудила к зеленому дубу,
Ой, тут же я ночувати буду.
Пісня прозвучала ще виразніше, дівчина наближалася.
Я ж думала, що дуб зелененький,
Аж то стоїть козак молоденький.
Я чекав, але звуки почали затихати, дівчина пішла десь другою стежкою. Голос ще лунав здалеку, але пісня все стихала, стихала і нарешті змовкла, потонула в гущавині. Мене взяла досада,— хотілося побачити веселу дівчину. Однак міркувати під дощем було невесело, та ще в лісі. Я пішов вперед, стежка звертала вбік в тому напрямку, звідки чувся спів дівочий, швидко я вийшов на широку стежку і незабаром побачив глибокий рів, що ним було обкопано весь парк. Я пішов понад ровом і нарешті натрапив на хвірточку, за яку згадував панотець. Вона була не причинена...
IV
Прийшов я додому мокрий, заболочений. Гончаренко чекав на мене. В коминку вже потріскували дрова, стіл було наготовлено до обіду. Ледве встиг я переодягнутись і обсушитись, як в двері постукав Франц і увійшов до кімнати з срібною тацею в руках. Я сів до столу. Коли обід було скінчено і Франц забирав посуд, я звернувся до нього з запитанням:
— А багато дичини в лісі, що йде за парком?
Моє запитання якось схвилювало старого своєю несподіваністю.
— В лісі? — перепитав він.— Ні, проше пана, в тому лісі, що йде за парком, дичини немає. Де їй там втриматися? Розполохали селяни. Багато куріп’яток та дрохв на полі, знов дупелів саме переліт, і бекаси, і качки на чорному болоті, за селом. А звіра багато в Шпайовому лісі, туди панство завжди їздило на полювання. Якщо пан ротмістр бажають, Карл-воротар може провести пана ротмістра, він був ззамолоду мисливцем при графськім дворі.
— Спасибі,— подякував я,— то згодом, завтра я піду на куріп’яток. Я так і думав, що в цю пору їх повинно було бути багато в цій місцевості.
Франц уклонився знову, запитав, чи не буде якого розказу на завтра, і, коли я сказав йому, що жодного розказу не буде,— вийшов. Двері причинилися. Я пересів до коминка. Так було гарно простягнути ноги до вогню і поринути в солодку млість. Гончаренко був тут.
— Ну, що, Гончаренко,— запитав я його,— познайомивсь з ким? Розпитався, дізнався?
— Так що нічого й не розпитався, ваше високоблагородіє, бо це не дворище, а суща могила. Слуги — самі старці, ти до них, як до добрих, а вони все "не вєм", "не вєм". Ну, що вже баба, та ще стара баба! Як води в рот, прокляті, понабирали. Коли б хоч молодші, може б, діло вийшло, а з цих. Тьху! Сама порохня сиплеться. Нащот харчів, корму коням — все, що кажи,— дають, а нащот розговору,— просто аж сумно! Ходиш, мов дурний!
Гончаренко ще довго розкладав свої жалі, аж прийшов вахмістр з рапортом і перебив йому мову.
Вахмістр одрапортував, що патрулі повернулися з об’їздів і не знайшли нікого підозрілого у всій околиці. Я загадав вислати і на завтра скрізь патрулі і мати їм пильне око за корчмами і за всяким переїзжим людом. Корчми на Поділлі й на Волині були завжди притулком непевних і "збродних" елементів, а тепер, коли розбиті повстанці тікали через кордон до Австрії, в кожному селянинові можна було запідозрити когось з відповідальних осіб.
Пішов і вахмістр; я залишився сам. Жар ще дотлівав в коминку, легке ласкаве тепло розпливалось від нього по хаті. В вікна легенько стукав дрібний дощ; це був мелодійний звук, він навівав мрії.
Я співав гарно, голос у мене був добрий, як то казали, баритональний; рушничка і гітара завжди їздили зі мною. Де вже було не збереться компанія — Лисенко, співай!
— Гончаренко,— гукнув я,— дай-но гітару!
— Слухаю,— одказав з другої кімнати Гончаренко, увійшов і поклав її біля мене.
(Продовження на наступній сторінці)