Горобця-батька звали Грицем, а його жінку, горобчиху,— Настусею. Маленьких горобчиків, їхніх діток, було четверо: двоє хлопців — Івасик та Пимін, і дві дівчинки — Олеся й Оксана. Це Катруся дала їм такі імена.
Горобчики-хлопці були битливі, весь час висувалися на край гнізда, щоб більше перехопити черв'ячків, які їм приносили батько Гриць і мати Настуся. Тоді горобчики-дівчатка жалісно пискотіли і скаржилися батькам:
— Як нам і на світі жити, коли Івасик та Пимін одпихають нас у куточок?!
Горобчиха Настуся сердилася і казала хлопцям:
— Ну, хлопці, як же вам не соромно? Ану, відступіться назад! Випустіть наперед сестричок.— Потім давала Олесі й Оксані черв'ячків і примовляла:— Їжте, мої маленькі, їжте, мої хороші!
Отак і жили. Але настав день, коли горобець Гриць сів перед гніздом, голосно цвірінькнув, щоб прочистити горло, і каже:
— Ну ось, діти, ви вже дорослі. Сьогодні ми всі залишимо гніздо та й помандруємо спочатку в картоплище, а як трохи у силу ввійдете, пурхнемо аж у поле. Отам їжі! І зернят усяких, і кузьок — досхочу!
Далі, оглянувши малят, він запитав:
— Хто з вас сміливіший? Хто першим вилізе осюди, на край гніздечка, і спробує вилетіти? Не бійтеся, це зовсім не страшно. Треба тільки замахати крильцями. Ну?
Пташенята заворушилися. Оксана одним оком визирнула з гнізда і відсахнулась.
— Ой, страшно як! Я нізащо не покину гніздечка!
Сестричка Олеся теж запискотіла:
— Як гляну вниз, аж у голові наморочиться! Пимін, озирнувшись на Івасика, пробурмотів:
— Чого ти підштовхуєш? Сам стрибай, коли хочеш! Побачу, який ти хоробрий...
А Івасик не штовхався, просто пробирався наперед. Як визирнув з гнізда, так і завмер: внизу під гніздом зеленіла картопля, далі — яблуня, яку всі називають Золота Ренета, за нею — слива-ме-дівка, запашна і, мабуть, солодка, як мед. Ох, і гарно ж там.
Віддихався Івасик, визирнув ще раз і побачив над собою небо. Було воно безмежне, блакитне, по ньому пливли білі хмари. А ще вгорі було сонце, таке яскраве, що й поглянути на нього не можна. Який простір! Яка краса!
Щось заспівало у Івасика в грудях. Він махнув крильцями і сказав:
— Полечу спочатку на Золоту Ренету, погойдаюся на тоненькій гілочці, а вже потім піднімуся до самісінького неба, сяду на край білої Хмари і зацвірінькаю: "Цім-цім-цвірінь! Як гарно жити на світі!.."
Але Івасик літати ще як слід не вмів. Він не долетів до яблуні, а спустився вниз на кущ картоплі. Та однак йому було гарно. Картопля саме цвіла, біла квіточка залоскотала Івасикові дзьобика й сказала:
— Який ти маленький і легенький-легенький! Давай я тебе погойдаю.
І загойдалася: вгору — вниз, вгору — вниз. З нею й Івасик гойдався та виспівував:
— Цім-цім-цвірінь! Як гарно жити на світі!
Слідом за ним повилітали з гнізда й інші гороб'ята. Батько Гриць і мати Настуся зібрали їх докупи і всі гуртом помандрували у світ. Як бачили в небі шуліку чи яструба, ховалися у картоплі, а коли там було чисто — бралися літати й кричали одне одному:
— Ану, хто далі полетить! Хто вище! І всім було дуже весело.