— У Потапової Розьки було аж шестеро, так потопили у старому відрі,— з жалем промовив Кость.— А то б до чотирьох Жульчинцх додати шестеро — і вже десятеро. Згодом ще розстаралися б. Коли б зібрати цуценят з двадцятеро — то експедицію можна було б організувати! А так, звичайно,— Жулька та й уже... Але нічого, до зими наплодяться.
Треба сказати, що Люба так і не зрозуміла до пуття Сашкової розповіді. А втім, вона навіть і не намагалася її зрозуміти. То хлоп’яча справа. А в неї і своїх тепер вистачить. І рюкзаки треба приготувати, і сухарів, і чашок, і ложок... Цим ділом вона й зайнялася.
А Жулька нічого й не знала. Ніколи їй було цікавитися різними сторонніми речами. Вся увага її була спрямована на одне — заховати якнайкраще своїх цуценят. Дід Трохим Верещака та його баба, котру звали Палажкою, хоч і любили Жульку, та не дуже приязно ставилися до її приплоду. Бо баба, як тільки що, так одразу кидається до діда і каже йому: "Чуєш, Трохиме, у Жульки знову аж четверо. Набери відро води у криниці та потопи". Дід Трохим слухняно йшов до криниці, набирав у відро води і вкидав туди одне по одному всіх цуценят, а тоді виносив ва город і закопував у рівчаку.
П’ять разів за своє життя Жулька була свідком такої сцени, а на шосте надумала: "Зроблю все, щоб дід та баба й не догадалися, що у мене є маленькі". Тож, як прийшов час, Жулька сховалася не в сараї, як це раніше робила, а забігла аж в горби і там у будяках стала матір’ю чотирьох гарненьких цуценят.
Взяти голими руками Жульку з цуценятами хлопці не забиралися. Сашко одяг дідові ватяні штани і такого ж ватника. У Костя діда не було, то він "позичив" ватяну пару у матері. Як, бува, накинеться Жулька, то рватиме не хлоп’ячі голі литки, а материні та дідові ватники.
Для цуценят Кость прихопив торбу; для Жульки — мішок з натягненим обручем. От побачить Жулька, що до лігва наближається зловорожа рать, кинеться назустріч, а Кость викине наперед мішок з обручем, вона і вскочить туди, як окунь у ятір! Коли Жулька буде вже в мішку, тоді можна братися і до цуценят.
Тактику Кость і Сашко застосували вовчу: наступати з обох боків — з півдня і півночі.
Пішли.
Жулька, нагодувавши малих і простеживши, поки бони поснуть, сама задрімала. Приснився їй поганий сон — спочатку побачила вона бабу Палатку, а потім і діда Трохима з старим відром. Жулька нажахалася і прокинулася від власного гарчання. Але, на щастя, і дід, і баба були лише сном. Ніяких людей ніде навколо не було, тільки за кущами, купаючись в куряві, цвірінчали горобці та гули джмелі над будяками, котрі напинали свої сизі кобеняки над Жульчиним лігвом. В небі світило гаряче літнє сонце, промені його, прорвавшись у шпариночки між листям, золотили пом’яту траву. Гудіння джмелів і пахощі рясних червоних квітів на будяках якось начебто аж заспокоїли Жульку, і, промовивши в думці: "Який все-таки поганий сон", вона витягла морду і підставила її під окремий промінчик, що увесь час зазирав у це зелене житло. Промінчик був теплий, діяв він заспокійливо. Може б, і заспокоїлася Жулька, коли б раптом з півночі не дмухнув вітрець.
Жулька аж. скинулася. Вона одразу пізнала хлоп’ячий запах і зрозуміла, що наближається Кость.
Костя Жулька знала. Це був дуже вредний школяр. В кишені у нього завжди повно камінців. Забачивши Жульку, він швидко застромляв руку в кишеню, вихвачував звідти камінець, приділявся і швирголяв у Жульку. І все намагався поцілити їй або в бік, або у хребет. Разів кілька таки поцілив.
Цей візит вразив Жульку своєю несподіваністю. Чого Кость потрапив сюди? Чого йому треба? Жульчине серце почало наливатися розпачем і злістю.
Тим часом вітер, пролетівши з півночі від Костя, вдарився об Сашкові груди і подався назад. Жулька зойкнула. В подиху вітру з півдня вона перехопила ще. один запах — тепер вже Сашків, Сашка Жулька теж дуже добре знала. Він сам хоч і не кидав каміння на неї, так завжди подавав теоретичні вказівки як не Костеві, так іншому такому ж самому практикові: "Та ти не поціляй так низько, поціляй вище. Тоді вцілиш якраз у хребет!"
Отже, дихання вітру все з’ясувало: Кость ішов з півночі, Сашко — з півдня. Жулька закрутилася на місці, як дзиґа, і кілька секунд не знала, що робити. Розв’язала вона завдання, як уміла: коли вже бити ворога, то треба бити його поодинці.
Кость, мов слон, ішов напролом, бо ж ватник — це не труси. Хай хоч найбільші колючки викохав велетень будяк, а все одно до живого Костевого тіла не проб’ється. І Кость валив цих колірних патріархів направо й наліво, сповіщаючи цим самим Жульці: "Я, Кость, іду на тебе!"
У собак є поганий звичай — хапати людей не за стегно, а за литку. Литка не те саме, що стегно. Стегно широке, товсте, не так-то легко схопити його в пащеку. Інша річ литка. Литка, а надто хлоп’яча — найідеальніша частина людського організму для того, щоб, захопивши в пащеку, шарпнути раз туди, раз сюди. Отоді власник литки відчує що до чого.
І ось відстань між Жулькою і Костевою литкою почала швидко меншати. Цей момент і повинен був використати Кость, щоб підставити Жульці лантух, натягнений на обруч. Жулька вскочила б туди спрожогу, і справі кінець.
Треба віддати належне Костеві: рука його не схибнулася, він вчасно замахнувся мішком, але, на нещастя, мішок зачепився за колючий кущ будяка.
Кость лайнувся, обернувся, щоб порятувати снасть. Порався він жваво, але й Жулька не витрачала марно часу. За малу частинку миті вона опинилася біля Костя, а що литки його не знайшла, то вчепилася зубами за те, що їй добровільно підставив сам Кость.
Було б Костеві, коли б він не здогадався натягти на себе материні ватяні штани. Пам’ятав би до нових віників!
До живого Костевого тіла Жулька не могла добитися. Її зуби застрягли у ватяній масі, вона шарпала її сюди й туди. Кость спочатку ойкнув, а потім уже закричав скільки сили: "Пішла геть, Жулько! Пішла! Пішла!"
Тут утворилося таке. Кость з усієї сили береться вперед, Жулька тягне назад; тканина — тріщить. Пояс у материних штанях, звичайно, був завеликий для Костя. Ладнаючись в похід, Кость підв’язався шворкою. І ось тепер ця шворочка десь ділася, штани й опали на землю. Не чекаючи, що з ними буде далі, Кость вистрибнув з них і кинувся навтікача.
Заклопотана ватяною масою, Жулька не одразу помітила зникнення свого супротивника, а коли помітила, було вже пізно гнатися за ним. Та й не було часу, адже з півдня наближався Сашко, і Сашкові треба було поворожити.
Що ж сталося з Костем? Тікати в самих трусах через будяки — річ сама по собі малоприємна. А тут ще десь взялася кропива.
Кропива в цих краях буває двох видів. Одна велика, висока, по пояс хлопцям, а то і по груди. І листя на ній велике, і жалиться боляче. Але є й другий різновид її. Ця кропива низенька, з дрібненьким листям, з товстими стеблинами, котрі здаються ще товщими від безлічі жигалець. Коли по-справжньому жалиться яка кропива, так оця.
Кость саме в таку кропиву і вскочив. Як один кущик жалив його спереду, то другий наганяв ззаду. Кость сичав, айкав, ойкав, вигукував: "Ох ти ж проклятуща!", метався між кущиками, намагаючись не доторкнутись до землі. Коли б це можна було, то на янгола з крильцями перекинувся б хлопець, так де ж! Кость — і янгол! Це все одно, що пекло і рай, грудка і запахуща квітка! Не міг би з Костя утворитися янгол, а коли так, то й довелося йому стерпіти все, що доводиться терпіти простому смертному, коли він потрапляє в кропиву.
Отямився Кость аж на шляху і саме в той момент, як Сашко цілком благополучно почав наближатися торбою до цуценят. Пригода з Костем налякала маленьких, вони збилися докупи і купкою разом поповзли у найтемніший закуток своєї хатини, розташованої під трьома будяками. Назоривши їх, Сашко розкрив торбу і зібрався вже присісти біля них. Однак ця операція так і зосталася недовершеною. Зашелестіли кущі, і на арену історичних подій вискочила Жулька. Сашко зблід, торбу впустив і, одступаючи за кущ, ласкавим голосочком залопотів: "Цюцю, цюцю, на, на!" Другою рукою він в цей час подорожував у себе в кишені, намацав там шматочок хліба, витяг його і, гукнувши: "Жулько, хапай!" — високо підкинув угору. Хліб був житній, його недавно витягли з печі, він ще дихав ароматом. Іншого разу і Сашків порух, і аромат житнього хліба справили б на Жульку незабутнє враження. Як би клацнула вона зубами, підскочивши вгору за тим чарівливим куском! Але цього разу ефекту ніякого не сталося. Жулька навіть не глянула в той бік. Перед очима в неї мигтіла Сашкова литка.
— Та одчепися ти від мене, хай ти сказишся! — налякано скрикнув Сашко і чкурнув за велетенський будяк.
Отак будяк став тим центром, навколо якого ганяли Сашко і Жулька" Сашка тікав, а Жулька намагалася дорватися до його литки. Та ба! Спробуй піймати Сашка, коли він закрутився навколо того будяка, як дзиґа!
П’ятдесят, а може, ще й більше разів оббіг Сашко навколо будяка. І коли б Жулька не витримала перед тим баталії із Костем, то невідомо ще, що сталося б з Сашковою литкою. Але пригода з Костем знесилила Жульку. Від цієї марафонської біганини у неї заболіло серце і почало наморочитися в голові. Жулька уповільнила біг, потім зовсім спинилася і осіла на всі чотири лапи.
Це, звичайно, була Сашкова перемога. Заганяти до непритомності собаку не кожному поталанить. Це щастя може випасти лише таким "спритнерам", як Сашко, Кость і подібним до них.
Не спускаючи з Жульки очей, Сашко почав одступати, задкуючи між будяками. Нарешті відступ скінчився, і. Сашко, не озираючись, помчав скільки сили.
(Продовження на наступній сторінці)