— Банди,— перебив Жолтков,— од першої гармати розлетяться, мов горобці.
— Сволота,— процідив крізь зуби Шлітер.
— А де там,— загомоніли навколо,— вся шляхта, ксьондзи, жінки...
— Шляхта, що не має чого втрачати: люди маєтні тягнуть до Росії, бо знають, що тільки монархічна влада може забезпечити їм і землі, і селян.
Слова Шлітера перебили одночасні різноголосі вигуки, посипались фамілії відомих магнатів польських, що брали участь в повстанні.
— Магнати магнатами,— завважив я,— а гірше те, що нарід пристає до них, війна стає народною війною.
— Пообіцяли волю,— вкинув хтось здалеку.
— Що? — заревів Жолтков, зриваючись з стола.— Народна війна? Воля народові? Воля п’яному мужикові?
— Нарід іде за тим, хто дозволяє йому грабувати,— холодно й жорстко виголосив Шлітер.— Пани дали їм дозвіл грабувати скарбове майно, а коли ми дамо мужикам гасло: "Бий панів, грабуй їхнє майно!" — нарід, себто сволота вся, одразу кинеться на своїх панів.
Презирливий тон німця порвав багатьох, всі заговорили разом і ніхто нікого не слухав. Хтось вигукував якісь історичні ймення, хтось кричав: "Факти! факти!" Хтось підтримував Шлітера, хтось виступав проти нього. Годі було розібрати, тільки над всіма маяла в здоровезній руці Жолткова французька газета та лунав його зичний бас:
— Ми їм покажемо "Польску", ми їм ось що під ніс замість Литви.
Не знаю, чим би закінчився наш диспут, коли б на цю хвилину не вскочив до шопи молодий офіцер нашого полку, жвавий, веселий, рум’яний, завжди закоханий підпоручик Турута. В запалі нашому ми і не почули його виголосу, коли б не крики, що посипались з усіх боків:
— Та що ж? Кажи! Ворог? Атака?
Ми теж кинулися до Турути, він стояв, оточений всіма присутніми, навіть картярі повернулися до нього, і Турута, сяючий від того ефекту, що викликала його поява, виголосив голосно:
— Денис Давидов прибув до нас!
Спільне "Ура!" вкрило його слова.
Дійсно, звістка була радісна. Давно вже казали, що Давидов приїде до нас, і ми його чекали. Відомий герой дванадцятого року, поет, одчайдушний партизан, він був дуже популярний серед військових. Прибуття його знаменувало початок партизанських дій, а партизанська війна, повна пригод, несподіванок, права на власну ініціативу, завжди смакувала молоді.
Наші сподіванки справдилися. Давидов прийняв команду над нашою частиною, нас прикомандирували до корпусу генерала Ридігера, ми мали підтримувати зв’язок між Ридігером і Крейцом.
Почалась робота! Ми, молодші офіцери, були в захваті, галасували всі, а Жолтков поперед других. Шлітер додержував загального тону, знов казав про "сшибку грудью", про "матушку Росію", але ми знали, що партизанська війна його не тішить, та й ворог був завзятий. Славний польський генерал Дверницький мав завдання — з’єднати всіх волинських повстанців, перейти на Поділля, тоді всіма об’єднаними силами вдарити на нас, перервати наші шляхи, комунікації.
Коли генерал Ридігер зрозумів його плани, він напружив всі свої сили — і почались наші атаки та марші! Дверницький поспішав щодуху, ми його наганяли, а тим часом у нас в запіллі спалахувало повстання. Становище наше було скрутне. Воно ще погіршало, коли ми одержали певну звістку, що повстанці зосередилися в великих силах у Володимирі-Волинському. Давидов кинувся на Володимир, щоб одразу, несподівано налетіти на місто і захопити всіх. Я був з ним.
Не раз довелося мені за цю війну перебувати в січах, в атаках і в різних бувальцях, стинатися з удвічі дужчим ворогом, але того, що ми зустріли в Володимирі, я ще не бачив.
Більше трьох тисяч повстанців зібралось під Володимиром, щодня прибували до них нові добре озброєні частини. Всі молоді, завзяті, чудові коні, дорога зброя. А на чолі всіх цих повстанських частин стояв молодий багатий граф Людвіг Стецький разом зі своєю молодою красунею графинею, вона брала участь у всіх військових подіях і своїм патріотизмом запалювала всю цю й так гарячу молоду силу.
Такий кулак в запіллі набирав вже загрози, Давидов вирішив одразу захопити всіх. З нами було чотири полки. Треба було налетіти на ворога раптом і несподівано. Так ми і зробили. Повстанці нас не сподівались,— вони вважали, що ми насідаємо на Дверницького, і спокійно стояли табором за містом. Зчинився бій. Давидов налетів на поляків, мов коршак, і зразу одрізав їх від міста. Ми оточили графа Стецького. Палаші наших гігантів-кірасирів сікли й кришили повстанців, вони відбивались завзято, але, звичайно, не могли встояти проти чотирьох полків регулярного війська. Я бачив графа Стецького, бачив, як він налітав на нас на чолі своєї кінноти, мов шалений, наражаючись на смерть, бачачи нашу очевидну перемогу, за всяку ціну він не хтів допустити нас до міста. Нарешті товариші його зрозуміли безглуздя таких атак. Стецький похитнувся в сідлі, тоді коня його вхопили за поводи — і кіннота польська почала відступати. Ми їх не переслідували: ми знали, що велика частина повстанців скупчилася в місті. Чи несподіваний наш наскок, чи відсутність досвідчених бойових командирів, чи невідомість про чисельність нашої частини були причиною тому, що чудові піхотні загони, озброєні графом з власного арсеналу, не взяли участі в січі, а причаїлись, очікуючи нас, в місті. Але тільки-но перші наші шеренги (Давидов наказав драгунам і козакам спішитись) вступили до міста, як з усіх боків затріщало. Кулі посипались, мов дощ, з вікон, з дахів, з-за парканів, з-під брам, з дерев, вони сипались безнастанно, видно було, що інсургентів10 сховалось в місті чимало, що в кожнім пункті було кому й стріляти, і набивати рушниці. Частина нашого війська залишилась за містом, на випадок можливої атаки інсургентів з ближнього лісу. В місті бились козаки і драгуни11. Січа кипіла, кожен будинок брали з боєм. Козаки сатаніли: вони падали під кулями, що сипались на них, але вдиралися в дворища — і тут починавсь лютий рукопашний бій! Повстанці його витримувати не могли, бо, як виявилось, більшість їх складалась з юнаків, були жінки і діти. Козаки не жалували нікого, витягали жінок за коси на вулицю і тут рубали їм голови. Купи трупів нагромаджувались біля кожного будинку. Але серед ґвалту, пострілів, скажених вигуків, брязкоту щабель, шипіння вогню, гуркоту одірваних віконниць, розбитих брам, парканів чулися хриплі вигуки: "Єще Польска не згінела".
Місто запалало.
Я в’їхав у Володимир, коли справу було вже закінчено. Я мусив побачити генерала, а для того треба було переїхати місто. За мною скакав наш любий Турута. Будинки палали, вогонь перелітав з одного на другий. Ми мусили гнатись кіньми щодуху, щоб не задихнутися в цих вузьких вуличках від жару й диму, але очі мої не могли одірватись від страшного видовиська бою. Ці купи трупів, чоловічих і жіночих, в роздертій одежі, з розпатланими косами, що свідчили про скажену лютість людську, трупи почеплені на воротях, розбиті будинки, колишні тихомирні притулки добрих родин,— все це життя, так старанно і довго творене Божими і людськими руками, було скошене одразу косою січі, якою пливли димом пожежі, нерозважні жалі, непоквитовані муки.
В деяких купах трупи лежали горілиць, дивлячись скляними очима в почорніле від заграви небо, деякі припали одно до одного, мов прощаючись на вічне розстання, з деяких куп ще чувся тихий стогін, але ми не могли спинятись, треба було вибиратись якнайшвидше з цих вузьких палаючих завулків.
Нарешті ми винеслись на широку площу, там стояв костьол. Біля нього ще кипів бій. Козаки й драгуни, мов чорти, лізли у вікна, хоч з даху і з вікон їх осипали дощем куль. Велика група козаків збилася на паперті біля дверей костьолу, вони намагались висадити їх ломами, але двері було чимсь завалено зсередини, та саме в ту хвилину, як ми порівнялися з костьолом, двері з страшним гуркотом впали — і вся середина його виявилась нам, мов у театрі. Серед костьолу з хрестом в руці в повному облаченні стояв ксьондз, весь сивий і білий, мов вибитий з мармуру, притиснув до грудей золотого хреста, жінки стояли навколішках круг нього, біля вікон збились з рушницями інсургенти. "За матку отчизну!" — крикнув голосно ксьондз і підніс високо над головою хреста. То була одна мить! Чорною хвилею ринули козаки крізь вікна і двері в костьол. Я тільки бачив, як золотий хрест майнув у повітрі і зник... все заревло — і закипіла різанина.
Я одвернув голову і вдарив острогами коня.
Ми винеслись далі. В першій вулиці, куди ми в’їхали, стояв на відшибі гарненький будинок. Навколо ще не горіло, але будинок вже палав, горів гонтовий дах, знати, його підпалили. Круг будинку стояли донці, веселий і хижий регіт зривався серед них. Нас це зацікавило. Ми спинили коні, із здивуванням побачили знайому постать. Це був Шлітер, він теж сміявся.
— А що там, братця? — крикнув я козакам.
Шлітер озирнувся. Яке гидке було його обличчя!
В холодних зеленкуватих очах вистрибувала якась хижа радість.
— Викурюємо лисичку, ваше високоблагородіє! — одказали весело козаки.
(Продовження на наступній сторінці)