Але Пилип не підтримав Люсиного захоплення. Він хекав, як хекають трактористи в степу, держачи між зубами гарячу картоплину. У роті в нього, там, де торкнувся своїми лапками метелик, пекло мов вогнем. Потім з язика топ вогонь перекинувся на піднебіння, звідти поповз до горлянки і до губів. Горлянка й губи теж запалали.
"Це вже я помру,— ухопився Пилип за кінчик страшної думки.— Той метелик був отруєний цикутою, котрою стародавні греки труїли своїх філософів. Вони помирали, і я помру". Весь світ буде жити, жайворонки співатимуть в небі, експедиції мандруватимуть по землі, але вже без нього. І Пилипові стало так шкода себе, що аж сльози закапали з очей. А як згадав про Люсю, що й вона сама блукатиме по світу, то полилися ще щедріше.
Він був такий нещасний, що коли Оля повними переляку й тривоги очима запитала у нього, що сталося, Пилип тільки й спромігся сказати:
— Я помираю. І це смерть від цикути!
Про старогрецького філософа Сократа і про його смерть від цикути Оля, як і Пилип, чула від Григорія Савича. І зразу вжахнулась. Перелякався Куприк, сполотнів вразливий Женька.
Явтух на подію не реагував.
Можна було б змалювати зворушливу картину, як ішов Пилип по маршруту експедиції і хекав, широко розкривши рота; можна було б описати і сумний вираз на обличчях Пилипових товаришів, особливо Хоми. Він мало не плакав, так боліло йому від гірких Пилипових страждань. Не переживав тільки жайворонок, бо не був дурний і не хапав у дзьоба тих метеликів, котрі пили нектар на плантації, засіяній гірким перцем.
Та хіба Пилипові було легше від того?
Розділ дев’ятий
Ночувала експедиція на межі Степу і Лісостепу. Це Пилип одразу визначив, бо в один бік, скільки сягало око, бігли плантації пшениці й кукурудзи, а в другий — хоч і бігли, так не скільки сягало око, бо десь посередині з балки виповзав косогір. Він був увесь кучерявий від садків; в садках уже були й яблука з наперсток завбільшки і такі смачні, що як побачиш, то слина сама котиться. Так оце був Лісостеп, а ото, де око сягало по океанах пшениці й кукурудзи до самого Чорного моря,— то Степ.
З Степу пашіло, немов з гарячої печі. Білан роззявив рота і, поклавши язика, між ікла, хекав і крутив хвостом. А далі все сталося само собою. По перестаючи крутити хвостом, він спинився проти Пилипе, став навпаки і поцілував Пилила, в язик своїм язиком.
— Ух ти ж, який же й гарячий! — захоплено вигукнув Пилип.— Як жар!
Тоді Куприк, висунувши язика, теж наблизився до Білана.
— Ану й мене лизни!
З того нічого не вийшло. В справу втрутилася Люся.
— Ах ти ж безсовісний! — закричала вона.— Так оце ти так дбаєш про санітарію, та гігієну? Ану, зразу ж заховай язика. Чуєш?
Пилип, а за ним Куприк поховали язики і, боязко зиркнувши в бік Григорія Савича, перейшли в контрнаступ.
Пилип сказав, захоплено дивлячись на свою польову королівну:
— Та це ми, Люсю, так.
Куприк відповів зовсім інакше:
— А чого це ти, Люсько, розкричалася? Ти вже краще мовчи, бо це тобі експедиція, а не клас...
— Ой лишенько, фата моргана! — цей тихий зойк вихопився в Олі.
І всі обернулися на той зойк. Над Степом тремтіла далека юга, а за нею з моря хвиль підіймалися три красуні сосни. За ними в темних берегах шпильчастого Лісу розливалося озеро. Вода в ньому була блакитна, але юга, котра гуляла над нею, робила її легкою, прозорою.
Всі позавмирали. І ще більше позавмирали, коли на березі озера з’явилися корови й воли і побрели у воду; за ними з імли виникли два хлопці в трусах. Один з хлопців виліз на пеньочок і, коли величезний круторогий віл пройшов біля нього, вискоч и з йому на хребет, осідлав, як коня, і отак вже рушив у воду. Другий хлопець зробив інакше. Він забрів за коровами у воду, учепився останній корові за хвіст лівою рукою, правою цьвохнув лозиною.
— Це ж так колись печеніги через ріки перепливали! — скрикнув Пилип.
Хома стояв біля Пилипа і аж танцював від цього, видовища. І сталося так, що в голові в нього запаморочилося, тож замість хлопців-безштаньків він побачив незліченні армії печенігів, і по на волах, а на конях. Коні всі були ковані золотими підковами; в руках у воїнів блискотіли золоті мечі. Лоб у Хоми вкрився потом, і він сказав Пилипові:
— Ти глянь, глянь... З давньої епохи вони в’їхали в нашу. І мечі, і підкови...
Почувши ці слова, Пилип підвів праву руку, поклав її на пояс, потім вже по поясу навпомацки дотягся до свого археологічного ножа і взявся за нього. В цей час ліва рука його сама собою зашилилася в ліву кишеню, доторкнулася до крильця зузулястої курки, почала обережно перебирати пірця. В груди Пилипові бурхнув океан щастя. І він спитав, дивлячись у вічі другові:
— Де ж будемо копати?
— А де ти будеш копати на межі Лісостепу й Степу, коли, мов на-зло, навколо все рівнота й рівнота, і ніде жодної могили, навіть жодного горбочка!
— І сьогодні вона залишиться без золотого меча і без золотої підкови,— зовсім тихо промовив Пилип.
Друзі зітхнули. Фата моргана зникла, бо експедиція увійшла в кукурудзу, а кукурудзу так вигнало, що поверх неї Хома міг глянути, лише зіп’явшись Пилипові на плечі. Він це й зробив. Озирнувся навколо і радо оголосив:
— Он дівчата з санками. Хмара!
Порівнявшись з людьми, Пилип перший торкнувся панамки:
— Здрастуйте!
За ним почали здоровкатися вже й інші, крім Хоми. Хома стояв як чорна хмара. Пилип підійшов до нього, зміряв очима кукурудзу:
— Оце вродило так вродило!
Пилип не був патріотом новопшеничанської кукурудзи, тому й радів за чужий урожай. Хома ж був патріотом, глянув і настовбурчився:
— А чого це у них така кукурудза?! Це вони, видно, на зло новопшеничанському колгоспові викохали, щоб нам соромно було: "Бачите, яка у нас, а у вас що? Може, теж така? Адзуськи!" Та противні які,— кипів далі Хома, недобрим оком позираючи на чужий масив і на тих людей, що працювали на ньому.— Могли б її над дорогою і не садити, то виперли наперед, хоч-не-хоч, а дивись! І обминути нікуди!
— Атож,— і собі сердито обізвався Пилип.— Мовляв, знайте нас — ми кислиці, і з нас квас...
— Ну, не я буду,— не вгавав Хома,— хай тільки підростуть, то не допущу ніякого неподобства у новопшеничанському колгоспі, тоді не я в Сірка очей позичатиму, а оці дівчата. Прийдуть до нас на екскурсію, а в нас кукурудза, як дубовий ліс, кожне стебло на п’ять або й шість качанів. Та ще які качани — макогони! Хай покривляться, а то бач, шкірять зуби...
Дівчата справді приязно посміхалися до мандрівників, і одна з них, саме та, що на Пилипове "Здрастуйте!" відповіла: "Здоровенькі були!", забідкалася:
— Матіночко моя! Це ж ви, сердешні, здалеку. Пилом поприпадали... Спинилися б перепочити. У нас є криничка, біля кринички курінь і кабиця. Мавра з годину тому кукурудзу поставила, певне, уварилася вже. Ласкаво просимо на обід до нас! — Озирнувши поглядом гостей, дівчина натрапила очима на сердитого Хому і в поли вдарилася.— А цей, бідолашний, зовсім пристав, лишенько моє... Ось сюди, на оцю стежечку, завертай, холодною водицею лице освіжи, гарячої пшенички з маслом і сіллю попробуй...
От у яке становище потрапив Хома! З одного боку, він гнівом пашів супроти тієї дівчини, з другого — не було ніякої змоги вдержатися від спокуси... Що ж робити, який вихід знайди?! І Хома знайшов:
"Добре, хай сьогодні вона вгощає, а як стану в себе головою колгоспу, тоді — ласкаво просимо до мене на обід. А вже по обіді і візьму реванш. Ви похваляєтесь, що у вас кукурудза? А тим часом гляньте, що у нас коїться за Третьою балкою: там що не стеблина, то й вісім качанів!.."
Було б Хомі й спинитися на цьому. Так куди! Хома, коли сідав на Пегаса — це кінь, який приносить поетам натхнення,— то гнав його вже без всякої міри. Налічив вісім качанів на одному стеблі й досить, так ні ж!
"Отож, кажу, деякі стебла по вісім качанів мають, а деякі по дев’ять, а то й по десять! А одно стебло виросло таке заввишки, як тополя, і на ньому аж шістнадцять качанів. А ще інша рослина — двадцять чотири качани матиме..."
От куди Хому заніс його поетичний кінь Пегас. Скажете, забрехався? Скажете, соромно хлопцеві? Е, ні! Соромно людям у вічі дивитися не тоді, коли по двадцять чотири качани на одному стеблі виганяє, а коли й по одному не зав’язалося!
Бурхливі мрії ще більше стомили Хому, і він насилу доплентався до криниці, звідки била холодна, як лід, джерельна вода. Хома затамував спрагу, обмився по пояс і з чистою совістю підсів до вареної кукурудзи...
Як попрощалися з гостинними господарями, Куприк наздогнав Олю, пішов поряд неї і взявся розповідати небилиці.
— А знаєш, Олько,— почав Куприк, стишивши голос,— чого ото Пилипа й Хому так вигнало?
Оля повернула до Кунрика жадібно розкриті довірливі очі. Очі ці були великі, чорні, з незгасним вогником, котрий міг то пригаснути від горя, то розгорітися в пожарище, коли Олине серце зачує десь несправедливість. Вона слухала, а Куприк вів далі:
— Це тому, що вони нишком їли жабів...
Про жаб Оля вже знала, то й відповіла Куприкові:
— Так вони ж тільки раз, щоб покуштувати...
(Продовження на наступній сторінці)