— Пофантазуй-пофантазуй... — бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя. — Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.
— Нiчого, спробуй, — раджу тепер уже я. — А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.
Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
— А знаєш, — наважуюся нарештi, — коли тебе не було, приходила Iнга.
— Он як! Вiзит ввiчливостi. — I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження. — Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
— Ага, — iронiчно посмiхаюся, — познайомились.
— Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
— Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?
— Нi, звичайно, — спокiйно вiдповiдає Роман. — Актором — нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?
Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
— От бачиш, — розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi. — Все, що стосується акторства — легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне — щоб ти полюбив цю справу.
— I що ти спускався у човнi з водоспада — теж легенда? — допитуюся в нього.
— Нi, про човен i водоспад — правда, — несподiвано визнає Роман. — Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.
— Навiщо ж ти так ризикував?
— Тобi цього не зрозумiти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправдi для мене важливо перевiрити самого себе. Адже тобi теж не раз хотiлося дiзнатись, на що вистачить смiливостi, а на що — нi. Зумiєш подолати свiй страх чи страх подолає тебе. Я справдi хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерськi групи при кiностудiях. Але щоб стати професiйним каскадером, треба чимало знати i вмiти — водити машини рiзних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джiу-джiтсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-рiзному, але я вирiшив готуватися до нього серйозно.
— Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.
— I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?
— Хотiлося б, — нерiшуче мовив Роман. — Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.
— Ще й фiльм, напевне, про вiйну... — вже не можу приховати заздростi.
— Ага, про вiйну, — мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй. — Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, — скуйовдив моє волосся. — Справдi не лякає, — задумливо додав Роман. — 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.
6
Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:
— Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?
— Та батька розшукую.
— Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.
— Любича, — кивнув я.
— Валерка, значить, — просвiтлiв з лиця бульдозерист. — Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.
Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.
— Тодi сiдай, пiдвезу. Оце пiдремонтував свого "динозавра" — i знову в бiй. Через мiсяць залiзниця уже має прийти до мiста. Вiд БАМу ведуть, уявляєш?
Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залiзницi, i хутко залiз у кабiну.
— Може б, ви мене й до самої залiзницi довезли? — одразу ж пропоную свiй варiант подорожi.
— Туди й прямую. От тiльки без дозволу батька... Сам розумiєш...
— До чого тут дозвiл батька? Я самостiйна людина. Куди треба туди їду.
— А, ну хiба що так... — розсмiявся батько Iнги. — Тодi, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе вiдправлять у кабiнi якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здiймають.
Бiля вокзалу вiн справдi зупинився i запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помiчаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожi батько, а є змога вже через кiлька хвилин побачити, як прокладають залiзницю.
Вокзал здався менi досить красивим. Колони, широкi сходи, що ведуть до центрального входу, невеличка вежа для годинника... Але все це я ще бачитиму безлiч разiв. Iнша рiч — будiвництво залiзничної колiї. I батько Iнги зрозумiв мене.
Поминувши будiвлю, ми спочатку тряслися розбитим тайговим путiвцем, проте досить скоро звернули з нього i подалися просто через тайгу, петляючи мiж малесенькими сiрими озерцями, та пiдминаючи гусеницями кущi i деревця. Братися тайговим бездорiжжям було значно приємнiше. Бульдозер iшов по товстому шару моху та якоїсь приземкуватої порослi, отож нi вибоїн, анi пилюки.
Я з цiкавiстю поглядав на крони височезних модрин, на сопки, якi раз по раз вiдкривалися праворуч нас, на тайговi галявини, що зблискували двома-трьома мiнiатюрними озерцями, котрi сполучалися мiж собою вузесенькими протоками. Я милувався ними, наче космонавт, що оглядає з космiчної орбiти велетенськi океани. А ще — бульдозер уявлявся менi космiчним всюдиходом, що просувається по незвiданiй планетi дерев та озер. Дивовижно красивiй планетi, на якiй iснує все те, що й на Землi, крiм хiба що людини. I ми з батьком Iнги висадилися на нiй першими. Принаймнi ми так вважали, не здогадуючись, що неподалiк знаходиться ще одна людина, яка стурбовано стежить за нами. Отож i поява її була цiлком несподiваною для нас. Ця людина йшла нам навперейми, вiд путiвця, про який ми вже забули. Ось нашi шляхи перетнулися, i цей чоловiк примусив батька Iнги зупинити свiй "всюдихiд".
Ще не розумiючи, що знадобилося цьому "iнопланетяниновi", я визирнув з кабiни й уважно придивився до нього. Передi мною стояв високий, богатирської статури чоловiк, рокiв за шiстдесят. "I все ж таки, здається, вiн дуже сильний", — подумав я, з цiкавiстю оглядаючи його богатирську постать, вилицювате, обрамлене короткою, густою i сивою (як у норвезьких шкiперiв — такими їх iнколи малюють у книжках i журналах) бородою; його величезнi зморшкуватi руки, що вiдпочивали на повiшенiй на грудях рушницi...
— Ти що, Миколо Матвiйовичу, нову далекосхiдну трасу в тайзi прокладаєш? — спокiйно запитав той чоловiк, пiдiйшовши до кабiни. — Чи, може, з дороги збився?
— Та хiба ж то дорога, Власе Кириловичу? — нiяково розвiв руками батько Iнги. — На нiй так пiдкидає, наче у кожнiй виямцi заклали по мiнi.
— То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, — так само спокiйно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене. — А ти думаєш, що прокладеш рiвнiшу?
— Я не прокладаю. Просто їду собi, де менi краще.
— "Просто їду собi, — передражнив "шкiпер-iноплалентянин". — Де менi краще..." I не соромно тобi, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзi, де йому захочеться? Вийдiть-но обоє з трактора та подивiться, якi ви лишили пiсля свого танка слiди.
Ми обидва висунулися з кабiни i подивилися назад. Пiсля гусениць залишилися двi широкi болотянi смуги, обабiч яких валялися залiпленi землею гiлки, пучечки трави, квiтiв i торiшнього листя.
— Ну то й що? — стенув плечима Микола Матвiйович. — Слiд як слiд. Гусеницi — вони є гусеницi, не я їх вигадав. Та й не по ораному йду, i не по асфальту. Тайга, батьку, тайга...
(Продовження на наступній сторінці)