Він зрадів і до стовпа — лізти. А вилізти не може. Руками перебирає, колінами підпихається і не то, що ні з місця, а, навпаки, назад зсувається. Галя підсаджує його, а вишини сім нетрів— де ж тут підсадиш! А в порту що робиться! Оркестр грає марш, хлопці і дівчата співають. Народ вирує. А він вилізти не може, і все! Задавався, не хотів учитися — так от і маєш! Оді-йшов від стовпа, стоїть і плаче. Галя до нього підбігла, втішає, а ми ні. Чого ради! Що він, маленький? В дванадцять літ вже можна дещо розуміти. Так і просвяткували без нього. А вже на другий день взяли його в роботу і просто сказали йому: "Що ти плакав, нам не шкода, а навпаки — досадно. Яке в нас свято веселе було, а ти зіпсував. Люди радіють, а ти сльози проливаєш. Чого ти не хочеш бути таким, як усі?" Так він два вечори і в клуб пе приходив, а тоді все одно прийшов .і каже Ользі Терентіївні: "Ольго Терентіївно, я вже більше не буду. Нехай вони не сердяться на мене. Все буду робити, що й вони". Ми й помирилися. А тепер і стріляти учить нас, і гербарій збирає. От як прийдемо в порт — я вам всіх покажу. Микола — з фотоапаратом, Володька — з сачком і з усякими баночками, а Василь — із папкою. А в папці газети. Зірве квітку, між газети покладе, вона там і сушиться. Отака історія.
Далі ми йшли мовчки, і я все думав про те, що оце тільки почув. Молодці вони: і Олежка, і Володька, і Галя, і навіть Василь. Взяли його в роботу хлопці, а він не образився, а зрозумів, що вони праві. А як це зрозумів, так одразу ж і за діло взявся: пе байдикує, а знайшов собі роботу.
— А оце ось і порт,— перервав мої думки Олежка.— Отой катер, що увесь у прапорцях, то і є наш "Завзятий", і три баржі біля нього теж наші: "Полтава", "Поліна Осипенко" і "Перша". "Перша", бо її збудували першою. А біля неї, бачите, човен на три лави — то це "Ластівка". Нам Ті Устим Григорович вже назовсім віддав. Каже Ользі Терентіївні: "Це нехай хлопці матросами вчаться. Флот згодом наш розростеться, то скільки людей треба буде!"
Я глянув, куди показав Олежка. Вранішнє сонце заливало ліси, заплаву і річку. Вона сліпуче блистіла, тяг м'який вітрець. А в порту вже кипіло від народу. На одну баржу вантажили сіно. З другої дівчата виносили величезні кошелі з мисками, горщиками та глечиками. Між дорослими метушилися хлопці. Один з них стояв на борту "Першої" і, склавши рупором руки, кричав:
— Володько, Володько, мерщій неси весла, а то скоро відчалимо!
Хлопець цей був, як і Олежка, у самих трусах, тільки замість польової сумки за плечима в нього висіла величезна папка на широкому ремені.
Не питаючи Олежки, я вже знав, що це і є Василь.
Потім я побачив, як з дощатого сарая, збудованого на набережній, вибіг з веслами Володька. Я його теж давненько не бачив, а глянув на сачок і догадався відразу.
— Значить, їдете? — спитав я Олежка.
— Їдемо, товаришу інженер!
Ми на хвилину змовкли, а коли я розкрив рота, щоб іще щось запитати, було вже пізно. Обличчя у Олежки враз заяснілося завзятою бешкетною посмішкою і, гукнувши мені "До побачення!", він зірвався з місця і скільки сили помчав униз, у порт. На бігу він, як і Василь, прикладав долоні до рота і кричав скільки сили:
— Хлопці, хлопці, агов!