— Усюди тепер стаханови… — ствердив довгань, — куди не плюнь. У нас на "Більшовику" токар об’явився. Газети про нього писали, може, чув, і хвамілія підходяща: Переплюйко. То вирішив переплюнути всіх — двісті тридцять процентів плану, його одразу у завком і на Дошку пошани, подейкують, ордена начеплять… А якщо по-чесному? Жене цей Переплюйко халтуру, чистий двохсотпроцентний брак. Я от двадцять з гаком років біля верстата і звик поважати себе, мене колись ще у тринадцятому майстер учив, що у кожного робітника совість має бути… То я більше норми ніяк не витягну, але ж і не партачу. Що ж виходить? У мене тільки норма, але все до мікрона, а Переплюйкові за брак ордена? Ще й галасують: рівняйтеся на Переплюйка, якщо він може за двісті з гаком, то чому інші у хвості? Підняти норму, дайош темпи, дайош п’ятирічку за три роки! От і я почну брак гнати, та совість не дає…
"Ну й проноза, — подумав Сокирко і зсунув трохи носовичка з очей, аби про всяк випадок краще розгледіти довгого рибалку. — Ну й контрик! Тільки за слова "ордена начеплять" тебе треба ізолювати від робітничого колективу, свідомого і славного, який не шкодує сил заради перемоги соціалізму!"
Сокирко так і подумав: "заради перемоги соціалізму", аніскілечки не засоромившись пафосу цих слів. Бо, зрештою, заради чого всі вони живуть? Щоб наблизити світле соціалістичне майбуття. А воно таки наближається: нема вже черг у продуктових магазинах, і недарма сам товариш Сталін сказав: "Жити стало краще, жити стало веселіше".
Виявляється ж, кому краще, а кому й гірше. Знайшов чим хвалитися: норму виконує… У той час, коли в країні поширюється стахановський рух…
Взагалі слід було б підвестися й припинити цю контрреволюційну балаканину. Бо обов’язок кожної радянської людини негайно втрутитися у таких випадках. Лише за невтручання можна одержати п’ять років. Не втрутився, не припинив — виходить, співчуваєш, сам такий, ворог і контрик, і місце тобі на лісоповалі. Сокирко вів кілька таких справ і знав, чим вони кінчаються. Однак сонце пригрівало, вставати не хотілося, крім того, закони, параграфи й правила існують для інших, тільки не для НКВС, у них своє правило: хочу — караю, хочу — милую!
— У нас те саме, — сказав низенький у чорних трусах. — Цегла, значить, державі потрібна, й слід значно збільшити… Головний інженер каже: скорочуйте на годину випал. А дехто й на дві години вимагає… А яка піде цегла — плювати! Треба більше цегли, ще більше, давай і давай… А той кирпич через кілька років розсиплеться, має ж віки стояти. До революції, ще за Петра, кам’яні палаци зводили, й височіти їм вічно. А з нашої цегли тільки клозети складати. Кажу інженерові: нові пічки для випалу будуйте, а він мені: ти що, проти народу? Ну, що скажеш? З нашої цегли новий корпус на "Ленкузні" ставлять, от посиплеться, подивимося, хто проти народу!
Іван непомітно зітхнув: хоч розмова по суті й ворожа, та, здається, цей тип має рацію. Справді, недопалена цегла довго не простоїть. Для чого ж гнати її? Якщо розібратися, ворог той, хто випускає погану продукцію. їх і треба хапати за петельки, виводити на чисту воду…
Проте для чого?
Партія сказала: стахановський рух! А партія не може помилятися. Та партія, членом якої є він, Іван Сокирко. Бо він і вступив до неї, щоб стати безпомилковим. Якщо ні — навіщо партія та комсомол? Зайві клопоти, не кажучи вже про членські внески. Іван не зізнавався в цьому навіть сам собі, але знав, що за партію слід триматися, поки це вигідно. Для чого ж лізти до неї без користі? От Онищенко вступив ще до революції, випхався аж до заступника наркома, та, слава богу, настали інші часи. Скільки їх ще лишилося — із старої гвардії? Скоро не буде зовсім, і правильно. Бо товариш Сталін знає: вони нестійкі, думають, що хочуть, і тягнуть у різні боки. А вождеві потрібна партія слухняна: він — партія, він уособлює її, він наближає відданих, висуває і піклується про них — поки це триватиме, слід бути в перших рядах…
Сокирко поворушився, влаштовуючись зручніше, але ледь-ледь, аби не насторожити рибалок. їхня розмова зацікавила його. Однак замовкли. Іван непомітно зиркнув — миють рибу в Дніпрі, а казан уже парує, і юшка буде готова за кілька хвилин. Захотілося також посидіти біля вогнища, поласувати, обпалюючись, гарячою смачною юшкою, потеревенити з цими бовдурами — отак, ні на кого не озираючись, про все, що завгодно, про життя.
Однак чому вони бовдури? Видно одразу: робітники, звичайні трудяги, можливо, воювали за революцію…
Народ!
— Ні. Товариш Сталін — от хто народ. Він на чолі народу і уособлює його.
Іван раптом подумав: а якщо б не було товариша Сталіна? Але ця думка не засмутила. Не було б Сталіна, знайшовся б хтось інший. Якщо б переміг Троцький, молилися б і Левові Давидовичу. Не все одно кому кланятися й кому співати осанну? Сьогодні Сталін, завтра Молотов.
Однак про що він насмілився навіть подумати? Сокирко відчув, як жах торкнувся його серця. Як добре, що ніхто не може прочитати думки. Що б сталося, коли б Кушнір дізнався, що Сокирко, хоч і подумки, порівняв самого товариша Сталіна з Іудушкою-Троцьким?
Іван посміхнувся ще сонячніше. А він сміє. Більше того, він згодний з цими двома рибалками, які щойно паплюжили стахановців. Та й хіба можна не погодитися з ними?
Проте одна справа погоджуватися подумки, інша — провадити лінію. Написав би хтось на них заяву, й привели б їх до нього! П’ять років, і хай дякують, що дешево обійшлося…
Та біс з ними, рибалками, хай живуть, милостиво дозволив Сокирко. Комусь же треба стояти за верстатом чи випалювати цеглу. Нехай погану, браковану, зрештою, це не дуже відіб’ється на загальній побудові комунізму.
Подумавши так, Сокирко підвівся, посміхнувся рибалкам і попростував до дядька Кирюші: сонце схилялося до обрію, і от-от почне клювати.
14
За вікном світилося, і Ольга постукала обережно, пучками. Фіранка затремтіла, вікно відчинилося, і Сокирко перегнувся через підвіконня.
— Ольго? Ти, Ольго?..
— Відчини.
— Зараз…
Іван метнувся до дверей, відчинив, як був, у майці, галіфе та повстяних туфлях. Стояв на порозі й дивився збентежено.
— Кого-кого, а тебе не чекав, Олю…
— Можна зайти?
Сокирко відступив, і Ольга обминула його, відчувши запах міцного чоловічого одеколону. Пройшла вузьким коридорчиком до кімнати, сподівалася побачити властивий чоловікам бедлам, та в Івановій кімнаті було чисто, нічого не розкидано, тільки гімнастерка з пасом та портупеєю висіла на спинці стільця. Ліжко заправлене товстою вовняною ковдрою, біля цератового дивана на стільці настільна лампа із скляним зеленим абажуром, під нею розкрита книга.
— Вибач, — сказала Ольга, повернувшись спиною до лампи. Затулила світло, й виразу Іванового обличчя не побачила. — Вибач за вторгнення, та не мала іншого виходу.
— Нічого, — промимрив Іван, — я радий… — Потягнувся до гімнастерки. — Тільки одягнуся…
Ольга відвернулася, спиною відчуваючи напружений Іванів погляд. Нарешті шарудіння позаду затихло і Іван сказав:
— Сідай, Олю, я справді радий бачити тебе.
Тепер він стояв за крок від неї — високий, на голову вищий, у гімнастерці, але не підперезаний, і це надавало Сокиркові якоїсь домашності. Він подав Ользі стілець, й сам улаштувався на дивані, поклавши ногу на ногу.
Ольга сіла на краєчок стільця, запитала невпевнено:
— Не здогадуєшся, Іване, що привело мене сюди?
— Здогадуюсь.
— За що арештували Антона?
Сокирко подумав і вирішив сказати правду:
— Під час арешту батька Антон повівся виклично й припустився ворожих висловлювань.
— Хіба не ясно: людина у відчаї. Арештовують батька, от нерви й не витримали…
— Не витримали, — погодився Іван. — Але ж людям, які провадили операцію, це не поясниш.
— Невже їм незрозуміло?
— Є доповідна члена групи: в ній наводяться такі Антонові слова, за які по голівці не гладять.
— Що ж буде?
Сокирко розвів руки.
— Хіба я знаю?
— І все ж?
— Особлива нарада вирішуватиме.
— Невже дійде то трибуналу?
— Я не бог.
— І не можна нічого вчинити? Ти не хочеш поручитися за Антона? Адже добре знаєш його.
— Кажу: я не бог.
— Іване, він так гарно ставиться до тебе! А як написав! Усю душу вклав…
"Отут і заковика… — ледь не вирвалося в Сокирка… — Коли б не писав, ще могли б домовитися. А так…"
Раптом несподівана думка прийшла в голову, і Сокирко уважно подивився на Ольгу. Дівчина все ж краща за Розалію: очі сині, обличчя чисте, і випромінює Ольга цноту. А Розині обійми вже встигли набриднути, до того ж Розалія все одно нікуди не дінеться, завтра вранці повернеться, поїхала з батьком до Житомира запрошувати родичів на весілля.
Сокирко ще раз обмацав Ольгу поглядом і сказав:
— Правда, коли ті оперативники, які арештовували Онищенка, не будуть такими категоричними…
Раптом Ольга сповзла зі стільця й опустилася перед Сокирком на коліна.
— Прошу тебе, побалакай з ними, Іване.
— Важко.
— І все ж?..
(Продовження на наступній сторінці)